Минали роки. Ще вище піднялося дерево над степом. Горіх-велетень тепер бачив далеко-далеко, бачив оновлену Тарасівку, колгоспні ниви і своїх нащадків: з першого врожаю Братця-Горіха, як тепер величали його люди, тарасівські колгоспники насадили лісок. Кучерявиться, зеленіє острівець серед степу — Терешків гайок.

Щедро дарував Братець-Горіх людям свої плоди. Його діти й онуки вже розкошували на рівнинах Херсонщини і Запоріжжя.

Багато довелося побачити зеленому велетню. Битим шляхом повз нього свого часу торохкотіли брички, запряжені повільними волами, гуркотіли перші трактори-фордзони, а згодом вітчизняні ХТЗ, комбайни та автомашини.

Опалила степового велетня війна.

Од ворогів прикривав він своїм гіллям і стовбуром червоних воїнів, які відчайдушно захищали рідну землю у гіркому, як полин, сорок першому… Неждано налетів хижий стерв’ятник чорнохрестий і скинув бомби на бійців. Поховали вони побратимів під горіхом, перев’язали поранених, не забули й свого захисника — повитягали з його стовбура смердючі осколки.

Загоїлися воєнні рани і у людей, і в дерева…

…Сьогодні щось ранувато завітали під шатро старого Братця-Горіха хлопчаки — правнуки тарасівських комунарів. Хлоп’ята жваві, мов горобці навесні.

— Чи всі тут? — оглядаючи загін, спитав Славко-ватажок.

— Де там! Пташка не прилетів.

— Хто, Васько? Де ж він?

— Де ж йому бути! На пуховичках вилежується або горобців рахує, — відповів той самий гостроносий і чорний, мов циган, задирака Грицько, сусіда Василя-Пташки.

— Хлопці, гля, а хто ондечки гав ловить? — засміявся цибатий Олег, на голову вищий за своїх однокласників.

І тут усі побачили товстуна, який стовбичив край шляху, задерши голову, — щось там у небі розглядав.

— Стривайте, та це ж Пташка.

— Справді, він. Може, супутника помітив?

— Ні, то над ним, певно, яка-небудь ґава крильцями тріпоче.

— Васько!! — загукали хором.

Товстун і голови не повернув.

— Одне слово, пришелепкуватий, — категорично заявив Грицько, — годинами може сидіти у чагарях, вирячивши баньки на якусь птаху. Горобці сідають йому просто на плечі, а синиці з рук дзьобають харч. Найзліший псюра на нього не гавкне. Книжки та картинки у нього — тільки про пташок… Дивак, та й годі.

Приєднався до гурту Васько вчасно.

Це відзначив Славко, зиркнувши на годинник: було рівно шість.

— Васько, зловив ґаву? — поцікавився Кузя-Кнопочка, присадкуватий хлопчисько.

— Сам ти ґава, — зневажливо скривив губи товстун і додав: — Сіренька до того ж. То ж боривітер, сокіл степовий.

І тієї миті сталося непередбачене. З чагарів вихопились геть усі дівчата класу.

— Звідки ви? — сторопів Славко.

— З космосу, — доповіла Наталочка, поправляючи на голові фасонисту косинку.

— З сузір’я Зеленої Ящірки. Є таке, — уточнила її подруга Оля.

— Цей номер не пройде! У нас чоловіча робота. Ану, дівчата, гайда додому.

— Еге, вже побігли… Отакої!.. Поїдемо й ми… Не гірше вас працюватимемо. Бо потім цілісінький рік хизуватиметесь: «Ми зібрали… Ми герої». І ще… — на цьому почувся гуркіт мотора. Під’їхала машина.

— Ур-р-а! — загорлали хлопчаки і кинулися до кузова.

— Заждіть, хлопці! — висунувся з кабіни шофер, завзятий колгоспний природолюб дядько Юхим. — Хто у вас тут за старшого?

— Славко Сіроштан!

— Давай його сюди.

Підбіг Славко.

— Чи готова твоя армія, командире?

— Готова, дядьку Юхиме.

— Ну, тоді живо.

І помчала-попливла степовим шляхом галаслива тарасівська юнь. Коло Терешкового гайка машина зупинилась.

— Це і є острів скарбів, — оголосив Славко.

— Які тут скарби, горіхи ще зелені, — розчаровано озвався Кузя-Кнопочка.

— Горіхами будем ласувать у жовтні, а тепер наш скарб — залізо! — відказав ватаг і перший зіскочив на землю.

…Нащадки Братця-Горіха весело шелестіли листям, а гілки прикрашали круглі зеленуваті плоди. Цілющими горіховими пахощами тут було напоєне все — повітря, листя, земля… Легко дихалося в гайку.

І от розгорнувся цепом сьомий «Б» і рушив на пошуки скарбів зеленого острівця. Почали зі східного крила лісосмуги. Продиралися крізь хащі, але, нічогісінько не знаходили, якщо не рахувати іржавого лемеша.

— Славк-о-о-о, а де твої скарби? — раз у раз лунало з усіх боків. Їхній ватажок мовчав, він не знав, куди подітися від сорому. Ось-ось розпочнеться: «Острів скарбів?! А де вони? Чванько! Нікчема!»

Спливло ще кілька нестерпних хвилин, аж раптом:

— Ура! Знайшов! — загорлав Кузя-Кнопочка.

— Що там? Трактор?

— Ні, іржаве колесо. Допоможіть викотити…

І почалося… Шукачі тільки встигали виносити та викочувати на край гайка знахідки. А там водій-вусач, вигукнувши по-морському: «Віра!», вантажив їх у кузов…

Швидко посувалися справи. Вже за якусь годину дядько Юхим мчав у село — віз на шкільне подвір’я свою посудину, навантажену металобрухтом. І тоді, коли вдруге навантажили машину, сталася подія, яка надовго запам’яталась тарасівським школярам. І, як не дивно, вирішила подальшу долю багатьох з них.

Смирненько сиділи шукачі скарбів у класі, а на столі перед ними кучугурився великий птах. Він був мертвий, але великі чорні очі його дивилися на дітей так, ніби він був іще живий, — сумно й докірливо.

Славко дивився на птаха, і в пам’яті поставала вчорашня подія…

От уже автомашина помчала в село з останнім вантажем «горіхового острова». Можна й відпочити. Влаштувалися у затінку під гіллястим деревом. Сиділи мовчки…

— Хлопці, страусеня! — почулося раптом. То верещав Кузя-Кнопочка.

Виявилося, він іще нишпорив по горіхових хащах. Ніхто й не поворухнувся, зачувши його голос, бо всі знали Кнопоччині штучки, лише Пилипко знехотя порадив:

— Кузю, розтули як слід очі. Може, то крокодильчик…

— Значить, не вірите? А от я його зараз… Ой, дзьобанув, клятий.

У чагарях знявся лемент, затріщало гілля. Кузя вже йойкав:

— За ногу і палець хапонув… Ось я тобі, розбишако…

— Вистава розпочалася, — посміхнувся Пилип і пішов до вигадника…

Та коли він зазирнув в чагарі, то закляк од подиву: там справді стояв великий рудий птах, схожий на страусеня. Витягнувши шию, мов роздратований гусак, він приготувався захищатися до останнього. Поряд підстрибував на одній нозі Кузя і нахвалявся: «От я тебе як вчистю зараз…»

За хвильку на галявині зібралися всі шукачі скарбів і мовчки зачудовано оглядали небаченого птаха. Останнім до місця подій підбіг товстун — Пташечка.

— Хоч ти, Васько, скажи: що воно за диво таке? — загукали до нього.

Товстун не поспішаючи вийняв з кишені курточки окуляри, протер скельця, почепив їх на носа і лише після цього глянув на рудого незнайомця.

— Он воно що! — загадково вигукнув він — і раптом накинувся на своїх однокласників:

— Ганьба! Соромно не знати нашого степовика, дрофича-дудака! Он які в нього примітні вуса й борода. Красень!

«А вуса в нього справді схожі на донкіхотівські, такі ж тонкі й довгі», — мимохіть подумалося Славкові, і він згадав свого Росінанта, який усе ще чекав на вершника…

— Зараз дізнаємося, чому це він не злітає… — і Васько зробив крок до птаха.

— Куди ти? Назад! Дзьобне! — злякано зойкнув Кузя.

— Мокру курку і горобець скривдить, — зневажливо кинув Пташечка і сміливо підійшов до вусаня. Перед товстуном птах покірно поклав на траву дзьобату голову…

— Ти диви на нього, ото штукар, — почулися захоплені вигуки.

Якусь хвильку товстун мовчки оглядав дрофича.

— Дріт, — нарешті озвався він. — Од якоїсь звірини рятувався птах під деревами і потрапив у тенета. Вже давно у полоні мордується.

Коли Пташечка нахилився до потерпілого, той відчайдушно сіпонувся.

— Зачекай, — лагідно мовив хлопець. — Зараз я тебе звільню. Є, хлопці, у кого-небудь обценьки?