Бригадир замовк, певно, щось пригадував.

— Розказуй, Сидоровичу! — не терпілося слухачам.

— Цікавитесь, що було далі? Тут і розповідати особливо нічого. Отой дід був моїм батьком. Того ключа ми завжди з ним брали в море. Виявилось, це дельфінча було щасливим. Як кажуть, замок морських скарбів гарно відкривав, зрозуміло, за нашою допомогою. Моїй бригаді теж таланило у морі, а оце в останні роки щось не теє… розучилися ми брати морські скарби, то, може, нашим дітям…

— Е, бригадире, мабуть, тепер інакші ключі треба шукати, — зауважив шкіпер.

— Гадаю, всі правильно зрозуміли, що цей ключ умовний.

— Ні, це справжній ключ, — неждано вигукнув Кузько, який встиг уже досконало вивчити свій дарунок.

— Я теж такої думки, — зауважив Остап Сидорович, — що дельфінча — ключ і ним довгий час користувалися. Ото лише від скрині чи якоїсь шухлядки — ніхто не скаже. Не у нас він зроблений.

— Англійський ключ, — уточнив Кузьма, в котрий раз читаючи напис.

Раптом він пригадав, начеб десь уже читав подібне. А от де саме, ніяк не міг пригадати. В цей час до кают-компанії вихором увірвався Юрко-радист.

— Термінова радіограма!

— Читай, Юрку, — розпорядився шкіпер.

— «Команді сейнера „Сміливий“, — квапливо читав радист, — сьогодні шістнадцять нуль-нуль зустрічати криголам „Корчагін“. Ідіть буксиром свого причалу».

Всі глянули на годинника.

До приходу криголама залишалось всього двадцять п’ять хвилин.

Коли згасає над Деркулями літній день, з моря починає віяти лагідний вітерець — моряна. Свіжий, підбадьорює він зморене липневою спекою селище, очерети, а хвилі, перемиваючи пісок, розмовляють про щось своє. В такий час розходяться по домівках рибалки.

Та цього літнього вечора колгоспний касир Пилип Пилипович Хміль не пішов додому. Похнюпившись, сидів у своїй невеличкій кімнатці. Вмостивши давно не голене підборіддя на кулак, він, мов зачарований, вдивлявся у віконце, начебто там, на вулиці, коїлось щось незвичайне. Насправді нічого не бачив. Сумні думки не давали спокою старому. Мов сердиті мухи-жигалки, роїлись вони в голові старого, затуляючи увесь світ: Пилип Пилипович думав про сталевого сейфа, що займав половину службового приміщення. У ньому зберігалося все господарство скарбника: колгоспні гроші, різні бухгалтерські книги. Сейф старезний — все свідчило про те, що побував він у бувальцях: погнуті боки, глибокі подряпини. А прикрашав його чудовий — як живий — вилитий з бронзи дельфін.

Пилипу Пилиповичу подобався зручний сейф. Він звик до нього, як людина звикає до свого стільця або кімнати. А от настав час назавжди розлучитися з ним. І це тому, що трапилось непоправне…

Незабаром з міста прибудуть електрорізальники. В одну мить розпанахають вогненними інструментами сталеве черево сейфа і одвезуть його у металобрухт, де лежать купи погнутих ліжок, дірявих відер.

У всьому був винуватий він сам. Тому так нещадно і терзав себе.

Трапилось це два дні тому.

Вже надвечір Пилип Пилипович повернувся на сейнері з міста, де був у колгоспних справах. Як завжди, судно зупинилось біля причалу деркулівського рибзаводу. Поки матроси швартувались, Пилип Пилипович спокійно стояв на палубі з пошарпаним портфелем під пахвою… Матроси з’єднали хитким трапом борт із причалом, і пасажири почали сходити на берег. Касир не поспішав, мовляв, устигну ще. Підійшов до трапа останнім, вже було нахилився, щоб і собі залишити судно і тієї миті помітив, як щось вислизнуло у нього з кишені, булькнуло у воду. Жахнувся: у море впав ключ від сейфа! Маленький ключик від сейфа він носив у своєму гаманці. Яким чином ключик опинився в кишені — хоч як намагався, не міг пригадати.

Пилип Пилипович підняв лемент:

— Ключ! Ключ!

Збіглися рибалки. І коли, нарешті, зрозуміли, що трапилось, негайно покликали Степана Водяного. Кремезний матрос-водолаз мовчки роздягнувся і стрибнув з причалу в море. Тричі пірнав Степан Водяний.

— Тут без сітки не обійтися, — сказав і повернувся на причал.

— Сітка?! Та на біса вона? — сердився касир. — Ключ упав, а не сула там плаває…

— Я розумію, що ключ, — посміхнувся Степан. — А сітка потрібна, щоб спіймати на дні морському рибоньку, та не яку-небудь, а золоту!

— Тут горе, а він жартує! Ти ж зрозумій, чоловіче, ключ від сейфа упав, а він…

— Щоб ключ знайти, саме і потрібна ота рибка, про яку у казці мовиться, — розтлумачував Степан Водяний. — Як відомо, вона все могла робити, а тепер вона і ключ знайде. А я тут, вибач, нічого не можу зробити. Одне слово, вся надія на золоту рибку.

Відказав таке Степан і почвалав поволеньки в селище. Почали розходитися й рибалки. Тільки Пилип Пилипович залишився на причалі, він усе зазирав у синю воду, здавалось, чекав дива.

Увечері приплентався додому похмурий і злий. Як на те лихо, на другий день до колгоспу завітала ревізія, та не яка-небудь, а столична… Треба було показувати різні документи, а що міг вдіяти Пилип Пилипович, коли у свій час навіть найдосвідченіші злодії з банди батька Опанаса не змогли відкрити його замок.

Мимоволі пригадав Пилип Пилипович минуле.

Сталевий сейф. У люту зимову завірюху двадцятого року бандити двома парами коней притягли на санях важку здобич. Захопити захопили, а ось відчинити не встигли — партизани в місто зненацька увірвалися. Довелося здобич тягти до затишних Деркулів. Невдовзі прибув у рибальське селище сам отаман. Оглянув сейф, поцвьохкав батіжком, тоді наказав своїм кмітливим:

— Відкрити, і негайно!

Підхопили ключа хлопці та мерщій кинулись до сейфа. Після певного часу пролунали розгублені голоси.

— Не одмикається!

— Що?! Я такого і слова не знаю. Вам, бачу, ледацюги, свиней треба було пасти, а не записуватись до славної армії Опанаса Закарлюки. Відкрити! Та глядіть мені, а то… — Отаман поплескав долонею по дерев’яній кобурі.

— Одімкнемо, батьку. Не з таким справлялися…

Але здирникам так і не довелося зазирнути у сейф — прибіг захеканий вістовий і повідомив про наближення партизанів.

Опанасівці дременули щодуху з Деркулів. І знову тим же возом потягли за собою здобич. На деркулівській Перетязі санки з сейфом пірнули під кригу. Там він і лежав, доки не скінчилась громадянська війна. Потім рибалки знайшли, притягли сталевий ящик до селищної Ради, скинули під паркан. Ніхто й не наважувався відмикати його, бо знали: раз опанасівці не впоралися, то рибалкам і братися нічого за таке діло.

Минули роки. І от якось улітку до рибалок завітали артисти цирку. Строката афіша повідомляла про виступи танцюристів і жонглерів, однак дітлахів найбільше зацікавив фокусник з чудернацьким прізвищем Лі Мін Лі. Він ковтав живих жаб і величезною голкою проколював собі щоки.

Клубу в ті часи в Деркулях ще не було. Артисти спорудили сцену на возах під дубом. Вистава призначалась на вечір, саме на той час, коли рибалки мали повертатися з моря.

Деркуляни нетерпляче чекали того вечора, бо вперше за багато років у селище прибули артисти… Коли, нарешті, звечоріло, у супроводі натовпу хлопчаків до дуба підійшов цибатий артист. Хто-хто, а хлопчаки добре знали, що то був чародій Лі Мін Лі, який ковтав жаб.

Коли порівнявся з будинком селищної Ради, зупинився. Хлопцям здалося, що інтерес викликав дід-рибалка, який сидів на сейфі. Побачивши незнайому людину, старий жваво підхопився. Але артиста, напевно, не цікавив сам дідок, швидше — сейф. Він підійшов і почав оглядати, обмацувати іржаві боки. Зрозуміло, хлопчаки оточили фокусника, з цікавістю спостерігали за кожним його рухом. У цей час двері селищної Ради відчинилися — і на ґанку з’явився статечний чолов’яга у червоному галіфе та вилинялій гімнастерці. На голові хвацько настовбурчена капелюха. Він деякий час здивовано розглядав незнайомого, який порався біля сейфа, а тоді суворо запитав: