А там, на березі, суворі мисливці мовчки дивилися услід плотові з Прудконогим Сайгаком і сіроокою чужинкою. Не байдужі вони були до свого товариша, вони шкодували за ним. Але ж воля богів… І вогонь… Як без вогню бути?..

Стежив за плотом і Зоуго. Він певен був, що з Краю Примар вороття немає. Здихається він нарешті чужинки. Багато лиха вона могла накоїти. Ба вже й накоїла. Заміритись на бога! Досі такого ще не бувало. І десь у глибині душі відчув, що і йому, і його богам загрожує біда. Пригадався тур, оте кам’яне страховидло. Сьогодні ж, негайно, потрощити його вщент! Викинути геть!… Але Прудконогого Сайгака йому також було трохи жаль: добрий мисливець — рівного йому серед інкурів немає. Та вже, коли повівся з чужинкою, добра не жди. Туди йому й дорога. Велика Ріка не випустить їх із свого бурхливого лона. А коли й вирвуться з її обіймів, то вже там, на Землі Примар… Що там, на Землі Примар, Зоуго не знав, але знав, що ті, кого він вирядив туди, навіки щезли.

Та ось пліт добувся середини річки, й усі — і Зоуго, і мисливці — обернулися до неї спинами. Зараз Іка і Рус перекинуться на птахів і злетять у небо. А цього ніхто не повинен бачити. Навіть Зоуго.

Додому інкури йшли понуро, Зоуго, як і раніше, плентав позаду.

А пліт плив і плив річкою. І все частіше й частіше натрапляв він на стрімкі коловерті, і тоді його крутило, як тріску. У такі миті здавалося, що чорна вода ось-ось поглине і його, і людей. Та кожного разу якась могутня сила вихоплювала мандрівників з того страшного виру, і вони знову прямували далі. Ні Іка, ні Рус уже не лежали нерушно горілиць, вони не думали, як їм належить лежати, всі їхні помисли були скеровані на те, як утриматись на плоту, як уціліти. І вони утримались. Рус навіть списа не випустив з рук.

Тим часом течія скерувала пліт до Землі Примар. Зіркі Русові очі вже примічали на тій землі якісь рухливі цятки. Їх було багато, і вони все більшали. Нарешті їх можна вже добре розгледіти. Та то ж гієни! Полохливі гієни! Рус пізнав їх. А ось пролетіла над плотом зграйка качок. Ось помайнули гуси. А то мало не зачепили їх своїми крилами оті примарні білі птахи.

Рус аж очі затулив долонями, щоб не дивитись на них та коли ненароком побачив, то вкрай здивувався: надто вже вони схожі на тих гарних довгошиїх птахів, що водяться у їхньому степу на озерах. Дивно…

Ось невідомий берег уже поруч, а Іка й Рус досі не обернулися на птахів. Може, це станеться тоді, коли вони торкнуться берега? Зачаїлись і чекали… Вірніше, чекав Рус, бо Іка без страху дивилась на берег: вона не вірила байкам Зоуго. Та й чого боятися, адже з нею був її глиняний бог, Володар Степу, якого вона завжди носила з собою у шкіряній торбинці, а тепер утаїла від Провісникового ока. Та ще поруч сидів сміливий Рус. Не побоявся ж він убити ремкаха Ро.

Нарешті пліт струсонуло, він захитався і зупинився, зачепившись за прибережне каміння. Вони добулися Землі Примар. І тепер нічого не сталося — приречені не обернулись на птахів. Тільки тієї миті, коли пліт торкнувся берега, на нього скочило кілька гієн. Наїжачившись і нюшачи, звірі підступали до людей. Рус схопив списа і, не роздумуючи, ударив ним передню тварюку. Гієна заскавчала і, задкуючи, шубовснула у воду. Налякані хижаки кинулись врозтіч. Виходило, що й тут гієни поводились так само, як і на землі інкурів. Певніше глянув Рус довкола. Берег як берег — піщаний, з розсипаним на ньому камінням, а далі густі трав’яні зарості й поросла чагарником гранітна скеля-гора, що її добре було видно з того берега. Нічого страшного й незвичайного.

Проте на берег ступив з великою обережністю. Набрав у жменю піску, понюхав. Такий самий, як і на їхньому березі. І трава, і квіти такі самі, як у них. І кущі, і дерева, що росли далі, — теж. Лиш такої стрімкої та високої скелі не було на землі інкурів.

У скелі крізь чагарник Рус побачив чорний отвір. То була печера. До неї вела добре втоптана стежка, яка петляла поміж кущами. Інкур зрадів цій знахідці.

— Іка і Рус підуть туди, — мовив Рус.

Це були перші слова, вимовлені на землі Примар.

Іка теж зійшла на берег. Обережно ступаючи і часто озираючись, вони попрямували стежкою до печери. Вони знали, що там має бути чиєсь житло. Але чиє? Хто мешкає там?

Людям лишалося обійти камінь, що став на їхньому шляху, і вони опиняться біля входу до печери. Ховаючись за виступи скелі, Рус сам наблизився до нього і зазирнув усередину. Печера виявилася не дуже великою і майже круглою. Інкур крок за кроком обстежив її стіни, обмацав кожен виступ, зазирнув у кожну розколину. У найдальшому закутку знайшов купу кісток і суху потерту траву. Він уже знав, хто хазяїн цього житла, і йому, мисливському ватагові інкурів, стало моторошно. Непоспіхом попрямував на світло, до виходу. Там його вже чекала Іка.

— Це гарна печера, — мовив до неї. — Та не подобається Русові ремках. Це його житло. Ремках надто дужий. Там Рус бачив кістки. Багато кісток. І дві голови. Людські. Давні, без м’яса. Рус пізнав — то голови інкурів, тих, що Зоуго послав сюди, як нас. Вони теж не стали білими птахами. На них напав ремках. А зараз там його нема, він пішов на полювання і повернеться, коли місяць зійде. Він те ж саме вчинить з Ікою і Русом, що й з тими інкурами. Він дужчий за нас, він господар цієї країни. Його бояться звірі. Бояться птахи. Лиш могутній звір-вогонь дужчий за нього. А ми не маємо його…

— Вогонь? Рус зробить вогонь! — випалила Іка.

Молодий інкур з недовірою й страхом подивився на неї:

— Рус зробить те, що роблять боги інкурів?

— Русові допоможе Володар Степу. Іка пригадує, як він допомагав робити вогонь людям Країни Теплих Вітрів.

Так, Іка пам’ятала таємницю вогню, але берегла її для себе, щоб скористатися з неї, коли настане слушна година. І ось ця година настала.

— Зараз Рус принесе дві сухі палиці, — наказала вона.

— Дерево народить вогонь, — здогадався Рус.

— Володар Степу допоможе Русові, — стояла на своєму Іка.

Та інкур не рушив з місця — він не вірив. Тоді Іка пішла сама назад стежкою і незабаром повернулася з двома сухими цурпалками. Здерла з них кору і подала Русові, показуючи, що і як треба робити. Рус узяв цурпалки. Кінець одного цурпалка обіпер об камінь, а на другий кінець наліг грудьми. Другий цурпалок узяв обіруч і став ним терти об перший. Тер довго, аж на чолі схопилася пара. Змокріли груди, спина, а вогонь не народжувався. Уже хотів кидати, та в цей час Іка закричала:

— Вогонь! Скоро запалає вогонь! Володар Степу почув Іку!..

І справді, тієї миті Рус уловив ледь чутний запах горілого і ще завзятіше наліг на цурпалки. Нарешті інкур побачив дим, а там і криваве вічко заяскріло на дереві. Вогонь народжувався! Цей тур справді могутній бог. За мить чудодійні цурпалки вже палали. Рус не вірив своїм очам: від його рук народився вогонь — і добрий, і найлютіший звір! А через деякий час у лігві ремкаха вже палало жарке вогнище. Вогонь, як і там, у стійбищі, пожирав сухі гілки і зігрівав людей. Тепер можна було й відпочити. Люди підкріпили свої сили, з’ївши м’ясо, яке їм поклав Зоуго, відряджаючи у Край Примар. На якусь хвильку вони навіть забули, що опинилися в страхітливому краю і що житло, в якому вони розпалили вогнище, то не їхнє житло, а господа небезпечного звіра.

Надходив вечір. Сонце вже сховалося у Великому Озері. А в цей час Рус готував свою грізну зброю — добирав гілляки на головешки, щоб було чим зустрічати хазяїна цього житла.

Коли над землею інкурів зійшов місяць, Рус мовив до Іки:

— Зараз повернеться ремках, та нам він тепер не страшний. Могутній вогонь захистить нас, ми здолаємо ремкаха…

У вогнище докинули хмизу. Воно вже майже цілком затуляло вхід до печери. Лишався тільки вузенький прохід, але і його при потребі можна було засипати жаром.

Іка примостилася біля того проходу і дивилася через нього вдалину. Місяць уже завис над річкою, простеливши через неї мерехтливу доріжку. Від річки долинало багато різних звуків: вили завжди голодні гієни, ревли тури, що, певно, прийшли на водопій, зовсім близько кричала, прокинувшись, сова.