У Васину кімнату влетіла мати у блакитному халаті.

— Язик!.. Покажи язик! — суворо крикнула вона ще з порога і заглянула Ваську в рот.

— Це шлунок! Треба грілки!..

Підбігла до валізи. На підлогу полетіли Василькові сорочки, шкарпетки, плавки…

Васько наперед знав, що мама знайде грілку на дні фанерного ящика у комірчині.

Зайшов батько.

— Що, знову? — запитав він, а хлопцю вчулося: «Знову, хлопче, метушня через тебе».

— Чого стоїш? В аптеку! — накинулася мати.

Почувши слово «аптека», Васько відчув, як йому несподівано покращало.

— Мамо, не треба цих грілок. Мені вже легше.

— Це приступ, — ще більше заметушилась мати. — Швидку допомогу!

Тільки вранці в будинку, нарешті, стихло. Після промивання шлунка і прийнятих огидних пігулок Василько заснув. Сина не будили до школи. Він прокинувся пізно, об одинадцятій годині. Вдома нікого не було, якщо, звичайно, не враховувати Рекса, довгоногого волохатого сетера. Собака солодко спав біля дверей, зручно поклавши морду між передні лапи.

Кожний погодиться: нудно валятись у ліжкові хлопчику, коли з-за вікна лине дитячий гамір (там, мабуть, влаштовували снігову фортецю) і коли знаєш, що в твоєму 6-Б йде четвертий урок.

Васько засумував і, щоб якось розважитись, покликав сетера, але той тільки підняв велике у червоних прожилках розірване вухо і повернув до Василя морду. Після ранкової прогулянки йому зовсім не хотілося підводитись.

Біля Василевого ліжка, на ослоні, застеленому газетою, стояла склянка темно-брунатного чаю, тарілка з рум’яними сухариками. А на найвиднішому місці — огидна зеленувата пігулка. Склянка була накрита цидулкою. Мама писала: «Проковтни пігулку й поїж сухарі з чаєм. Я швидко повернусь».

О, як не любив Вася ці солодкі сухарики! Один їхній вигляд викликав у нього нудоту. Та ще ця пігулка…

Але у Василька була багата практика щодо «лікарняних страв» і самих ліків. Пігулку зарив у діжку під старим фікусом, де вже було багато аптечної продукції, що, однак, благодійно відбивалось на рослині: фікус буйно ріс, викидаючи все нове і нове велике блискуче листя.

На противагу Василеві волохатий Рекс був далеко не байдужий до солодких сухариків. Він проковтнув усю пірамідку сухарів за пів хвилини. Васі залишалося тільки розім’яти шматочок сухаря, посипати кришивом підлогу біля ліжка і трішки сипнути на простирадло. Це — про мамині очі.

Після того, як з «лікарняним» сніданком було покінчено, хлопець пішов до буфета, відламав здоровенний шматок пирога з абрикосовим повидлом і з апетитом з’їв його. Потім запив холодним чаєм.

Так почав Васько Бублик цей день, не відаючи, що стане він знаменним у його житті.

Біля будинку Бубликів Тараса зустрів рудий конопатий Рекс. Він задоволено заметляв хвостом і на знак відданості доторкнувся холодним носом до Тарасової руки, потім зазирнув у торбинку, яку хлопець тримав під рукою.

— Ну… ну, не займай! — гримнув на пса гість. — Ти краще скажи, де твій господар?

Пес насторожено подивився на гостя, поворушив вухом.

— Не скажеш? Отож-то! Дурненька ти тварина, — примирливо сказав Тарас і постукав у двері.

Звідти долинув якийсь шурхіт і майже одночасно слабкий голос:

— Хто там ще? Заходьте!

У коридорчику Тарас помітив розкидані шматки фанери, а біля столу — сиротливий лобзик, що висів на тоненькій пилочці.

Лобзик погойдувався.

— А-а-а, це ти? Вітаю! — зрадів Васько. — А я думав: прийшла сусідка — тьотя Галя…

— Ти знову хворий? — здивувався Тарас, не без цікавості споглядаючи досить незвичайну картину.

Василько був у ліжку, але в шапці, недбало накритий ковдрою, на якій лежала велика грілка.

— Зовсім не хворий, — заперечив той і несподівано жбурнув грілку у куток. Вона впала, аж квакнула, наче жаба.

— Ось я і здоровий! А хворий… Це так… для мами, — квапливо розповідав Васько — Мама пішла до тьоті Паші і наказала гріти живіт. А я тим часом за лобзик — і свій корабель доробляти. Тут саме ти постукав. Гадав — тьотя. Галя прийшла перевіряти, чи грію живіт.

— А я в крамницю, — повідомив Тарас. — Ішов мимо… Дай, думаю, провідаю. В школі тебе не було. Зрозуміло, і ковзани захопив. Лід — дзеркало!

— Ковзани? — пожвавішав Вася. — І я.

— А мама?

— Вона у тьоті Паші, модистки. Мама там буде плаття приміряти.

— Так це ж недовго.

— Хе, нічого ти не розумієш, — розсудливо зауважив Василько. — Мама шиє плаття не просте, а святкове… бантики, складки… оборочки. Години дві міряти буде. Потім обов’язково ще про новини поговорять. Я вже знаю!

— Тоді гайда!

Василько зібрався швидко. Надів шаровари, фуфайку, на голову натягнув вовняну шапочку, як у справжніх ковзанярів: мама у Москві купила. Захопив ковзани-дутики — і до дверей.

Коли приятелі були вже на вулиці, Василько щось пригадав, повернувся до кімнати і знову вибіг з підозріло відстовбурченим краєм фуфайки.

— Тепер усе! — полегшено зітхнув він. — Помчали!

Але хлопцям довелося зупинитись: за ними біг Рекс.

Він завжди супроводжував дітей на ковзанку. Друзі вирішили: собаку не брати. Прийде додому Васькова мати — одразу догадається в чому річ.

Спіймавши пса за нашийник, Васько прив’язав його до ганку. Сетер рвонувся і ображено заскавчав.

Крамниця поруч. Тарас склав у торбинку продукти і попрямував до дверей.

— А решту, хлопче! — погукала його продавщиця і поклала на прилавок коробку сірників. — Бери, дрібних немає.

— Навіщо мені ці сірники? — уперся, було, покупець, але, побачивши на коробочці малюнок супутника землі на фоні зоряного неба, засунув сірники в кишеню.

До моря рукою подати. Пробігли провулком, перелізли через паркан — і ковзанка. Крижаний панцир сягав обрію. Тільки від причалу рибзаводу до моря тяглась широка чорна смуга води.

«По тій дорозі батьків сейнер пішов у відкрите море, Де ж він тепер?» — подумав Тарас, оглядаючи спорожнілу до вечора ковзанку. Збоку бовваніла самотня постать ковзаняра. Ще далі чорнів човен на крижині. Напевно, хтось збирався його конопатити — наближалася весна.

Біля самого берега крига підтанула, іноді прозора вода ніжно лизала береговий пісок, а потім знову ховалась під лід.

Без особливого зусилля друзі перестрибнули берегову проталину і, підійшовши до того місця, звідки починалась гладенька, як скло, крига, почали квапливо прив’язувати ковзани.

— Льодок на диво! Побігли! — першим помчав товстун. Тарас заховав свою торбину з провізією за виступ крижини і спустився слідом за приятелем. Впізнавши самотнього ковзаняра, Тарас зауважив:

— Кузько Похмай, бач, викрутаси виробляє. Чистий артист.

Похмай — це їхній однокласник Кузьма Карасик, худенький хлопчик з великою кучерявою головою, в окулярах. Таке прізвисько він дістав зовсім недавно. Було це ось як.

У шостому класі йшов останній урок. Учитель фізики Тихін Мелентійович викладав новий матеріал. Розповідав захоплююче, цікаво. Тиша в класі стояла незвичайна. Зрештою, як і завжди на уроці фізики.

І раптом цю тишу порушив оглушливий шиплячий звук, наче хтось проколов колесо від машини. Всі учні, мов по команді, повернулись і спрямували свої погляди на парту, де сидів Карасик. Той, ніяковіючи, зіщулився.

Учитель потер перенісся, глянув з-під окулярів на притихлий клас:

— Встань, Карасику. Візьми свій музичний інструмент і підійди до мене.

Кузько знітився, почервонів і слухняно підвівся. Він вийняв з-під парти невеличку, завбільшки з цеглину річ, загорнуту в газету, і задерев’янілими, негнучкими ногами попрямував до вчителя. Клас завмер. Карасик обережно поклав на краєчок столу свою ношу, що продовжувала по-гусячому шипіти, а сам поправив окуляри, витягся.

— Чи не поясниш, — досить люб’язно звернувся вчитель до винуватця, — що це в тебе за штучка?

Кузько мовчки пересмикнув худими плечима, наче у нього межи лопаток лазив жук, і, дивлячись на портрет Чарлза Дарвіна, що висів на стіні вище класної дошки, відповів: