То дарма, що її мережіння зараз ніхто не розуміє. Прийде час, і люди зрозуміють, бо ж вона хоче розповісти про них, про їхнє переселення у цей чудесний край, в якому житимуть вони і їхні нащадки.

У перший день, коли розцвіли маки, Іка принесла в печеру багато квітів. Іка любила маки, бо вони нагадували їй милу далеку Країну Теплих Вітрів. Розсипала квіти на долівці і зразу взялася до роботи.

Того дня Іка розповідала про перемогу Руса над одновухим ремкахом.

Час минав непомітно. Сіроока забула про нього.

Та ось у печері потемнішало.

«Пора вже повертатися, — подумала вона. — То сонце ховається у Великому Озері».

Поклала крем’яного різця в торбинку, в якій завжди носила його. О, він багато послужив їй, он як стерся. А зараз аж гарячий від роботи. Це дарунок її батька. Ще він учив її карбувати ним на камені.

Обернулася до виходу, щоб іти, і похолола: загородивши собою весь вхід, прямо перед нею, звівшись на задні лапи, стояв Одновухий. Печера сповнилась смородом.

Той сморід Іка пам’ятала від того дня, коли вона і Рус поселилися в печері ремкаха. І довго той дух тоді не вивітрювався.

«Прийшов помститися за свою поразку», — майнуло в її голові, і вона ступила назад, але наткнулась на стіну. Рятунку не було…

Знайшли Іку вже другого дня. Допомогли розшукати її поламані кущі та витолочена трава біля тієї незнаної досі печери. Іка лежала з розтрощеною головою на зів’ялих маках.

Інкури мовчки оточили загиблу, а Рус уважно оглянув печеру. На кам’яній долівці він побачив слід звіра і зрозумів, що тут скоїлось. У цій печері побував Одновухий.

— Це ремках накоїв! — вигукнув Рус.

— Ремках убив Іку!.. — луною повторили інкури і потрясли над головами своїми списами.

— Добудемо ремкахову шкуру для Іки!.. То буде останній дарунок інкурів… — із запалом запропонував Дужий Вепр.

День і ніч не поверталися стомлені мисливці у стійбище…

А в цей час Оп не виходив з печери Рудого Тура, робив усе необхідне для поховання Іки. У горщику на священному вогні старий варив якісь трави і квіти маків.

Він без упину бубонів заклинання. Згодом перелив густу пахучу рідину в інший горщик та ще кинув туди спеченого на священному вогні невеликого птаха. Це їжа для Іки, яка переселиться у Країну Вічного Життя. Той горщик з їжею простоїть ніч у печері, а потім його поставлять небіжчиці.

Оп усе робив так, як свого часу навчила його сіроока Іка.

Покінчивши з їжею, він заходився витесувати з пісковика Володаря Степу. Це буде довічний вартівник на могилі славної чужинки.

Уже пізно увечері спустився Оп у стійбище і сказав інкурам, що Рудий Тур велить їм поховати Іку на березі Великого Озера.

А на світанку повернулися з полювання мисливці. Вони були дуже стомлені, але виконали свою обіцянку — принесли шкуру ремкаха, який забрав у Іки життя. У ремкаха бракувало одного вуха.

На стрімкому березі Великого Озера, яке щодня ковтало сонце, стояли інкури. На їхніх лицях була скорбота. Вони не зводили з Опа очей. Ось старий спустився у невеличку яму — вона була йому по груди. Йому подали шкуру Одновухого. Оп простелив її на дні хутром догори і зверху посипав білою глиною. Шестеро дужих інкурів — кращих мисливців — уже несли до тієї ями тіло Іки, загорнуте в сайгачу шкуру. Померлу спустили, Оп підігнув їй ноги — так Іка народилася, так вона лежатиме, аж доки переселиться в Країну Вічного Життя. Біля голови поставив горщика з їжею. Поклав крем’яного різця, глиняного бичка і священного каменя, що співав, як птах. З цим каменем вона з’явилася у стійбищі інкурів, з ним вона й піде від них. Тепер посипав тіло небіжчиці червоною фарбою. І біла фарба, і червона — то символи: біла означає сонце, а червона — вогонь. Без сонця ніщо не може жити, а вогонь захистить Іку від злих духів і хижих звірів на шляху в інший світ. Нарешті чоловіки принесли водяної трави, що росте у Великому Озері, тільки тепер її висушило полуденне сонце.

Оп укрив тією травою Іку і вибрався з ями…

П’ять днів і п’ять ночей палали навколо могили вогнища. П’ять днів і п’ять ночей носили інкури і сипали на ту могилу землю. Могила повинна бути висока-висока щоб промені ранкового сонця першими торкалися її маківки.

Вже наприкінці п’ятої ночі нарешті згасли вогнища на березі Великого Озера, а виснажені тяжкою роботою люди щільно оточили горб, що його насипали їхні руки.

На маківку горба зійшов Оп, а слідом за ним і Рус. Мисливець тримав у руках Володаря Степу. У цей час на далекому небокраї випірнуло сонце. Рус підняв над головою майбутнього вартового і так тримав його, щоб той набрався снаги.

А відтак поставив на землю. Віднині цей вартовий перший стрічатиме сонце і, наснажений його промінням, оберігатиме спокій мудрої жінки з Країни Теплих Вітрів…

Ось так я розв’язав отого «археологічного вузлика», що його запропонував мені директор інституту. Чималенький вийшов «звіт». Трудився, як то кажуть, на совість, і чого-чого, а творчої фантазії я не пошкодував. Може, саме через неї я й вагався показувати свою писанину директорові.

Довго вагався, користуючись тим, що в часі мене не обмежували. Але врешті зважився і з’явився перед його ясні очі.

Він узяв мою теку, покрутив, перегорнув кілька сторінок, глянув на останню. Щось схоже на посмішку промайнуло на його обличчі. А потім відчинив шухляду в столі і поклав туди мій «звіт».

— Подивимося… — сказав якось непевно, і я зрозумів, що можу іти.

Ну, думаю, надовго залягла в старого моя течка!

Але яке було моє здивування, коли другого дня вранці мені сказали, що мною цікавився директор і переказував, щоб я зайшов до нього.

Що ж, коли так, то треба йти. Пішов. Директор сидів за столом, а перед ним — моя тека.

«Невже прочитав?» — майнуло в моїй голові.

Я вже готувався вислухати його докори, що надаремне вбив стільки часу на оту писанину.

— Прочитав я оцю вашу штуку, — мовив одразу директор, а мене від отієї «штуки» наче аж морозом обсипало. — Що ж, про неї ми ще поговоримо на інститутській раді. Гадаю, що наші товариші знайдуть там про що посперечатися. А загалом думаю, що ви могли б запропонувати свою роботу юним читачам… Чого-чого, а творчої фантазії ви тут не пошкодували…

От я й послухався директорової поради…

Гарна літературна доля в Олексія Огульчанського. Весело квітла польовою ромашкою, маками в буйнотрав’ї, де жайвір гніздечко в’є, пробує джміль баси. Побраталася навік з невгамовним приазовським перекотиполем, із степовим вітерцем — з краєм, де світ рибалок, далеч хліборобська, смаглява працьовита дітвора.

Прибережні села звуться тут коротко й виразно — Диркулі, Квасолі, Пампушки, а піщані острівці — весело й мелодійно — дзензликами.

До них беруть курс рибальські човни — калабушки та дубки, тузики й фелюги, неторопкі, надійні байди, — прадавній флот пращурів-мореплавців.

Повісті й оповідання талановитого письменника пахнуть шкільною крейдою, шумлять морем, мов прикладена до вуха рожева мушля, кличуть у світ пригод, надзвичайних відкриттів, обіцяють цікаві мандрівки у романтичний дивосвіт.

Здавалося б, не вельми розкошує тут природа. Нема буйних пралісів, давно розорані ковилові степи. Але чи є щось солодше за мелітопольську черешню чи кавуни, смачніше, ніж спіймані на просту снасть бички? Тут, на південній Приазовщині, пропеченій гарячим сонечком, живуть і діють юні герої Олексія Огульчанського, якому виповнюється сімдесят.

Народивсь Олексій Якович Огульчанський 30 березня 1912 року в місті Луганську. Тепла набирався він від материнської пісні й від батькової кузні — тато у двадцятих роках ковалював. У 1929 році скінчив хлопчик Луганську трудшколу, щоб продовжити навчання в Бердянському педагогічному технікумі. Тут Олекса (треба про це згадати!) редагує стіннівку «Молодий освітянин», що виходила напрочуд регулярно, вабила дотепністю й тактовною гостротою критичних матеріалів. З огляду на творчий хист юного редактора відрядили його на роботу в редакцію Бердянської районної газети. Проявив себе, працюючи літпрацівником, потім — відповідальнім секретарем. Сам чимало писав Олекса після райкомівських відряджень — про сівбу чи гарячі жнива. Поширила світ в очах служба в армії. Пощастило молодому журналісту — понад рік прожив він у Ленінграді, де перебував його підрозділ. Вражало тут все: пам'ятники старовини в морі бурхливого сьогодення, невтомні, гостинні пітерці. У Бердянськ повернувсь Олекса вщерть наснажений ентузіазмом. Вчитися, працювати, не знаючи спочинку! Вступив на вечірнє відділення Вчительського інституту імені Поліни Осипенко. Газету не полишив. З гранками в кишені мчав складати заліки.