Робота комісії наближалася до кінця. У портфелі залишився один малюнок.

— Отакої! Ну й перлина! — роздратовано вигукнула Марфа Полікарпівна, діставши його. — Не розумію Славка Сіроштана. Всі його зошити і палітурки книжок списані океанами та морями, а коли загадали намалювати море — уявіть собі, намалював велике сонце, якесь поле і птаха! А назвав — «Моє море». Питається: де ж логіка?! От шибеник…

— Цікаво, цікаво, — пожвавішав Остап Іванович. — Як сказав колись Теренцій — квот гомінес, тот сентенціє —скільки людей, стільки думок. — Він узяв малюнок і заходився уважно його розглядати.

— Ви, Марфо Полікарпівно, впевнені у тому, що саме це Славко малював на березі моря? — поцікавився Остап Іванович.

— Аякже, звичайно! Чому ж я й обурююсь! Не чекала від нього такого, — з докором кинула вона.

— Так, так… Пшеничне поле, значить, замість моря і птах, безумовно, дрофа, — уголос розмірковував директор, а тоді підвів очі і з цікавістю глянув на Марфу Полікарпівну.

— Вені, віді, віці — виголосив колись Юлій Цезар, — прийшов, побачив, переміг. Дякую, ваш вихованець здобув велику перемогу, — з піднесенням мовив директор — Пропоную дати Сіроштану першу премію. Він заслужив не лише премії…

— Як? За віщо премію? — здивувалась Марфа Полікарпівна.

— Питаєте, за що? Дивуюсь, як ви самі не розумієте. За любов до рідної землі, за душу хліборобську, нарешті, дорогі колеги, от за що! — відповів Остап Іванович.

…Кнопочка вкотив велосипед просто в кімнату, де лежав Славко. І не встиг хворий опам’ятатися, як гість, знявши свою тюбетейку-млинчик, урочисто виголосив:

— Переможцю слава!

— Якому переможцю?

— Отому, що ондечки в ліжку лежить. Одержуй! — І Кнопочка підкотив до ліжка велосипед.

— Кузю, облиш свої жарти.

— Не віриш? Провалитись мені — не брешу. Дифузія власноручно резолюцію написала на фабричній етикетці. Слухай, читаю: «Перша премія — Славкові Сіроштану за малюнок „Моє море“».

Як тільки Славко звівся на ноги, відразу ж осідлав велосипед. Не злазив з нього доти, доки не обгасав усі вулиці й завулочки, не перекатав усіх своїх друзів-приятелів, не раз їздив на тваринницьку ферму до мами, та й у дідусевій майстерні побував. І тільки накатавшися досхочу, згадав про свого лицаря. Вірний буцефал, запорошений пилюкою, лежав на полиці, поряд — палички, лицареві руки, та ще спис, а от тулуб, жолудь з горошиною-головою, покоїлися на столі.

Не раз Славко брався за цю роботу, та завжди йому щось перешкоджало. Але сьогодні він будь-що закінчить роботу! Не поспішаючи, Славко накрив стіл газетою і розклав перед собою деталі лицаря, а поруч — інструменти: швайку, ніж, ножиці, а також клей і кілька сірників — про всяк випадок. Прискіпливо оглянув усе й лишився задоволений. Тепер можна й до діла. Перш за все він вирішив за допомогою сірника і клею прикріпити до тулуба голову. Затиснувши у руці жолудь, він легенько натиснув вістрям голки в його маківку. Голка чомусь ковзнула, ніби хлопець намагався проколоти дірочку на дні пляшки… Ще не тямлячи, що сталося, Славко знову, тепер уже що було сили, натиснув. Вістря знову сковзнуло й одламалося, залишивши на жолуді блискучу подряпину.

Отакої! Від несподіванки Славко ніби отетерів і якийсь час розгублено дивився на одламаний кінчик голки. А коли трохи отямився, схопив жолудя і підбіг до вікна. І тут він побачив — жолудь був металевий. Уважно роздивився і помітив посередині якусь рисочку. «Може, то коробочка така?» — подумав Славко. Покрутив, і справді — жолудь розпався на дві частини. Зазирнув усередину — там лежали зернята. Він одразу порахував — їх було рівно сорок вісім. Це була пшениця, але зернятка були якісь наче трохи незвичайні — дуже великі й пукаті. Що то за жолудь такий? Звідки він? І що то за зерна? Чому вони зберігалися в жолуді? А як опинився він у шлунку дудака? Славко якийсь час мовчки розглядав свою знахідку. Ніхто не бачив, як він підібрав на шкільному смітнику дудакового жолудя, і якщо він розповість про це, ніхто не повірить, та ще піднімуть на сміх.

Аякже, той-таки Кнопочка скаже: «Придумати можна казна-що, взяв зерно у коморі й хизується». Славкові аж ніяк не хотілося виставляти себе на посміховисько. Краще дочекатися вечора, — прийде дідусь і порадить, що робити далі з тією пшеницею…

Зернята Славко залишив на столі, лише щільненько причинив кватирку — щоб ненароком горобці не подзьобали його знахідку, а сам — на велосипед й мерщій на ставок за пічкуриками. Вернувся додому перед вечором.

Дідуся він застав у своїй кімнаті. Старий оглядав зернята.

— А-а-а-а, внучок! Ну, доповідай: де гасав?

— Рибалив.

— Успіхи?

— Кіт з’їв.

— І то діло. Ну, а тепер, хлопче, швиденько розповідай мені, де ти оце добро знайшов.

Славко коротко розповів усе.

— Он, виявляється, яка історія, — здивовано вигукнув дід. — Цей жолудь, нічого не скажеш, — цікава річ. За час мандр довелося мені побувати, вважай, на всіх гармидерах світу. Чого лише не бачив, а от такої чудасії не зустрічав. Правду кажучи, дудаки ширяють, де їм заманеться. У них поки що паспортів не питають, — посміхнувся дідусь. — Зернята теж цікаві, — додав він.

— І над чим ви тутечки чаклуєте? — неждано підійшла до столу мати. Коли вона зайшла до кімнати, ні син, ані дідусь не чули.

— На зернята дивимося, — обізвався Славко.

— Знайшли диво. Поїдьте на тік — отам є на що подивитися…

— На току зерно не таке, — мовив старий.

— У вас із онуком усе особливе. Чудії ви в мене, ось що я вам скажу. Ану, йдіть-но мені вечеряти…

— Славко, змотайся вранці до колгоспної лабораторії. Покажи зерно старшому агрономові Івану Івановичу. Жолудя теж прихопи, — наказав старий Сіроштан, і вони поспішили на кухню: мати страх не любила, коли до столу спізнювалися.

Рано-вранці Славко вже був край села, біля лабораторії. Якийсь час він нерішуче тупцював біля дверей. «Йти чи не йти?» — розмірковував, та зрештою зважився — несміливо переступив поріг. Він опинився у довгому коридорі з численними дверима. Де кімната Івана Івановича, він не знав.

— Чого вештаєшся отутечки? — зустріла його тітка з віником.

— У мене справа.

— Ти диви! У нього, бач, справа. Ану геть звідси, шибенику.

— Нікуди я не піду.

__ А ось я тобі…

У цей час відчинилися двері, і на порозі з’явився якийсь чоловік.

— Що тут таке? Що за галас? Чий ти, хлопче? — помітив він Славка. — Когось шукаєш?

— Я Славко Сіроштан. Шукаю агронома Івана Івановича.

— Он воно що. А я думаю — кого ти мені нагадуєш. А тепер вже бачу — ти викапаний Сіроштан-моряк. Ну що ж, заходь, я і є той самий Іван Іванович. — І він відчинив перед Славком двері.

Славко зайшов до великої світлої кімнати і відразу опинився в зерновому царстві: на численних столах стояли склянки з зерном, а невеличкі снопики прикрашали стіни від підлоги до стелі.

— Сідай і розповідай, — агроном вказав хлопцеві на стілець і сам сів.

— Я краще покажу.

— Ану, що там у тебе, показуй, — присунувся він до хлопця.

— Ось дивіться. — Славко розгорнув на столі свій пакуночок.

Агроном зиркнув на зернята і розчаровано промовив:

— Ну і що ж тут особливого — пшеничка… — Але раптом осікся, почепив на носа окуляри, схилився над столом. Якусь хвилину він розглядав зерна, а тоді звів очі на Славка.

— Звідки ти прибув, хлопче? — спитав.

— Як-то звідки прибув? Ви ж знаєте, тарасівський я.

— Не вірю.

— Та я ж Славко, онука Сіроштана-моряка.

— А от зернята твої говорять зовсім про інше.

— Не розумію. Як це говорять?

— З космосу прилетіли твої зернята, от що! Відколи пам’ятаю себе, такого дива не доводилося іще бачити.

Славко слухав і не міг збагнути: жартує агроном чи каже серйозно?

— А тепер, хлопче, розповідай, де ти роздобув це багатство?

— Дудак приніс! — відказав Славко.