Агроном нахмурився.

— Облиш, хлопче, жартувати, ми ж не в дитячому садку. У нас цілком серйозна, можна навіть сказати, важлива розмова.

— Я зовсім не жартую, — похнюпився хлопець і почав розповідати історію своєї знахідки.

— Якби не зерно, можна було б подумати, що ти, хлопче, переказуєш мені зміст якоїсь пригодницької книжки, — замислено мовив агроном. — Цікаво, цікаво… А покажи-но мені ще раз отого жолудя…

— Осьдечки, дивіться, — Славко поклав свою знахідку поруч із зернятами.

— Ич який, — захоплено вигукнув Іван Іванович. Він довго розглядав дивовижну річ, зазирнув усередину і, на превеликий подив, витяг, за допомогою пінцета, невеличкий жовтуватий папірець. Виявилося, то був малюнок. Глянув на нього Іван Іванович і від здивування ляснув себе долонями по колінах.

— Ну, що я казав? Зернята таки з космосу. От і доказ, дивися, хлопче, — схвильовано вигукнув він.

Славко зиркнув на той папірець і сторопів, побачивши таємничий малюнок: на папірці полум’яніло червоне сонце, напівзатулене людською рукою.

— Оце дивина! — тихо мовив він, тамуючи хвилювання. — Хто ж це намалював?

— Звичайно, розумна істота. Певно, це тотемічний знак якогось не відомого ще нам племені, — сказав агроном. — А якщо серйозно, то нам про тих людей розкажуть колоски.

— Які колоски?

— Оті самі, які ти виростиш із цих зернят.

— Краще візьміть їх… — почав було Славко.

— Ні, хлопче. Сама доля підкинула тобі ці дорогоцінні зерна, і саме ти маєш їх посіяти. Не розумію вас, хлопчаків, — роздумливо сказав агроном, — лише хлоп’я на ноги зіпнеться, відразу ж до комбайна або до трактора липне, а на пришкільних ділянках самі дівчатка пораються… Справжній же хлібороб починається з тих ділянок. Перше слід руками виростити пшеничку, огірки, а тоді вже й за кермо трактора сідати…

— Де ж я їх посію?

— Дивуєш ти мене, Славко. У вашій школі пречудові дослідні ділянки. Здається, там старостує юннатка Оленка, донька бригадира.

— Ага, вона.

— От і посієте з нею разом.

— Ні, — відрізав Славко і гірко зітхнув.

— Чого це? — з цікавістю подивився на нього Іван Іванович.

— Бо та Оленка — причепа, до того ж язиката.

— То не причина. Ти ж розумієш, хлопче, які це зерна…

— Розумію…

— Ну, то як, домовилися?

— Гаразд, я згоден, — уже веселіше відповів Славко.

— Я так і знав. Впізнаю Сіроштана. А тепер скажи мені, кому ти ще розказав про свою знахідку.

— Дідусеві.

— Ну то й не розказуй більш нікому. Згода? Так буде краще. Сам знаєш, скільки тепер розвелося шанувальників різних сувенірів. Гляди, й твою пшеничку з корінцями повисмикують. А от жолудя для свого лицаря пошукай у вітроупорі, — порадив Іван Іванович.

Славко сховав знахідку в кишеню, подякував агрономові і вибіг на вулицю.

На другий день, коли з-за Терешкового гайка вигулькнуло сонце, Славко вже був за селом: він мчав на велосипеді за жолудем… Велосипедист поспішав, бо дідусь, проводжаючи його, попередив:

— Не барися, бути дощу.

Коло Братця-Горіха хлопець зупинився. Тихо шелестіли, перемовляючись, листочки. Славко слухав той зелений гомін, і здавалося йому, що то розмовляють тарасівські комунари, згадують свою юність…

Вже од горіха Славко звернув на битий шлях — рівний-рівний… Було ще дуже рано, автомашини зустрічалися рідко — ніяких тобі перешкод. Славко щосили натискував на педалі. В груди бив дух різнотрав’я, а зустрічний вітерець пухирив сорочку на спині, як вітрило…

Терешків гайок зустрів раннього гостя горіховими пахощами і пташиним лементом, а вже за гайком довелося Славкові збочити на степову дорогу, яка крутилася серед нескінченних соняхів.

Соняхи квітували. Широко розплющеними очима дивилися вони на свою матір — сонечко. Скільки око сягає — полум’яніли золотаві сонця У нього аж дух перехопило від задоволення.

Попереду зеленіли лісосмуги. Там — жолуді…

Славко помчав до вітроупора. Їхав, уважно стежачи за дорогою, і одночасно зрідка кидав короткі погляди на соняхи, які, здавалося, вітаючись, низенько вклонялися йому.

У вітроупорі росли дубки. Славко кинувся під дерева і почав розгрібати запашне торішнє листя, але знаходив лише зовсім нікчемні жолуденята, які годилися б хіба що на копитця шкапі Дон Кіхота.

Довелося їхати далі. Обнишпорив він іще дві лісосмуги, але там росли лише молоді дубочки… Згодом усе-таки побачив вітроупор, де шуміли високі гіллясті дерева. Відразу надибав великого, пузатенького жолудя. Зрадів, та коли оглянув, знову шпурнув: клята миша зіпсувала його. Незабаром він знайшов у торішньому листі потрібний жолудь, та й не один… Всі вони були настільки схожі на той, дудачий, що Славко мимохідь спробував розгвинтити їх…

Набивши кишеню жолудями, велосипедист вийшов з вітроупора, глянув у бік Тарасівки і здивувався: грізна чорна хмара затуляла півнеба. Вона швидко насувалася, а попереду летіли невеличкі хмарини, стелячи по соняхах швидкі тіні. Дідусь не помилився. Бути зливі.

Славко скочив на велосипед і понісся що було духу. «Втечу, у польовому стані сховаюся», — думав він. І вже від’їхав далеченько — до степової хатинки залишалося зовсім близько, — аж тут трапилося непередбачене: він чомусь вилетів із сідла і опинився у придорожній канаві. Відразу не міг утямити, що з ним трапилося. Та коли глянув на велосипед, то зрозумів усе: задня покришка «впіймала» гвіздок, тепер не втечеш…

Зовсім поруч звисала з неба синя дощова запона… Славко кинувся до соняхів — рятуйте, братці! Влаштувався під листатим голованем. Сів, підібгавши ноги, причаївся, прислухаючись до гуркоту, що швидко наближався. Здавалося, степом, улюлюкаючи, мчить розлютована орда… Вітер подужчав — зашелестіли, застогнали соняхи. Раз у раз сліпуча блискавка різала по очах, а потім сійнув дощ. Кілька хвилин шаленіла злива, а тоді нараз усе стихло. Знову сяяло сонце і співали жайворони, неначе й не було нічого…

Не врятував хлопця сонях — намок Славко, а треба було поспішати додому.

Ще кілька хвилин тому велосипед здавався Славкові легким та зручним, а тепер він був ладен кинути його — так важко було котити машину по липучому чорнозему.

І все ж, ледве переставляючи ноги, доволік Славко свого коника до хатини. Потрапив він на польовий стан сусіднього колгоспу.

Минувши арку, прикрашену гаслами, хлопець опинився на подвір’ї, а там його зустрів засмаглий до чорноти кремезний чоловік у безрукавці й кирзових чоботях.

«Напевно, боксер. Он якенні кулацюги, мов кавуни», — мимохіть подумав Славко, побачивши незнайомця.

Силач усміхнувся до хлопця:

— Що, обламався, синку? Ну, раз така справа, одкоти свого драндулета он туди, під тин, а сам топай за мною. Підобідаєш, а тоді й за ремонт візьмешся. На той час, дивись, і дорога затужавіє…

— Я не голодний… — почав був Славко.

— Е, ні, хлопче, то не чоловіча розмова, запам’ятай: я не знаю, що значить оте «не голодний», — перебив його здоровань. — Я по твоїх очах бачу, що ти, зайчатко, зголоднів, як той вовцюга.

Вони підійшли до столу, який стояв у затінку під хатою. Механізатори, що саме обідали, не звернули уваги на хлопця, а Славків супровідник підійшов до відчиненого вікна і гукнув:

— Галиночко, нагодуй цього козарлюгу, та швиденько мені.

Згодом з кухні вийшла огрядна жіночка у білому фартусі. Вона обіруч тримала чималий полумисок гарячого борщу.

— Стьопо, а де ж той молодець? — сторопіло озирнулася куховарка.

— Чи ти, бува, не осліпла? Розтули очі, ондечки він, за столом.

— Ага-а. Побачила! — усміхнулася тітка. — Ач який білявенький — наче дівчинка. — Вона поставила перед Славком борщ і уважно оглянула хлопчика.

— Ой леле, отак забрьохався! Бачу, тебе, синочку, злива прихопила. Стривай, я зараз. — І вона перевальцем, як качка, побігла на кухню і принесла звідти велику цибулину.

— Ліки від усіх хвороб. З’їж, хлопчику, шматочок. А я тобі ще котлету принесу, а запивати будеш молочком, чи, може, узварку холодненького принести?