Як зачаровані дивилися солкоршуки на кам’яного діда, що видивляв на дні бухти щось дивовижне. Незабаром і вони зазирнуть туди.

— Гребіть праворуч, — віддав команду Кузько і заховав книжку, бо острів був уже близько. Тут була невеличка, затишна бухточка, в якій вони й поставили човен.

На похилому березі острівця стоять три хлопці і замріяно озирають не бачену ними скелю, яка тепер уже була зовсім не схожа на діда. Мартини збуджено кружляли над солкоршуками. У їхніх володіннях з’явилися небажані гості.

Знайомство із таємничим островом солкоршуки почали з бухти, де зупинили свій човен. Господарями цього шматка землі були лише птахи.

Мандрівники йшли вздовж острівця. Натрапляли на зелені кущики морської капусти, кермеку. Особливу увагу хлопців привернула сіра скеля, що височіла у південній частині острова. Біля неї кружляла сила-силенна птахів. Багато їх сиділо на піску. Тут можна було побачити великих дзьобатих мартинів-реготух та білосніжних крячок. Снували невеличкі, завбільшки з горобця, морські зуйки, поважно ходили ходуличники: ноги довгі, мов у чаплі, і тонкі, як соломинки…

Птахи неохоче здіймались із гнізд при наближенні солкоршуків. Відчайдушні пернаті забіяки сміливо кидались на хлопчаків, аби хоч ударити крилом. Під час пташиної атаки Тарас заойкав, захищаючи руками голову:

— Ну й сердиті ж! Хай вам грець! Потрібні нам ваші гнізда!

Розгнівані птахи супроводжували хлопчаків, але ті намагалися не звертати на них уваги. Та ось нарешті скеля. Під монолітом шаленіли хвилі. Наче змії, із зловісним шипінням підкрадалися вони до підніжжя, стрибали на неї.

Вода була тут темна, а це ознака чималої глибини.

— Я вже бачу глек, — заглянувши у воду, повідомив неспокійний Похмай.

— Ти, Кузьмо, бачиш його очима, а я зараз помацаю руками, — відповів Сашко.

Він швидко одягнув маску, ласти і вмить перетворився на фантастичну істоту, що ніби прилетіла з космосу. Морський бог підійшов до води, випростався і стрибнув у хвилю.

Друзі, затамувавши подих, стежили, як щезає він у морській безодні.

Вони з нетерпінням чекали повернення нирця. На перший раз хоч би з уламком мармурової колони старовинного храму, а в кращому випадку — з чудовою амфорою.

Спочатку друзі помітили у воді якусь невиразну тінь, а згодом вони були вже свідками незвичайного: відчайдушно працюючи ногами-ластами, Сашко повертався з морського дна із трофеєм. Він тримав поперед себе щось велике, кругле, чорне.

— Амфора! — загорлали хлопці на весь острівець, полохаючи чайок.

Друзі кинулись у воду, аби допомогти витягти на берег великий чорний горщик.

— Ось він, скарб скіфської царівни! — Сашко пригорнув свою знахідку.

Якусь хвилину хлопці не могли навіть слова вимовити, лише стежили за глеком, який до цієї миті був просто вигадкою Кузьми. І от маєш, він існував насправді. Може, справді під скелею лежить «Свята Марія»? Диво, справжнісінька тобі чудасія!

— Ти, Кузю, геній! — торжествував Нептун. — Оце ж і є та посудина зі скарбом, а там на дні лежить піратський вітрильник. На власні очі бачив. Суденце невеличке. А цей глек під кормою лежав.

Нарешті Кузьма несміло підійшов до чорного глека, оглянув знахідку з усіх боків. Посудина була чимала. Горловина обгорнута ганчіркою, облита смолою.

Сашко вийняв з кишені ножа і, ще раз оглянувши посудину, обрізав цупку ганчірку, засунув руку в горловину.

Друзі-полярники мов заворожені чекали на щось незвичайне. Але Сашко невдоволено скривився і чимсь дзвінким брязнув у глечику.

— Що ти вовтузишся? Швидше показуй! — підганяв Тарас.

Сашко мовчки витяг руку і показав невідому річ.

— Обручка скіфської царівни! — захоплено виголосив Кузьма.

— Це ще не все, — Сашко на цей раз витяг жменю предметів, які дуже нагадували звичайні гайки.

Похмай оглянув обручку і вкрай здивувався:

— Гм… наче кульковий підшипник від двигуна, — ніяковіючи, знизав плечима і враз: — Ура! Ми зробили відкриття, перед яким поблякне слава великого Ньютона. Слухайте, славні солкоршуки: це мотори найдавніших епох!..

— Облиш, Кузьмо, — сердито зупинив його Сашко, — ти краще поясни, звідки скіфська царівна у п’ятому віці до нашого часу взяла кульковий підшипник?

Кузьма не вгавав:

— Наше відкриття перекреслить уявлення вчених про стародавній світ.

Сашко пожбурив свою знахідку в пісок і почав готуватися до нової екскурсії на дно моря.

— Я, здається, дещо зрозумів, — чомусь загадково посміхнувся водяний бог. — Отож, чекайте, солкоршуки, незвичайних новин! — Нирець надів маску, привітно підняв руку і знову поліз у воду.

Сашко і вдруге повернувся із знахідкою. Тепер він тримав у руках пучок строкатих стрічок.

— Подарунок тобі від самого Нептуна, — сказав він і вручив свій трофей Тарасові. — Це водяні квіти, — пояснив і з сумом признався: — На превеликий жаль, у бухті лежить не що інше, як фелюга деркулівського колгоспу «Сватенко Марія». Цю фелюгу збудували самі рибалки в 1945 році, — докладно розповідав нирець. — Суденце назвали на честь мами нашої старости, Марії Сватенко. Вона у складі жіночої бригади рибалок ловила рибу для фронтовиків і загинула у морі взимку 1944 року. «Сватенко Марія» ходила під вітрилами, а в останні роки її використовували як баржу для перевезення різних вантажів. Два роки тому на цій фелюзі сейнер «Баклан» буксирував двигун для рибзаводу. Вночі, під час шторму, увірвався трос і фелюга щезла в пітьмі. З того часу і шукає наш капітан пропажу. А вона аж ось де опинилася…

Хто-хто, а Сашко до подробиць знав про всі колгоспні події — у шкільному гуртку краєзнавців він вів літопис рідного селища.

— Окрім фелюги, ти більше нічого не помітив на дні, ну, хоча б кам’яного звалища? — допитувався Похмай.

— Там яма невеличка, а далі піщана мілина.

— Летіли в небо, а впали в яму, — підсумував здобутки ватаг солкоршуків.

— Ти що? — накинувся на нього Сашко. — Це і є наша перемога. Ви тільки уявіть обличчя капітана «Баклана», коли він побачить цей глечик, точніше бідон з деталями до двигуна.

— Що ж тепер будемо робити?

— Доведеться корінці копати. Не з порожніми ж руками повертатися, — засміють у школі, — застеріг Тарас.

— Беремо курс на берег, — одразу ж підтримав його Похмай.

Від острова до самого берега солкоршуківський човен супроводжували збуджені мартини, а вже на березі їх радо стрів товстун і вірний вартовий табору — Рекс.

Коли мандрівники відпочивали, Тарас уважно розглянув Сашків подарунок — «квіти» Нептуна. Не важко було впізнати, що це були різнокольорові стрічки із штучної шкіри. Цілісінька скирта їх лежить на подвір’ї рибзаводу. Ці відходи взуттєвої фабрики рибалки використовували як підстилку для діжок. Певно, і на фелюзі «Сватенко Марія» підкладали це шмаття під мотор. Отож «квіти» Нептуна не являли собою нічого цікавого. Тарас уже збирався викинути їх геть, та раптом помітив на шматочках шкіри багато ледь помітних біленьких цяточок. Їх уже доводилось йому бачити. Де? І хлопець пригадав: це ж точнісінько такі плямочки були на круглому камені з морського дна, який приніс йому дядько. То ж сліди від бичкової ікри. Виходить, і на цих шматочках шкіри бички ліпили ікру. А це значить, що в бухту заходять бички. Досить на дно накидати різного шмаття — і навесні у мертву бухту прийде нереститись риба. Справжнє відкриття!

Тарас не буде горланити з цього приводу, як це зробив би Кузько. Він чемно поклав Карасику на коліна шкіряні стрічки. Той все мовчки сумував з приводу невдачі на острові.

— От знайди тут напис, — попросив ватажка Тарас.

— Кинь це ганчір’я і не заважай. Мені не до нього.