— Ні, ти поглянь, поглянь, — наполягав Тарас, — бачиш, тут щось написано!

— Тут немає на що дивитись. І взагалі, чого ти причепився до мене з отим лахміттям? Он покажи Нептуну, він, може, щось і прочитає.

Та Сашко нічого цікавого не знайшов на своєму букеті, а Василь не захотів на ті «квіти» й дивитись. Тоді Тарас показав приятелям сліди бичків, розповів про те, що почув від дідуся.

— Стривай, Тарасе! — обізвався Сашко. — Я тепер пригадую: коли брав це ганчір’я під кормою фелюги, на мене кинулась чорна рибина, певне, то був вартовий бичок.

— Так, — підтвердив Тарас, — дідусь говорив: чорні бички вартують не лише ікру, але й малу рибу, аж поки вона не підросте. Бички-ікричники приліплюють свою ікру весною і протягом усього літа.

— Ти хочеш сказати, що в мертвій бухті можна розводити бички? — здогадався товстун.

— Атож. У цій бухті житимуть бички, — гаряче ствердив Тарас.

— Давайте перетворимо мертву бухту у квітучий куточок моря, — підхопив Кузьма. — Але для цього треба набрати побільше шмаття. Хоча й це не проблема — його скільки хочеш на подвір’ї рибозаводу.

— У нас є два порожні лантухи, — поспішив із своєю пропозицією Тарас, — треба тільки вийти на шлях, а там нас якась машина підвезе.

Сталось диво: чорний глек із скарбами скіфської царівни, піратське судно «Свята Марія», як і амфори з старовинного храму, відсунулись далеко-далеко, стали байдужими для хлопців.

— Нам треба зберегти в таємниці все, що будемо робити. Отож, хто поїде за ганчір’ям, готуйтесь стрічним різні баєчки розказувать, — розмірковував товстун.

— Це правильно, — ствердив Нептун. — Баєчки Кузько майстер розповідати.

— Поїду, — погодився Кузьма. — Хто зі мною?

— Я, — підхопився Тарас. — Ото лише як ми наберемо шмаття? Адже там вартовий.

— Покладись на мене! — авторитетно запевнив Кузьма. — Я знайду з ним спільну мову. У цього вартового є одна вада — треба тільки прихопити вужа. Він знадобиться для дипломатичної розмови з дідом.

Хлопці швидко зібралися. По дорозі пощастило спіймати вужа, так що події розгорнулися відповідно до плану.

— Операція повинна пройти успішно, — аж сяяв Кузьма. — Я пропоную назвати її якомога таємничіше, ну, хоча б операція «Буба». Це означає — будуть бички!

— Операція розпочалася. Тарасе, вперед! — гукнув на прощання Кузьма. Хлопці видерлися на берегову кручу, а піднявшись на степове плато, побігли туди, де виднівся шлях.

У таборі солкоршуків залишилися Сашко І товстун. Чекаючи своїх друзів, вони мали намір назбирати палива і приготувати вечерю.

Не доїжджаючи Деркулів, на Перетязі, хлопці зупинили машину. Їхати далі було небезпечно: ще хтось із деркульчан зустрінеться. На Перетязі не затримувались — по ледь помітній стежині почали пробиратись поміж очерету рибозаводського подвір’я, де зберігались порожні діжки. Складені, мов єгипетські піраміди, вони високо здіймались над очеретами. У куточку подвір’я, біля рибцеху, друзі побачили вартового. Старий був у кожусі і, спершись на берданку, дрімав. Кузько одразу впізнав сварливого діда Цапа.

Шофери не так уже часто турбували вартового. Лише зрідка навідувались сюди машини за порожніми діжками та ганчір’ям, яке підмощували під діжки, коли передбачався далекий рейс. Тому вартовий частенько цілісінький день дрімав. Тиша очеретяних хащ сприяла солодкому сну.

Солкоршуки підійшли до паркана. Крізь щілину у дощатій огорожі було видно: сторож спить. А поруч, одразу за огорожею, височить купа строкатих бинд зі штучної шкіри.

— Що ж робити? — розгубився Тарас.

— Простіше простого — «раз» — тут, а «два» — за парканом.

— Це наче ми якісь злодії.

Поки Тарас вагався, його друг уже спритно переплигнув через огорожу.

— Стрибай! Чого стовбичиш, як ховрах? — прошепотів Кузик, холонучи від страху.

Тарас теж перестрибнув на подвір’я.

Хлопчаки квапливо набирали у лантухи строкате ганчір’я, раз по раз позираючи на сплячого вартового. Незабаром лантухи наповнилися, роздулися, наче ікриста сула навесні. Солкоршуки перетягли свою здобич до паркана і вже встигли один лантух перекинути за огорожу. Тільки підступили до другого, як над їхніми головами пролунало грізне:

— Стійте! Ага, спіймались, злодюги! — Дід з берданкою кинувся до хлопців.

Солкоршуки отетеріли. Тікати було пізно.

— Ми стоїмо, дідусю, — мліючи від страху, промимрив Тарас, намагаючись хоч трохи умилостивити вартового.

Сторож так близько підійшов до хлопців, наче хотів обнюхати їх: він був підсліпуватий.

— Так, так, — чомусь зрадів дід. — Значить, один рудий — відомий шибайголова, а другий — онук сліпого Тараса. Дуже приємно. — І тут додав крижаним голосом: — Розв’язуйте лантух!

Тремтячі руки Тараса ніяк не могли впоратись із зав’язкою.

— Ганчірки це…

— Що б не було! — відрізав дід. — Не мені з вами теревені правити. Беріть клунок і зі мною — до начальства.

Зрозуміло, подорож по вулиці селища, та ще й у супроводі озброєного вартового, операцією не передбачалась. І раптом у критичну хвилину Кузьма згадав про вужа, який намагався вислизнути із кишені.

— Діду! — сміливо почав ватаг. — Наші друзі зараз у бухті Солодкого коріння. Там гадів повзучих видимо-невидимо. Так і снують кляті.

— Що ти мені верзеш про всяку нечисть? Немає у бухті її.

Зміну у поведінці вартового враз помітив кмітливий Кузька і швидко зметикував: ні, ще не все пропало.

— Вірте мені, дідусю, у бухті гадюк багато. Ми там ночувати зібралися, а щоб вони нас не покусали, вирішили під намети покласти оце хімічне ганчір’я.

— Що ти верзеш?! Хіба вони його бояться?

— Ще як! Це ж хімія, — вигадував не зупиняючись Кузьма.

Хлопець відчував, як ініціатива поступово переходила до його рук.

— Не вірите? — гарячкував Кузько. — Та ви лише понюхайте, чим пахтить від цього лахміття? — І він простягнув пучок шкіряних пасків під самісінький ніс вартового. Той нахилився, обережно нюхнув.

— Диви, і справді чимсь тхне.

— Ото ж і є хімія, — зрадів Кузьма, — повзуча тварюка від неї геть біжить.

На якусь мить дід завагався. Хлопці з нетерпінням чекали рішення старого.

— Так це ж і мені можна збавитись від отієї нечисті? — прохопилось у вартового.

— Авжеж, — запевнив Кузьма. — Можете самі переконатись.

З цими словами він вихопив з кишені вужа — дідок зойкнув, стрибнув убік, а Кузьма мерщій ткнув плазуна головою в ганчір’я. Вуж вислизнув із рук і пошелестів у рятівні зарослі кермеку.

— Диви, справді боїться хімії, — повірив дід.

Тарас, який до цього часу мовчав, ураз посміливішав.

— Дідусю, нас чекають у бухті. Дивись, ще змії покусають хлопців.

— Гаразд, — подобрішав сторож — Забирайте свій клунок та, глядіть мені, якщо доведеться ще раз прийти, беріть дозвіл у начальства, та й щоб папірець з підписом та печаткою.

— Зрозуміли, буде! — радо погодились солкоршуки.

Дід допоміг хлопцям перекинути через огорожу лантух, а сам прихопив оберемок «хімії» і поволеньки подибав, боязко поглядаючи на чагарник, де сховалася Кузикова «гадюка». Біля воріт поклав свою ношу, сів на неї, аби не боятися появи страшних гостей з очеретяних хащ.

Солкоршуки знайомою стежкою дісталися до Перетяги. Під очеретами сіли на лантухи і почали терпляче чекати попутну машину. Вони почували себе чудово: операція «Буба» проходила успішно. Тепер залишилась дрібничка — сісти на машину…

Частенько з’являлися автомашини на Перетязі, та всі вони були вщерть навантажені і не зупинялися, незважаючи на досить виразні жести хлопчаків. Однак це не дуже смутило їх — до вечора ще далеко! Вони викупались у лимані. А коли почало вечоріти, з-за очерету виїхала чергова автомашина. Хлопці вибігли на шлях, з відчаєм замахали руками. Шофер здався — машина зупинилась, і в кабіні хлопці побачили учителя ботаніки — Аркадія Полікарповича. Якби оце з очерету вибіг справжній усурійський тигр, хлопці не так би здивувалися. Але зовсім спокійним був Аркадій Полікарпович. Його думка стосовно школярів підтверджувалась: вони щось знову затіяли. Не встигли солкоршуки отямитись, як на них посипались різні запитання. «Скажіть, це бухта Солодкого коріння?», «Що ото за лантухи?», «Де Сашко і Василь?», «Покажіть, що у лантусі, та швидше, бо я вельми поспішаю на аеродром».