— О, це для мене дрібничка, — кинувся Славко до карти, яка висіла на стіні…

Онукові тоді здалося, що те місто з довгою і чудернацькою назвою обов’язково має бути на берегах Австралії. Він довгенько нишпорив по всіх куточках далекого континенту, але так і не знайшов того міста. Чекала його поразка й на американській землі, і лише згодом він відшукав Саару-де-лос-Антунес на іспанському березі, недалечко від Гібралтарської протоки… Отож Іспанія… Це поки що нічогісінько не говорило хлопцеві, хоч як він оглядав той дарунок. Зрозумів тоді Славко — таки міцний дідів горішок.

А от одного ранку підійшов він до полиці, глянув на корінець і аж стенувся від подиву: між плетивом корінців він побачив чіткий обрис дивовижної конячки з довгими волохатими ногами, головою на тонкій шиї і обчухраним хвостом. Дивно, як він цього раніше не помічав? Похапцем одрізав Славко зайві корінці, і перед ним постала, схиливши голову до землі, понура шкапа.

Щось схоже він уже бачив десь на малюнку. Стривай, та це ж Росінант — шкапа славного ідальго Дон-Кіхота з книжки Сервантеса. Він узяв з полиці книжку і прочитав вірша, присвяченого тому буцефалу:

— Молодчина козачина! Розгепав горіха, — похвалив дідусь онука, уважно оглядаючи шкапу. — Але чого вона варта без лицаря? Потрібен і цибань — ідальго Дон-Кіхот.

— Ото буде діло! — радо підхопив Славко.

— А змайструвати лицаря вже легко. За голову правитиме горіх, з корінців зробиш ноги й руки, дебела соломина — спис, а лицарський тулуб, закутий у блискучу броню, зроби з жолудя, — порадив дід. — Відшукай тільки такого пукатенького.

— Зроблю! — підхопився онук. — Завтра ж буде й лицар.

Але ще довго не сідлав вершник свого Росінанта, і лежала конячка догори ногами на полиці. Бо саме почалися у школярів літні канікули, а з ними й літні турботи. Головною турботою семикласників був, звичайно, металобрухт…

Той пам’ятний для Славка день розпочався рано. На світанку снився йому, як і завжди, океан. Він, легесенький, мов пір’їнка, лежить горілиць у теплій воді. Вітерець-задирака лоскоче йому живота і ледь-ледь розгойдує синю-синю воду. У небі юрмляться білі, як мамина хустка, мартини. До чого ж хороше Славкові! Ось уже й до острівця він підпливає. На кучерявих пальмах гойдаються мавпи… Та неждано з-за дерев здійнялася чорна-пречорна хмара, наче зміюка величезна та ротата. Вона загагакала оскаженіло, скаламутила воду і нагло роззявивши зубасту пащу, кинулася на Славка. Відчай стис йому серце, він зіщулився і… прокинувся.

У кімнаті панувала зеленкувата напівтемрява, у віконце вже зазирав прозорий ранок, а знадвору долинав притишений гамір. Славко прислухався: чути було бубоніння дядька Коко. Що ж трапилося такої ранньої пори? Славко прожогом кинувся з кімнати.

Десь за Терешковим гайком полум'яніла ранкова зоря, і навколо панувала справжня тиша, яка буває лише літом у ті урочисті хвилини, коли сходить сонечко. Лише під хатою сусіда — метушня. Хлопець побачив бригадира. Пузань був забрьоханий, наче його щойно витягли з болота. У нього чомусь була розірвана сорочка.

— Ой лишенько, — бігала навколо чоловіка тітка Ївга. — Звідки тебе принесло такого?

— У гостях побував, моя голубко, — вимушено всміхнувся бригадир.

— Швиденько кажи мені, Костику, хто тебе так пригостив?

— Сатанюка! Трясця його матері!

— Тьху на тебе, — замахала руками Ївга. — Чи ти, чоловіче, при своєму розумі, що таке верзеш? Діло кажи.

— Я діло й кажу. Гукни мені, голубко, лікаря, хай ногу обслідує. Здається, вивихнув. Вогнем пече! Ой, ой, і поворухнутися не можу! Як я живий лишився, не збагну. — гудів бригадир.

— За лікарем я побіжу, — озвався Славко.

— Жени, хлопче. Виручай сусіда.

Славко помчав вулицею, а тітка Ївга схопила свого пузаня на оберемок і потягла у двір, щоб менше людей бачило отаке страмовисько.

Не встиг посланець як слід розбігтися, як його зупинила доярка тітка Лепестина. Вона була відома на все село тим, що перша узнавала всі новини. Як це їй у такому ділі щастило, ніхто до пуття не знав.

— Стривай, хлопче, — кинулася вона навперейми Славкові. — Куди це ти розігнався?

— За лікарем.

— А чого?

— Бригадир ногу зламав.

— Ой матінко рідна! — сплеснула руками тітка. — Він же пізно ввечері був у нас на фермі. Лагодив мотоцикла. Колупався, колупався та й лишив його, а сам навпрошки через Терешків гайок додому подався. Що могло трапитися? Чи не лісовики там об’явилися? Га?

Славко не став слухати тітчиних розпатякувань, а щодуху помчав до лікарні.

Кость Костьович мовчав, наче у рота води набрав. Навіть своїй жінці до пуття нічого не розказав про нічну пригоду. На цей раз першим довідалося про дядькову приключку у гайку хлоп’я, тобто Славко Сіроштан.

— Давай сюди, хлопче, є важлива справа! — прогудів на всю вулицю бригадир, хоча Славко стояв, вважай, поруч.

— Дядько Ко… Костю Костьовичу, ви кажіть, я й тутечки почую, — нашорошився хлопець.

— Е, ні, — похитав головою бригадир. — У нас буде важлива розмова.

— Яка розмова?.. — допитувався Славко, гарячково пригадуючи, що він міг учора накоїти. Наче нічого, якщо не рахувати дядькових слив. Але ж то дрібнички: якоюсь там сливиною поласував! Певно, Оленка нацвірінькала. Вона, авжеж вона! Ну, начувайся, ябедо…

Кость Костьович пильно стежив за хлопцем.

— Ну, чого ти мнешся? Хутчій, кажу, біжи, — квапив хлопця бригадир. — Кажу ж тобі — у нас важлива розмова, чоловіча!

Все ще вагаючись, Славко зайшов до сусідського двору.

— Ходімо, голубе, до світлиці, — мовив бригадир.

Слідом за господарем, який, спираючись на палицю, кульгав попереду, Славко увійшов до кімнати, середину якої займав великий стіл, застелений строкатою скатертиною.

— Прошу до столу, — чемно запросив бригадир гостя.

— Мені й тутечки гарно.

І Славко, про всяк випадок, влаштувався на краєчку лави під дверима…

— Як знаєш, хоч — сиди там, — погодився господар. —

це ти, голубе, за старосту в сьомому класі? — поцікавився він.

— Ага, в сьомому «Б».

— Ото й добре, — прогудів бригадир. Аж тут тихесенько відхилилися двері, й у шпарці з’явилася руденька як лисячий хвостик, кіска, а тоді й рожеве вушко.

— Оленко, причини двері. Без тебе обійдемося. Чуєш мене, у нас чоловіча розмова! — гримнув бригадир.

— Хве-е-е… теж мені мужчини зібралися! — почулось у відповідь.

Ображений до глибини душі, батько аж підхопився.

— Киш мені, цокотухо, а то я… — крикнув на дочку так, що аж шибки забряжчали.

Оленку мов вітром здуло.

— Скажи, хлопче, скільки повинен ваш клас зібрати металобрухту? — неждано-негадано поцікавився бригадир.

— Аж п’ятсот кілограмів, — враз пожвавішав Славко.

— А у наявності скільки?

— Соромно й казати. Може, кілограмів п’ятдесят нашкребли по дворах, — спохмурнів хлопець, — не більше.

— Ой, ой, ой, — заквоктав, мов квочка, бригадир. — Ганьба! Діла у вас, бачу, кепські. Зовсім, скажу, погані.

— Ще б пак, — жалісливо шмигнув носом Славко. — Був у нас резерв, за фермою, у бур’яні, а прийшли — його мов лизень злизав. Один витолочений бур’ян лишився…

— Хто це так гарно попрацював?

— Звісно хто! Оленчин клас. Вони вже план виконали. Тепер хизуються…

Помовчали. Тоді бригадир знову почав розпитувати.