— Ні, це не горщик! Це амфора! — урочисто оголосив учений. — Отож, археологи мали рацію. Виходить, під нами уже двадцять п’ять віків лежить місто древніх гончарів, котре поглинуло море.

— Як ти, Петре, здогадався, що це горщик? — посипались запитання студентів до свого товариша.

— Дуже легким здався…

Згодом драга витягла ще кілька амфор.

Одна з них пізніше прикрасила експозицію деркулівського шкільного краєзнавчого музею.

Дід Тарас помер пізньої осені, коли осатанілий левант зривав і жбурляв у море останнє листя з крислатого дуба. Поховали деркулівці діда, але в пам’яті рибалок залишилась пристрасна душа волелюба, його мудрі слова, залишився служити людям Вітродуй…

Багато змін сталося у селищі. Уже самостійно водив у далекі рейси свій сейнер онук діда Тараса. Він завжди брав у море пам’ятний гачок. На швидкісному катері літав по морю колишній рудий шибайголова Кузько. Тепер його поважно величали Кузьмою Петровичем, був він бригадиром колгоспної бригади, яка засівала штучними нерестовими гніздами морську ниву. Тепер рибалкам у морі часто зустрічались спеціальні буї, котрими обгороджувались ділянки нересту.

У вільну хвилину Кузьма Петрович був не від того, щоб розповісти друзям про свої перші інкубачі, недарма на борту його катера красувався напис «Операція „Буба“ триває!» А в каюті колишнього ватажка солкоршуків на почесному місці висіли портрети космонавтів і фото космічних кораблів. Кузьма залишався вірним юнацькому захопленню і мрії. Жаль лише, що з ним не було його друзів Сашка-Нептуна та Василя Бублика. Василь вчився будувати справжні пароплави, а от про долю Сашка-Нептуна — окрема розмова у нашому епілозі.

Постарів Артем Сидорович. Вранці він уже не поспішав до рибозаводської бондарні — був на пенсії. Сидів старий під своєю хатою і все виглядав Сашка. Не судилося його синові ані бондарювати, ані пірнати на дно морське. Після закінчення середньої школи хлопець навчався спочатку в музичному училищі, а потім блискуче витримав вступні екзамени в консерваторію. Професори були вражені надзвичайним обдаруванням юного співака. Коли навчався у консерваторії, щоліта приїздив додому і ставав знову колишнім Нептуном: пірнав на морське дно за головатими бичками, а вечорами до пізньої ночі слухав і ніяк не міг наслухатись своїх улюблених очеретяних співаків. Коли деркулівський Вітродуй починав поглядати на північ, юнак повертався до консерваторії, а в Деркулях знову залишався у своїй хатинці самотній старий бондар. Повільно, о як повільно тяглися для нього зимові вечори! Дід плів рибальські сітки, а в голові снувались думки про Сашка: «Як він там живе у далекому місті?».

Минули роки. Сашко закінчив консерваторію, вже співав у театрі. Бондар рахував дні, коли мав приїхати син.

Вийшов якось на вулицю і зустрів листоношу, діда Прокопа. Схилившись над сумкою, той поспіхом щось перекладав у ній. Потім витяг листа, оглянув його і віддав бондарю.

— Тримай листа — аж із самої Італії. А почерк Сашків… Читай, Сидоровичу!

Старий пішов до кімнати, надів окуляри і ще уважніше розглянув листа. Що ж трапилося? Чому Сашко опинився в Італії? Дід обережно розірвав конверт і почав читати.

Сашко повідомляв, що він зараз в Мілані — прибув на гастролі з театром. Обіцяв повернутися аж восени.

Старий зацікавився, де ж та Італія. Він довгенько порпався у Сашкових паперах. Знайшов серед шкільних підручників географічну карту, розстелив її на столі і повів шкарубким пальцем по містах Європи. Він шукав Мілан і ніяк не знаходив. Ще і ще раз провів очима по карті, аж доки не натрапив на місто, де був його Сашко. Надто малим видалося йому кружальце, що позначало те місто. Поруч синіло величезне море. Ой, далеко опинився Сашко.

Яке ж воно, те чуже море?

Літо видалось довгим, як ніколи. Та ось, нарешті, й осінь зашелестіла левантами. Перші сейнери вирушили в море.

Цілісінькими днями просиджував бондар під хатою, дивився на вулицю, виглядав Сашка. А коли чекання ставало нестерпним, брав ціпок і йшов на рибозавод.

Артем Сидорович тут уже багатьох не впізнавав. Деркулівські хлопці, які ще недавно з ранку до ночі ганяли м’яча, вже стали бондарями. Он які діжки роблять! І як багато! І це зрозуміло — з кожним роком все більше й більше риби приймає цех.

Старий бондар завжди бажаний гість на заводі. Хлопці зустрічали його сердечно, і кожен намагався підсунути поближче свою діжку, аби оцінив її майстер.

Цього осіннього ранку Артем Сидорович, як завжди, піднявся вдосвіта.

Відшукав у сарайчику кошик, прихопив ніж і пішов на виноградник.

Важкі бурштинові ягоди хилили лозу до землі. Час збирати врожай. Господар одрізав найкраще гроно, мимоволі замилувався й не почув, як тихо відчинилась хвіртка.

— Доброго ранку!

Старий підвів голову. Перед ним стояв високий стрункий юнак у спортивному костюмі й усміхався.

— Це ти?

— Я, тату! Я…

І хоча чоловікам належить стримувати свої почуття, вони кинулися один одному в обійми.

— Уже давненько виглядаю тебе…

Батько не зводив очей із сина: «Залишився таким, як був, ніби й не їздив по світу».

Наговорившись, почали готувати юшку, за якою так скучив Сашко.

Коли лягали спати, Сашко повідомив батька, що завтра у селище приїдуть музиканти і він буде тоді співати.

У деркулівському клубі ніде було яблуку впасти: зібралися всі — і старі й малі. Та й не дивно: свій же артист приїхав! Таке не часто трапляється. У першому ряду поважно сиділи Сашкові побратими — Кузьма й Тарас. Вони щойно повернулися з моря, засмаглі й міцні. Друзі нетерпляче позирали на завісу, і кожен чекав, яку ж пісню заспіває Сашко-Нептун… Поруч з юнаками сів і старий бондар. Спершись обома руками на ціпок, він немов скам’янів. Не доводилося ще чути батькові синових пісень. Чи не осоромить він старого перед людьми? А їх же зібралося сила-силенна! Не чув батько, що робилось навколо, бо всі думки були там, біля Сашка…

Молодий співак хвилювався, як ніколи. Раз у раз крізь щілину у завісі він стурбовано поглядав у переповнений зал, бачив батька, друзів, знайомі обличчя. Сьогодні він складатиме іспит своїм односельцям, людям суворих і правдивих сердець. Це будуть особливі судді.

…Урочисто розсунулась завіса.

Чубатий конферансьє оголосив:

— У супроводі симфонічного оркестру ваш земляк, артист Олександр Жук, виконає свою пісню, яку він назвав «Море сміється».

Артем Сидорович не чув оплесків, він зачаївся, бо вже не раз чув від сина оті зовсім незрозумілі слова: море сміється!

Попереду оркестру став його Сашко і чемно вклонився.

Ще раз мовчки оглянув принишклий зал.

І ось скрипалі легесенько торкнулись смичками трепетних струн. Заспівав Сашко, і в ту ж мить не стало клубу, щезли люстри.

…На далекому рухливому небосхилі урочисто з’явилося сонце, воно осяяло берег моря… Прокинулись очеретяні співаки, а в гіллі старезного дуба бадьорий світанковий вітерець почав пісню.

Тоді стрепенувся славнозвісний Вітродуй і покликав рибалок у море…

«Що це? Це життя, наше життя», — шепотів вражений батько.

Слухачі потрапили в полон до чародія…

Сашкову пісню підсилив оркестр, інструменти підхопили мелодію, і могутня пісня вирвалася з клубу і вже гриміла над селищем, над морем…

А на верховітті звукової громади звучав сильний Сашків голос.

…Рибалок серед моря зустрів вітер. Величезні хвилі кидали сейнери, мов тріски. «Я дужий! Я потоплю вас!» — погрожував вітрюган. Не на тих напав! Люди дужчі за шторм! Вони переможуть хвилі… Вітер повільно стихає. Регочуть мартини і сміється море… Стихає Сашкова пісня. Замовкає оркестр, опускають стомлені руки виконавці… В залі запанувала тиша. «Невже ніхто не зрозумів мене, нікому не сподобалась пісня, яку я склав у далекій Італії?» — подумки запитував артист.

І раптом підвівся Кузьма.