У куточку коридора, там, де були двері на вулицю, хлопці побачили незвичайне оголошення. Зверху намальована ромашка. Друзі зупинились і прочитали:

— Це нас не стосується! — прочитав і пішов далі Кузько.

— Стривай, стривай, — затримав його Тарас. — Цікава примітка до об’яви. Ось слухай,

«Солодець зустрічається у нас лише на берегах та на острові бухти Солодкого коріння. Колгосп виділяє для загону човна, а також намет, мотузки, лантухи».

— Це дівчача справа! — зневажливо махнув рукою Кузько.

Друзі вибігли на шкільне подвір’я, де буяло травневе сонце і господарював морський вітер. Потім вирушили додому.

У кінці вулиці хлопчики зупинились — тут вони завжди розлучалися.

— Уявляєш, Тарасе, отих невдах, які погодяться збирати солодке коріння?

— Чому це невдах?

— Та бухта мертва!

— Як це мертва? — перепитав Тарас.

— А так, мертва, та й годі! Навіть бичків немає. Самі вужі розкошують. Рибалки казали. Бувай! — поспіхом попрощався Кузько й побіг до моря.

Тарас забіг на хвилину додому. Залишив портфель, схопив шмат хліба, цікаву книгу і гайнув до дуба. Там, серед чагарників, було у нього улюблене місце — невеличка галявинка. Тільки хлопець зручно влаштувався на траві, як з кущів виглянув кіт.

— Іржик, — пізнав Тарас кота.

Хлопець відламав шматок хліба і кинув гостеві.

Ще минулого літа Тарас уперше зустрів на галявині рудого кота, якого назвав Іржиком. З того часу він частенько зустрічав його в чагарнику — жив Іржик на рибозаводі серед діжок.

…Поволі насувався вечір. Був той час, коли з моря поверталися сейнери, а до велетня дуба приходив сліпий дід Тарас. І цього вечора він сидів уже на своєму стільці і чекав вістей з моря. Вісті приносили рибалки. Не забували трударі моря свого ватажка, йому першому розповідали морські новини.

Від причалу лунав знайомий скрегіт якірних ланцюгів — то швартувалися сейнери. Незрячими очима дід дивився в бік моря і добре уявляв, що там робилось. Рибалки поспіхом звантажують важкі кошики з рибою. Їх підхоплює транспортер і подає до величезного цеху. Потім під крислатий дуб рибалки принесуть із собою міцні пахощі морських просторів.

Кроки наближалися…

На якусь мить затримавши у своїх руках вологу мозолясту руку першого рибалки, дід Тарас запитав:

— Чого сумний, Петре Сидоровичу?

Вертипорох упізнавав своїх приятелів по руках.

— Нічого веселого з моря не привіз, діду Тарасе, — відповів Петро Сидорович. — Вважай, порожняком повернулися. Щез бичок. Драга лише каміння з дна підбирає…

Похмуро слухав дід тривожні вісті. Принишкла решта рибалок. Цю розмову зі своєї схованки чув онук. Він теж чекав, що відповість дідусь.

— Скажіть мені, добрі люди, — озвався нарешті старий, — чи багато згрібає з морського дна каміння ота механічна драга, якою тепер бичка ловлять?

Здивувались рибалки: питає дід Тарас про якусь дрібничку. До чого тут морське каміння? Адже їх цікавить риба.

Дід Тарас чекав відповіді. Рибалки мовчали. Як йому дати зрозуміти, що не тим вони зараз цікавляться?

— Чого доброго, діду, а того каміння інколи як черпнемо, то на палубі ніде повернутися, — пояснив Петро Сидорович. — Можна хату збудувати з нього… Та не воно нас цікавить.

— Розумію, розумію, — ще більше спохмурнів сліпий. — Кажете, не цікавить?

Вертипорох стрепенувся.

— А чи знаєте ви, що на тому камінні написано, куди дівався наш славний азовський бичок?

— Написано? — вкрай здивувався кремезний рибалка.

— Ще раз повторюю: на каменях, на великих і на малих, є написи. Уважно придивіться — і ви обов’язково їх прочитаєте.

— Жартуєте, діду, — вигукнув хтось з гурту рибалок.

— Ні, не жартую. Зовсім не жартую!

Рибалки мовчки брели додому. Ішли повз Тарасів сховок, і хлопець почув, як вони між собою тихо розмовляли.

— Постарів наш Тарас…

— Так, почав забалакуватись, — погодився інший.

«Не ображайте дідуся! Ви помиляєтесь. Він правду каже. Чуєте: правду! Мій дідусь ніколи не говорив людям неправди», — хотілось хлопчикові крикнути у відповідь.

Повертаючись додому, малий Вертипорох не переставав думати про цю розмову. Справді, що ж то за написи на морських каменях, про які дідусь казав? «Я прочитаю їх, — подумки твердив хлопчик. — Треба попросити батька, щоб привіз мені морських камінців. Сьогодні ж попрошу».

Вдома Тарас не застав батька — той ще не повернувся з моря. Після вечері хлопець пішов до альтанки. Посидів на стільці, потім приліг на розкладачку і все прислухався, чекав, коли у провулку загупають важкі батькові чоботи. В альтанку зазирав тоненький місяць, потім по-змовницькому підморгнув, зірки почали кружляти по небу, ніби метелики вночі навколо ліхтаря, а потім і місяць, і зорі зникли… Тарас уже спав, коли у двір увійшов батько. Він зазирнув в альтанку і побачив там сина. Трішки постояв, прислухаючись, як рівно дихає син, і пішов до хати.

Не поталанило Тарасові: вранці, коли прокинувся, батька вже не було дома. «Ще на світанку пішов на роботу», — сказала мати. Хлопець щодуху мчав до моря, сподіваючись застати батька на березі. Коло причалу побачив сейнер, що лаштувався в море. Там мусив бути батько. Та коли підбіг ближче — на борту судна прочитав чіткий напис «Севрюга». Хлопець спантеличено зупинився. Вже хотів було повертатися, як раптом пригадав: це ж на «Севрюзі» плаває капітаном дядько Іван. І справді, ондечки він стоїть на палубі у таких же, як у батька, гумових чоботях з високими халявами і оглядає берег: хтось із рибалок запізнювався.

Тарас вибіг на причал:

— Ранку доброго, дядьку Іване!

Капітан здивовано глянув на хлопця, а коли впізнав свого небожа, привітно підняв руку.

— Чого так рано?

— Батька хотів побачити.

— Батька? Проспав, хлопче! Стривай, а ти сьогодні бачив Вітродуя? — поцікавився капітан.

— Ні.

— Який же ти син рибальський, коли за Вітродуєм вранці не спостерігаєш? На схід він позирає… Отож батько й у море ще удосвіта пішов… Рибний вітер морем гуляє.

Лише тепер хлопець помітив у похмурому морі білу цяточку — сейнер.

— Запізнився, — зітхнув Тарас. — Дядьку Іване, тоді ви привезіть з моря камінь.

— Камінь? — здивувався капітан. — Навіщо він тобі? Хіба в Деркулях каміння немає?

— Мені потрібний не будь-який камінь, а з морського дна. Розумієте?

— Ні, не розумію. Але гаразд. Привезу морську каменюку. А ти поспішай, бо до школи запізнишся. Камінь я принесу і покладу біля вашої хати — під кущем бузку.

— Дякую, — зрадів хлопець і помчав додому.

У провулку зустрів рибалку, який теж поспішав. Це його, мабуть, чекали на сейнері. Коли Тарас видерся на кручу, «Севрюга», залишаючи позаду білопінну доріжку, тримала курс у відкрите море.

— Щасливого плавання! — хлопець помахав рибалкам рукою.

На мить Тарас замилувався ранком. Над водою шугали голодні мартини. З пронизливим галасом вони зустрічали кожну хвилю, яка котилася до берега, несучи на своїх пінястих гребенях зморених сріблястих рибок. Мартини, склавши крила, падали у клекітливу хвилю, вихоплювали здобич. Відчайдушність цих птахів завжди дивувала Тарасика.

У школі хлопець частенько згадував про морське каміння з таємничими написами.

…З моря дядько Іван приніс аж два камені, один круглий, наче кавун, другий плескатий. Тарас з цікавістю оглядав каміння. Потім з-під бузку переніс морські гостинці за альтанку. Тут йому ніхто не заважатиме читати написи. Першим узяв круглий камінь. Обдивився його з усіх боків. На поверхні помітив якісь водорості, дрібні черепашки, але ніякого напису, жодної літери не було. Він ще раз оглянув каміння, та написів так і не знайшов. Виходило, дідусь покепкував. Але такого не могло бути.