Ошелешені таким повідомленням, Кузькові друзі несміливо, може, це черговий жарт Похмая, взяли в руки сухі бадилини. Згадавши суперечку, Нептун уже біля самого рота притримав корінець. Тарас і Сашко поклали по шматочку у рот. На обличчях з’явився вираз блаженства. Де там було шоколаду змагатися із солодцем!

Перед сном солкоршуки випили по склянці солодкої кави. У вогонь корінців більше не підкидали. Берегли.

Прокинулись хлопчики ще до сходу сонця, і відразу закипіла робота. Сухе коріння солодцю з-під кручі перенесли до намету. А тоді, озброївшись ножиками, Сашко й Тарас почали різати його на невеличкі шматки, а Кузьма з товстуном в’язали у снопики. Шкода лише, що вчора стільки спалили. До обіду коріння було підготовлене до здачі в аптеку.

— Зо три кілограми вже маємо, — оглянув жовті снопики Сашко.

— Тепер справи у нас підуть, — радів Кузьма.

Солодець знаходили скрізь. Працювали конвеєром.

Один викопував коріння, другий носив його до води, полоскав, третій різав, четвертий в’язав снопики. Між наметом і кручею натягли мотузку, на якій розвішали жмуточки — і свіжі, й сухі. Хай доходить.

Так і вечір настав. Повечеряли. Втомлені лягли спочивати. Стояла нічна тиша. Опівночі, почувши шарудіння, Рекс, що спав під наметом, сердито загарчав, а потім крадькома поплазував до води… Повернувся аж перед ранком і ліг у своє кубло. Це викликало законну гордість господаря: «Оце так вартовий! І вдень і вночі несе службу!»

Готуючи сніданок, Василько помітив: не стало кількох снопиків солодкого коріння, які лежали на землі. Друзям поки що не говорив: чого доброго, засміють. Язики у них, як леза, тільки потрап. А з голови не йшло, чия це робота? Мартини, як відомо, коріння не їдять. Не займала їх і степова лисиця, яка ввечері частенько навідувалась до джерела пити воду, та, побачивши собаку, тікала, майнувши хвостом…

Наступного вечора Василько навмисне залишив снопик корінців під наметом, але вранці його вже не було. Хто крав солодець, хлопець так і не дізнався.

За роботою швидко минали дні. Уже й закінчувалось перебування солкоршуків у бухті. Увечері познімали снопики із сушарні, склали на підстилку за наметом. А завтра вони складуть свої трофеї у лантухи — і прощавай, чарівна бухто, прощавайте, сердиті мартини і зоряне небо…

За вечерею Кузьма навіть виголосив промову:

— Славні солкоршуки! — натхненно розпочав він. — Наша мандрівка закінчується. Ми багато зробили. Загін Федора лусне від заздрощів. Пройде час — і бички у мертвій бухті прославлять нас.

Увечері, як тільки смеркло, Рекс залишив свій пост під наметом. А коли стомлені солкоршуки полягали спати, з води виліз товстопузий коротконогий звір. Його шкіра ряхтіла сріблястим світлом. Мов тінь, звір нечутно наблизився до намету, там підвівся на задні лапи, покрутив головою, обнюхав і побіг туди, де було складено коріння.

За ним із води вилізла ще одна потвора, а потім — іще… До самісінького ранку снували невідомі злодії у таборі солкоршуків.

Кузьма прокинувся першим. Лежав горілиць і дивився на шмат паперу, абияк приколотий шпилькою до брезентової стелі. Там було намальовано силует сейнера «Баклан» і написано: «Солкоршуки, пам’ятайте, що сейнер прибуває 17 червня о 10-й годині».

Це оголошення Кузьма написав у перші дні перебування у бухті. «Швидко пролетіли дні, сьогодні — сімнадцяте», — подумав хлопець. Фантазія малювала прибуття солкоршуків у рідне селище. Обов’язково їх зустрічатимуть і вчителі, і староста, а може, й сам голова колгоспу. Мандрівники, як і належить, виструнчаться на причалі. І він, Кузьма, доповість: «У мертвій бухті ми знайшли колгоспну фелюгу з мотором на палубі. Бідон із запасними деталями прихопили з собою». Всі здивуються, почнуть розпитувати. Але ніхто з деркулян поки що не знатиме: майбутньої весни в бухті оселяться бички. Кузьма купався у променях слави і не помітив, як Тарас тихо вийшов із намету. Кузьма аж стрепенувся, коли той несамовито закричав:

— Біда, хлопці! Коріння пропало!

Першим вискочив із намету товстун, за ним — решта…

Там, де увечері лежали акуратно складені стоси пахучого коріння, валялось лише кілька недогризків.

Солкоршуки дивились і не вірили своїм очам. Хто ж це міг зробити? Звідки злодій у цій необжитій бухті? Коли трохи заспокоїлись, почали оглядати берег, шукати сліди злодія. На піску помітили безліч невиразних відбитків лапок, які вели до води: злодій прийшов з моря. Це ще більше ошелешило солкоршуків.

— А ти, Кузьмо, розпинався вчора: «Ми знаємо таємниці бухти». От і дізнався! — докоряв Сашко.

— Стривайте, хлопці! А де Рекс?! — схопився Кузьма.

Кинулися за намет. Там на м’якій підстилці з камки, вмостивши морду між передніми лапами, спав Рекс. Василько штовхнув його ногою. Той підвів голову і сонними очима подивився на свого господаря, ніби хотів сказати: «Не заважай».

— Проспав, клятий, — похмуро кинув у докір товстун.

— Ні, Рекс не прогавив, — розмірковував Сашко. — У нас не голку викрадено, а сотні снопиків. Рекс просто зрадив.

— Зрадив?

— Так. — Сашко зиркнув на годинник. — Скоро сейнер прибуде. Що ж робити?

— Звичайно, поїдемо, — відповів Кузьма.

— З порожніми лантухами? Та нас засміють!

— Чому з порожніми? У нас є інший вантаж. В один лантух укладемо глек, зверху травичкою замаскуємо, а у другий теж різної трави напхаємо, а зверху покладемо рештки корінців. Зовні все буде як слід, — заспокоював Кузьма.

— А що в аптеку здамо? Чорний глек з іржавими гайками?

Ватажок заспокоїв:

— До аптеки ще далеко. Встигнемо ще подумати, що здавати і що казати.

Друзі погодилися з Кузьмою. Часу залишалось обмаль. Квапливо зняли намет. Один лантух набили травою, у другий поклали глек і все перенесли у човен.

Сумне було прощання солкоршуків з бухтою. Вони мовчки пливли до гирла. Човен підхопила крута хвиля, сильно гойднуло. Це вже було справжнє море, де гуляв вітерець, не те що у затишній бухті. Хлопці щосили налягли на весла і благополучно проскочили гирлову протоку.

На небокраї солкоршуки помітили цяточку, яка швидко збільшувалась. То наближався сейнер «Баклан».

За кілька хвилин хлопці по мотузяній драбині піднімались на палубу сейнера, рибалки допомогли їм перевантажити майно і Рекса.

— Вітаю робінзонів! — привітав гостей капітан. — Бачу, у вас непогані справи. Корінців багато насушили?

— Було діло, — уник прямої відповіді Кузьма.

— Чому ж такі сумні та невеселі? — посміхнувся капітан.

Прикривши долонею очі від сонця, він дивився вперед. А коли повернувся обличчям до корми, побачив чорний глек, який визирав з недбало кинутого лантуха. Капітан мовчки втупився у нього, потім підійшов ближче і оглянув з усіх боків.

— Степане, а підійди-но сюди, — покликав рибалку.

Той підійшов.

— Іване Федоровичу, це бідон із фелюги «Сватенко Марія». Точно. Дивіться, і запасні частини у ньому. Як же він потрапив на сейнер?

— Це твоя робота, Сашко? — запитав Іван Федорович.

— Так.

— А де ж «Сватенко Марія»?

— У бухті, біля острівця. Там, де скеля.

— Глибоко?

— Та ні, метрів з шість буде.

— Розтрощена?

— Цілісінька, у лівому борту лише невелика пробоїна. Мотор лежить на палубі.

— Ти і не уявляєш, хлопче, який ти молодець! — Капітан поплескав Сашка по плечу.

— Тільки не розказуйте, Іване Федоровичу, про це нікому, особливо нашій старості.

— Чому? Ми ж другий рік шукаємо фелюгу у морі. Всі рибалки вам скажуть спасибі.

— Але зачекайте, хоч тиждень помовчіть.

— Не збагну.

— Це таємниця солкоршуків.

— Хто вони, ці солкоршуки?

Запитання залишилось без відповіді. По очах співрозмовника капітан зрозумів, що йому більше нічого не скажуть, і погодився:

— Гаразд, хай буде по-вашому — помовчу.

Сейнер наблизився до Деркулів, пришвартувався. Солкоршуків ніхто не зустрічав. Вони тихо розійшлися по домівках.