Тарас ладен був чкурнути в очеретяні хащі, та його міцно тримав за лікоть Кузьма. Він гарячково обмірковував, яким чином врятувати операцію. Та коли почув «вельми поспішаю», то, й оком не моргнувши, весело доповів:

— Лантухи наші. Ми повертаємося з бухти. Оце чекаємо попутну машину на Деркулі. Сашко з Василем у таборі залишилися.

— А що в клунках?

— Коріння.

— Яке?

— Начебто… солодке… — завагався Тарас.

— Оце за якийсь день уже назбирали два лантухи? Ану, покажіть його — не повірив учитель.

Солкоршуки аж похололи. Але в цей час шофер вигукнув у розпачі:

— Ми запізнюємось!

— Справді. А шкода… — Учитель глянув на годинник і причинив двері кабіни.

— Хай вам щастить, Аркадію Полікарповичу! — в безтямній радості замахали руками солкоршуки.

Невдовзі зупинилась ще одна машина, і з кабіни визирнув вусатий шофер.

— Пацани, вам куди?

— До бухти.

— Що там трапилось?

— Аварія. Мотор на сейнері вийшов з ладу. Харчі веземо батькам, — фантазував Кузьма.

— Кидайте свої лантухи у кузов. Та швидше. Поспішаю.

Підганяти солкоршуків не було потреби. Через якусь хвилину вони вже сиділи у кузові. Вантажівка мчала приазовською рівниною.

Напроти бухти Кузьма постукав шоферу. Той загальмував.

— Дякуємо! — крикнули в один голос хлопці. Вони шпурнули свій багаж у пилюку, а потім переможно сіли на нього.

Солкоршуки того вечора на човні відпливли в бухту і кинули у воду кілька шкіряних пасків, Це для того, щоб вранці Сашко, пірнувши на дно, зміг перевірити, як вони там лежать.

Після вечері Кузьма розповідав Сашкові та Васькові про пригоди на рибозаводському подвір’ї і про несподівану зустріч з учителем ботаніки.

Спати лягли пізно.

Наступного дня Сашкові не довелося пірнати на дно бухти: жмут шкіряних шматків хвилі винесли на пляж, якраз проти табору солкоршуків.

Хлопці розгублено дивились на барвисті стрічки, викинуті морем.

— Бухта хоче залишитися мертвою, — коментував Кузьма. — Але й ми вперті. А що коли стрічки прив’язати мотузками до каміння? Тоді їх ніяка хвиля не зрушить, так і лежатимуть до весни.

Пропозицію Кузьми було прийнято. Шкода, що каміння ніде не зустрічалось на березі, хіба що під скелею, на острівці.

Солкоршуки вирушили в дорогу. У таборі знову залишилися Васько та Рекс.

Як і першого разу, зупинились у знайомій бухточці. Берегом, щоб не лякати птахів, дісталися до скелі. Кузьма почав вибирати каміння, а Сашко з Тарасом зв’язували стрічки капроновою ниткою, яку дали їм у школі для нанизування коріння солодцю. Робота була копітка й не дуже цікава. Хлопчаки виготовляли невеличкі строкаті, схожі на новорічні гірлянди, стрічки. Лише опівдні закінчили роботу.

— Розставляти слід не де попало, — застеріг Нептун, — а в східній частині бухти.

— Чому? — зацікавився Тарас.

— Як ти гадаєш, фелюгу «Сватенко Марія» будуть підіймати?

— Будуть. А при цих роботах можуть засипати піском інкубачі. Второпав?!

У певному порядку складали на дно човна інкубачі-гірлянди, так, щоб не сплутались мотузки. Згодом одвели човен на кілька метрів від острівця, і там Сашко урочисто опустив на дно першу гірлянду. Далі кидали на рівних відстанях — після третього змаху весла.

Коли останній інкубач булькнув у воду, ватажок солкоршуків виголосив промову.

— Операція «Буба» завершена! Весною ми знову повернемось сюди, аби пересвідчитись, що мертвої бухти більше не існує. Те, що ми зробили, поки що хай буде нашою спільною таємницею. Отож, присягнімось мовчати!

— Присягаємо!

— А тепер — курс на берег, почнемо копати корінці, — наказав Кузьма.

— Що ж, славні солкоршуки, час і за солодець братися, — нагадав ватажок своїм друзям після обіду.

— А де ж коріння шукати? І яке воно? — безпорадно стенув плечима Тарас.

— Гайда за мною! — скомандував Кузьма.

За ватажком рушили дружно, тільки Рекс залишився біля намету: він знову всю ніч десь проблукав. У північному куточку бухти хлопчаки зустріли розлогу яругу, з якої витікав струмок. Яруга заросла очеретом, серед якого затаїлося озерце. Довкола зеленіли кущики. Тут, напевно, й росте солодке коріння. Солкоршуки уважно обдивились, але знайшли тільки добре знайомий кермек, піщаний пирій та морську капусту. Солодкого коріння начебто не було. Правда, у цьому вони не дуже були впевнені, бо ще ніхто з них і не бачив ту рослину: не росте солодець на околицях селища.

— Може, варто Кузьмі ще раз розповісти про солодець? — запропонував Тарас.

— Мені здається, — пояснив Кузик, — що солодець відрізняється від інших рослин тим, що в нього солодке коріння.

— Ми це самі добре знаємо. Краще покажи його.

— Але я його теж ніколи не бачив. Я ж признавався, — гірко зітхнув присоромлений ватажок.

Солкоршуки плентались під палючим сонцем і по дорозі недбало висмикували якісь стебла, нашвидку оглядали їх і знову кидали на пісок. Хлопці занудьгували. Та ось зовсім несподівано прилетів мартин, з гнівним криком кинувся на Кузьму, збив бриля.

— Що за диво?

— От клятий, — перевів подих Кузьма. — Я ж лише одне яйце взяв!

— Ти? — зміряв його з голови до ніг Сашко.

— Для колекції прихопив. І як він мене впізнав?

— Яке ж тут диво? Ти бачив, скільки на острівці мартинят, для нас усі вони однакові, а от для мартина-матері різні, вона знаходить лише своїх діточок. А тебе, Кузьмо, легко впізнати, особливо без бриля, — натякнув Сашко на вогненно-руде Кузьмове волосся.

Ще довго кружляв над солкоршуками розгніваний мартин.

Між тим припікало сонце, і нагрітий пісок боляче пік ноги. Першим не витримав Сашко.

— Давайте купатися, і ніяких корінців!

Він шубовснув у воду, за ним — друзі. Купались довго. Сашко заплив далі всіх, там пірнав. А повернувшись на берег, розповів:

— Скрізь мертве дно. Чистий пісок. Ані риби, ні водоростей.

— Почекай, оживе бухта! — запевнив Тарас.

Після купання продовжили пошуки. Але солодцю так і не знайшли. Минав день. Зморені спекою і роздратовані невдачею, хлопчаки повернулися у свій табір.

Після вечері їм не хотілось навіть говорити. Над вогнищем у казанку булькала кава, але її ніхто не став пити: цукру солкоршуки не взяли, понадіялися на солодке коріння. А вечір стояв по-літньому теплий, зоряний. Острів укрився білим покривалом: після метушливого дня спала крилата республіка, а над вогнищем легкою тінню шмигали кажани.

Невдача непокоїла хлопців. Тарас знічев’я перебирав черепашки, Сашко і товстун дивились на зорі, про щось мріяли. Лише Кузьмі не сиділось, він крутився, наче на жаринах:

— Яка несправедливість! Це місце з давніх-давен зветься бухтою Солодкого коріння, і солодцю тут мусить бути стільки, що хоч комбайном коси. — Хлопці мовчки кидали у вогнище коріння, яке нарвали удень, воно горіло чудово.

Кузьма знову взяв чергову порцію бадилля і жбурнув його у вогонь, а від сухого корінця відщипнув шматочок, став жувати. Жуючи корінець, Кузьма почав розгублено озиратися, потім зробив великі очі, наче побачив щось дивовижне, схопився і, вигукуючи щось незрозуміле, почав танцювати довкола вогню:

— Ур-р-р-а! — котилась луна від його голосу.

Друзі звикли до витівок Кузьми, але подібного вони ще не бачили.

— Стриваите! Кузьма винайшов міжзоряний корабель.

— Ти що, з глузду з’їхав? Чи корінець дурману проковтнув? Перестань, Кузьмо!

Але той не вгавав:

— Ага, не вірили мені. Зараз поплатитесь! Дозвольте востаннє запитати.

— Запитуй, о великий невігласе бухти Солодкого коріння, — милостиво дозволив Сашко.

— То скажи мені, на чому ти сидиш?

— На тому, що й ти, — на піску та ще на шипаках якоїсь рослини.

— Тепер, друже, одщипни крихітку тієї рослини і поклади у рот.

— Я не верблюд, щоб їсти колючки.

— Будеш. Їстимеш, аж за вухами лящатиме.

— Хто, я?

— Ти! Не Александр Македонський. Ось він буде свідком, — Кузьма повернувся до Василя. — Отож, слухайте, солкоршуки. Ми ще в перший день знайшли солодець, нарвали його цілу купу, коли влаштовували наш табір. А тепер ось сидимо на ньому і підкидаємо його у вогонь.