Біг Білохвостик упевнено — він добре знав усі стежинки навколо своєї хатки, всі горбки, ямки, корчі… Раптом він зупинився — запахло буркуном. Звірок якийсь час уважно оглядав рослину, а тоді заходився рити землю, добираючись до коріння. Земля була м’яка, тому робота просувалася швидко. Згодом йому почали траплятися корінці.

Гострими зубами звірок перегризав їх і складав купкою поруч. Коли корінців зібралося чимало, хом’ячок позапихав їх до рота — у защічні клумачки. Щоки в нього роздулися, мов кульки, і він помчав до своєї хижі. Духмяні корінці, як і належить дбайливому господареві, склав у коморці і знову подався до куща.

Вже над ранок Білохвостик навідався у гайок. Одразу ж відчув якийсь незнайомий запах — під дубом спала людина. Нічні звірки на диво сміливі. Хом’ячок підбіг до хропуна, ретельно обнюхав його від черевиків до голови і несподівано надибав на згорточки, які апетитно пахтіли зерном. Звірок відволік їх у свою комірчину і знову повернувся під дерево. Цього разу нічний мисливець знайшов жолудь, який теж чомусь пах зерном. Білохвостик підхопив його передніми лапами, звівся стовпчиком. У защічний клумачок жолудь не вміщався. Тоді, притримуючи його зубами, мов курець гавайську сигару, хом’ячок поспішив до свого кубельця. Вже світало.

На той час прокинулась і проспівала свою ранкову пісню зорянка. Пора й на боковеньку. Хом’ячок затулив нору жмутком сухої трави і почав готуватися до сну.

Перед сном господар нори довгенько шкріб кігтями й вилизував свій живіт (заросився під час мандр), старанно вимивав щоки та вуса. Коли покінчив з туалетом, ліг у постільку, згорнувся калачиком і заснув. Саме тоді й прокинувся під деревом мандрівник. Він якусь хвильку лежав із заплющеними очима, з насолодою слухаючи спів пташок, а тоді рвучко звівся на ноги і відразу кинувся до своїх зерняток. Їх не було. Довго шукав селекціонер дорогоцінний жолудь, але так і не знайшов…

Славко з матір’ю та дідом Опанасом жили край села, якраз там, де від самісіньких тинів розпочинається колгоспна нива. Коли у жнива виходив він ранком за ворота, то бачив золотаве море, що розлилося до самого небокраю. Як на всіх морях світу, на ньому часом здіймалися шторми, і тоді колоскові хвилі плескалися під самою хатою. З недавнього часу Славко дивився на безкрає хлібне море, а бачив безмежжя Атлантичного океану. Щоночі сниться тепер йому синій простір. Не встигає повіки стулити, як опиняється далеко у відкритому морі…

Ось він стоїть за штурвалом сейнера, ось милується дивовижними мешканцями морських глибин, яких рибалки щойно витягли тралом на палубу.

Ніколи в житті Славко на власні очі не бачив не те що рибальського сейнера, а й звичайнісінького човна, якщо не рахувати, звичайно, корита на колгоспному ставку Називати його човном могли тільки люди з багатою уявою. І ніякої океанської живності не доводилося йому бачити, та й не тільки океанської. У їхньому ставку водилися лише пічкурики та краснопірки… І якщо казати правду, то він зовсім не був схожий на моряка. Уявіть собі вузькоплечого голованя, на безбровому обличчі якого, мов два озерця, — великі сині очі мрійника, підпухлі дівчачі губенятка та ще біляста чуприна. Отакі дітваки його віку — семикласники — зачитуються віршами Володимира Сосюри та й самі потай римують рядки про місяць і зорі, космонавтів і верби. А він, Славко Сіроштан, бачте, уявляє себе Христофором Колумбом двадцятого сторіччя. А сталося це з хлопцем-степовиком тому, що він віднедавна дивиться на світ очима дідуся Опанаса…

Старий Сіроштан за чверть віку встиг обгасати всі моря й океани планети. Професія у нього — кращої не знайти на всьому флоті — судновий механік! Довелося борознити моря й на хитких рибальських сейнерах, і на гігантських траулерах. Плавав доти, доки не опинився у бухті Преображенія, що на березі Японського моря, яку частенько взимку відвідують грізні гості тайги — усурійські тигри. Неждано-негадано з’явиться коло рибальських причалів оте смугасте диво, очманіло огляне все навколо і знову вертає у ліс…

У тій бухті старий Сіроштан починав рибалити, там і залишив рибальський флот, щоб повернутися у рідне приазовське село Тарасівку. Нікого з рідні у нього там не залишилося, окрім онука Славка та невістки Христини, а син загинув, рятуючи корів під час пожежі на колгоспній фермі. Він перший кинувся у палаючий корівник. Корівок врятував, а сам не повернувся…

За кілька вечорів онук подумки повторив дідусеву одіссею, і обвіяли його буревії усіх морів і океанів: дід Опанас був вельми талановитим оповідачем. Він не лише розказував, а й показував різні морські диковинки. Чималий дідусів вантаж складався з колекції чудернацьких раковин, засушених морських зірок, риб і крабів, а між ними був цар раків — величезний омар. Були серед його багажу й носи риби-пилки, і смугасті шкіри морських отруйних гадюк, і величезні білі зуби кашалотів, а крім цього — ще персонажі відомих книжок та казок. Зробив їх сам дідусь з галузок, горіхів та корінців. Правду кажучи, природа сама створила всі ті фігурки, дідусь лише допомагав їй. Тут були і кремезний Тарас Бульба, і цілий загін мисливців з оповідок Остапа Вишні, і безліч дідів-морозів… Славко оглядав це диво й зачудовано слухав дідусеві байки…

Так несподівано в його життя увірвався новий, небачений світ.

Дідова кімната невдовзі перетворилася на справжнісінький музей — острівець океану серед неозорого приазовського степу…

«Лінощі — то найгрізніший ворог людства», — любив повторювати старий Сіроштан. Він рано прокидався й одразу ставав до роботи. Роботи тієї вистачало, дуже підупало господарство Сіроштанів без господаря. За останні п’ять років, відколи він не був у рідних, он як виріс онук — так і чекай, до моря попроситься. Славко здивовано стежив, як пересувається старий по двору: він карячкувато ставив ноги, немов по тонкій кризі переходив річку… Морська звичка…

Та недовго старий затримався при хаті. Якось уранці подався до колгоспної контори.

— Приймайте на роботу моряка, — попросив він.

— На пасіку хочете? Краса! Тиша, бджілки гудуть, квіточки, — відповіли йому.

— Нізащо в світі не піду, — відрізав старий Сіроштан. — Страх не люблю тиші. Не звик. Мені треба, щоби поряд щось деренчало й гепало. Та й за пацієнтами скучив.

— За пацієнтами? Та ви, дідусю, часом, не лікар Айболить?

— Угадали! Він самий, тільки лікую я не бегемотиків та вуханців полохливих, а машини. Я механік!

І влаштувався дідусь у колгоспній майстерні. Там днював і ночував, бо пацієнтів тих було без ліку. Завзято «лікував» поважні електромотори, карбюратори, магнето…

У Славка теж є своя кімната. З єдиного вікна видно колючі чагарі аґрусу та розлогу сливу на городі в сусіда, вусатого пузаня дядька Коко… Насправді його Кость Костьович Ажгайгуде, а оте півняче «Коко» йому приліпили односельці за громовитий бас. Його дружині, високій чорноокій пташниці Ївзі, частенько доводиться угамовувати басовика, коли той занадто розійдеться.

— Тихше бубони, Костику, — лагідно каже вона, — пожалій шибки, вони ж, як від землетрусу, деренчать.

Віднедавна і у Славковій кімнатці сталися зміни — з’явилися дідусеві дарунки. На підвіконні — сейнер, правда, маленький, але все на ньому, як на справжньому: капітанський місток, щогли, якорі, — а на полиці поруч з книжками вишикувалися чудові морські раковини. Славко частенько притуляв їх до вуха і, затамувавши подих, слухав таємниче гуркотіння морських хвиль…

Окремо на полиці лежав особливий дідів гостинець. На перший погляд то був звичайний пеньочок, обплутаний корінцями, які стирчали на всі боки, мов голочки на їжакові.

— Візьми, хлопче, цього горішка, — сказав якось дідусь, вручаючи внуку цей дарунок.

— Горіх?! — украй здивувався онук.

— Атож, він самий, але не простий, а горішок-заковика. Мріяв я сам вирізати з нього героя однієї цікавої книжки… Так і не зробив. Спробуй ти. Але спершу помандруй по географічній карті. Є таке приморське місто Саара-де-лос-Антунес. Якраз тамечки і знайшов я це диво, а назва тієї країни допоможе тобі розбити горішок. Іще підкажу: бачив я в тебе на полиці одну цікаву книжку… — І дідусь таємниче посміхнувся.