— Татко. Татусь… — радісно лепетав хлопчик.

А коли той розгублено нахилився, дитина обійняла його за шию, пригорнулась до грудей.

Артем Сидорович зовсім розгубився і не знав, що робити. Незграбно підтримував однією рукою дитину, а в другій тримав пакунок з цукерками.

— Хто ви такий?! — звернулась вихователька до незнайомого.

— Я з Деркулів, бондар, — спантеличено пояснював Артем Сидорович.

— Але цього не досить, щоб без діла заходити до дитячого будинку.

— Я мав намір…

— Який намір?

— Хотів узяти на виховання, розумієте, усиновити…

Лише тепер вихователька зрозуміла, чому завітав до них цей незграбний чолов’яга. Хлопчик, завжди мовчазний і соромливий, тулився до незнайомої людини і розчулено промовляв: «Татку, ріднесенький, я тебе чекав…»

Міцною рукою бондар тримав хлопчика і відчував, як незнайоме радісне хвилювання полонило його.

Вихователька нічого не могла зрозуміти, адже знала, що у Сашка немає рідних: вони загинули під час автомобільної катастрофи.

— До Зінаїди Павлівни треба йти. Це наш директор. Утрьох підемо.

— Утрьох, — полегшено зітхнув Артем Сидорович і ще ніжніше пригорнув до себе хлопчика.

Йшли довгим коридором. Вихователька відчинила двері невеличкої кімнати. За столом сиділа жінка. Вона підвела голову від паперів і здивовано глянула на Сашка, який тулився до вусатого незнайомця. Коли вихователька розповіла про цю зустріч, Зінаїда Павлівна замислилась.

— Мені зовсім незрозуміло… — вона довірливо звернулась до Артема Сидоровича. — Останнім часом вихователька скаржилась на те, що Сашко погано спить. Уві сні кличе батька. Хоча ми добре знаємо: батьків у хлопчика немає…

— Тут дива ніякого немає, — відповів бондар, — я сам давно погано сплю, все думаю про синочка. А тепер ось ми зустрілися і поїдемо до наших Деркулів.

— Ви гадаєте — усиновити те саме, що курчатко взяти з ферми? Це не проста справа. Потрібні рішення багатьох установ. Ще не один раз вам доведеться побувати у нашому місті.

— Кажіть, що потрібно мені. Зроблю все, — гаряче запевнив бондар.

Бондар домігся свого — тепер Сашко його син. Їхали з міста. На палубі невеличкого колгоспного катера пасажирів було мало. Батько і син сиділи поруч на вузькому ослоні. Хлоп’я дивилось на море, а бондар не зводив з нього очей. Здавалось Артему Сидоровичу, що той дивовижно схожий на нього, як дві краплі води.

«Тепер буде кому передати професію», — радів подумки Артем Сидорович і пригортав до себе Сашка, а той зачарованими оченятами дивився на безкрайній морський простір, на галасливих чайок, на цей небачений світ, який так несподівано увірвався в його життя…

Відтоді й розпочалося у деркулівського бондаря нове життя. Додалося чимало турбот, хвилювань і радощів.

Сашко завжди був зі своїм татусем. Вони разом ішли до рибозаводської бондарні — тут, поруч з рибцехом, був дитячий садок. Разом зустрічали вечори під хатиною.

Минули роки. І ось настав час, коли бондар привів сина до селищної школи. З такого приводу обоє наділи святкові костюми.

Подих весни у рибальському селищі, мабуть, найкраще відчуваєш на подвір’ї бондаря. Господар очеретяного будиночка за багато років добре вивчив весняні прикмети. У лютому, коли ще шаленіла завірюха і дув зимовий вітер трамунтан, в очеретах непомітно з’являлися крилаті гості — жваві, галасливі шпаки. Коли теплішало, над морем починали кружляти лебеді-кликуни та морські качки: гоголі, крохалі, підникози…

У березні почалася справжня весна: над селищем і вдень і вночі дзвеніло повітря від збуджених пташиних голосів, від свисту крил нескінченних зграй гусей, сващух, куликів, чайок.

Стоячи увечері під хатиною, Сашко любив слухати пташині концерти. Хлопчик швидко запам’ятовував голоси окремих пташок, дивовижно наслідував їм, дивуючи свого батька, перегукувався з крилатими сусідами…

Бондарську професію Артем Сидорович вважав чи не найголовнішою. Коли підріс Сашко, він охоче слухав батькові розповіді про бондарське мистецтво, частенько допомагав йому. У дванадцять років уже міг зібрати з готових клепок невеличку діжечку. І хоч була вона незграбна та кривобока, але бондар радів: аякже, береться синок за діло. Малий, а підросте — зробить діжку як дзвін.

Спливав час, та все рідше і рідше Сашко затримувався у бондарні. Забіжить, стругне абияк клепку і в першу-ліпшу хвилину намагається чкурнути до моря.

Всі діти ловили бичків з рибозаводського причалу вудкою-сіпалкою. Сашко ж пірнав на дно і діставав бичків з-під каміння руками. Частенько витягав головатих бичків-здоровил, які на сіпалку не чіплялись. Тоді хлопця оточували невдахи-бичколови і заздрісно розглядали його трофеї.

Артем Сидорович знову почав задумуватись над своїм життям. Невеселі думки пекли йому душу:

— Скажи, Сашко, чим оте море так тебе вабить? — допитувався бондар.

— Таточку, те, що ми бачимо щодня, то ще не море, — охоче відповідав син. — Справжнє море — коли пірнаєш на дно. Там дивовижний ліс водоростей, сріблясті рибки, все мов у казці.

— Теж мені, знайшов казку.

Вперше батько і син не розуміли один одного.

«Невже Сашко буде водолазом?» — від такої думки старому ставало сумно.

Не тішило бондаря й те, що хлопець почав прислухатися до співу морських хвиль.

Якось увечері сиділи під хатою. Стихав лемент очеретяних пташок. Потім зовсім ущухли пернаті співаки, але Сашко сидів мов заворожений:

— Море плаче, от вслухайтесь.

Скільки не прислухався батько, він чув лише, як десь сварилися мартини та море відгукувалось ледь-ледь чутним шелестом вечірнього прибою.

— Кинь вигадувати.

— Ні, таки плаче, — стояв на своєму Сашко, — неодмінно вранці левант шугне. Я вже помітив: перед штормом море скиглить…

Все життя прожив біля моря Артем Сидорович і начебто добре знав його. Чув, як море у шторм гуркоче, та ніколи не чув, щоб воно плакало або сміялось…

Лише перед ранком батько заснув тривожним сном і невдовзі прокинувся від морського стогону. Несамовито ревло море, і сумно по-вовчому завивав вітер, свистів у димарі.

Шаленів східний вітрисько-левант. «Дивно!» — подумав бондар, Сашко справді чув, як плакало море, віщуючи шторм, а от він нічогісінько не вловив у тих звуках. Як же плаче море?

Батько почав ще більше не розуміти сина. Він так хотів бачити його майстром, кращим бондарем рибальського селища, а хлопчика полонило море. Тепер ще оця новина: Сашко знайшов ключ від колгоспного сейфа на морському дні. Артем Сидорович не сумнівався: ця подія остаточно скаламутить синову душу.

«Це ж він тільки у сьомому класі, а що далі буде?» — гірко зітхнув батько.

Сашко кінчав сьомий клас.

Пізня весна господарювала на берегах Азовського моря. Закінчувався навчальний рік. Одного разу після уроків залишились у сьомому класі два приятелі. Онук сліпого діда Вертипороха, Тарасик, сидів за партою і уважно слідкував, як Кузьма Похмай малював. От лише Васька Бублика з ними не було. Після зимових подій мама забороняла йому вештатись після уроків.

Кузик кінчав оформляти останній у навчальному році класний сатиричний листок з досить красномовною назвою «Реп’ях». Тарасик, затамувавши подих, стежив за пензликом друга. По секрету кажучи, він був просто закоханий у свого приятеля, який все вмів, знав чимало історій, яких у книжці не прочитаєш і по телевізору не побачиш.

Кузик малював головату двійку та хлопця, що їхав верхи на ній. У вершнику легко було впізнати невдаху Федора Ґудзика, який схопив двійку з алгебри і тим зганьбив свій клас.

Та ось нарешті Похмай випростався, здаля ще раз глянув на своє творіння, полегшено зітхнув. Прикріпив шпальту кнопкою до фанерної рамки «Реп’яха» і повісив на стіну. У школі панувала незвичайна тиша, хлопчаки навіть чули, як чітко цокав шкільний годинник. Такого під час перерви не почуєш.