Опудальник одним махом розтяв м’ясистий шлунок.

— На жаль, як бачите, нічого цікавого, — мовив він розчаровано. — Звичайні кремінці, пісок і жолудь якийсь…

Славко сидів поруч і, глянувши на того жолудя, подумки відзначив — великий, пукатий та ще й блискучий чомусь. Але дідок хапком поклав усе, що було у шлунку, на шмат паперу, зжужмав його і шпурнув під стіл у сапетку.

Саме тоді за вікном зупинилася машина дядька Юхима: настав час розлучатися з дідом.

Уже вечоріло, коли Славко повернувся додому. Вдома нікого не було: мати на фермі, дідусь у майстерні. Він випив кухоль молока з хлібом і пішов у свою кімнату. О цю пору хлопчак любив послухати море. По черзі притуляючи до вуха мушлі, наслухав, як клекочуть далекі хвилі, і відразу переселявся думкою у зовсім інший світ… Його сейнер залишав підвіконня і мчав, розрізаючи килем синю-синю воду, а морський вітер насвистував у щоглах свої розбійницькі пісні.

Раптом погляд мрійника впав на полицю. Там догори ногами безпорадно валявся бойовий супутник ідальго Дон-Кіхота. Славко поклав мушлю, і ту ж мить зникло уявне море. «Бідолашний мій Росінант. Я зовсім забув про тебе, — подумки звернувся він до коника. — Коли ж тебе осідлає цибатий лицар? Ондечки лежить його обладунок, і гілочки — ноги й руки — я приготував, лише тулуба не вистачає. Стривай!..» — аж підхопився він, згадавши раптом пукатого жолудя з шлунка дрофи. Це ж був якраз той жолудь, якого йому не вистачало. І Славко помчав до школи.

На шкільному подвір’ї він нікого не зустрів, на дверях класної кімнати висів замок. Він кинувся до вікна і, притуливши носа до шибки, став оглядати клас. Опудало дудака стояло там-таки, на підвіконні, а от сапетки під столом він не помітив. Де ж вона?

— І чого це ти нишпориш отутечки? — неждано гримнув хтось у нього за спиною. Славко круто обернувся. Поруч стояла огрядна прибиральниця — тітка Векла — пострах усіх шкільних розбишак. Хлопець мимоволі позадкував.

— Я забув… — пробурмотів він, розгубившись у пошуках потрібного слова.

— Знаю я вашого брата! Завжди щось забуваєте. Не встигаємо шибки вставляти. Ану, гайда звідси!

— Тітонько Векло, а де сапетка з-під столу?

— Яка? Ота нікудишня? На смітник викинула!

За школою Славко побачив знайомий кошик. Скособочившись, він лежав на купі сміття. Кинувся до нього і витрусив усе, але жолудя не знайшов. Хлопець вже зібрався був іти додому, коли раптом у траві щось блиснуло. Нахилився — жолудь. «Он куди закотився, капосний», — полегшено зітхнув Славко і, затиснувши у руці знахідку, побіг додому. Вже у кімнаті уважно оглянув знахідку — жолудь був величенький, блискучий і чомусь важкуватий. Проте він не звернув на те особливої уваги, поклав його на полицю поруч зі шкапою, а сам ліг і одразу ж заснув.

Славко сидів за столом, лагодився, врешті, закінчити свого Дон-Кіхота, як раптом до кімнати увірвався захеканий Кузя-Кнопочка.

— Аж на два дні! — заволав він з порога.

— Кузя, що трапилось?!

— Ага! Ти ще нічого не знаєш?! Ідемо до моря, аж на два дні! От! Біжи до школи, автобус чекає, та все для малювання прихопи. — Випаливши це, Кнопочка зник за дверима.

Коли Славко прибіг до школи, там уже зібрався весь сьомий «Б»… Класний керівник, висока худорлява вчителька фізики Марфа Полікарпівна, або — Дифузія Іонівна, як її позаочі називали учні, стояла біля автобуса і щось гаряче доводила фізруку-товстуну Степанові Омеляновичу. Побачивши Славка, вона підкликала його до себе.

— Перекажи всім — хай ідуть під наш явір, — сказала вона. «Наш явір» — гіллястий велетень, що росте посеред шкільного двору.

Говорила вчителька мало й чітко.

— За успіхи у збиранні металобрухту наш клас премійовано. Ми їдемо до моря. На два дні!

— В-р-р-а-а-а!! — пролунало дружне, і серед гілок замерехтіли строкаті тюбетейки й брилі.

— У зошитах, — продовжила вона, — ви повинні замалювати ваші враження від зустрічі з морем. Кращі роботи будуть відзначені преміями. За перше місце — велосипед… А тепер — всім в автобус. Курс до синього моря, — скомандувала Дифузія Іонівна.

І от автобус, підстрибуючи на вибоїнах, мчить селом. Славко з Юрком умостилися на задньому сидінні. Славко бачив, як швидко замиготіли хатки рідного села, а от уже й гребля з дуплястою вербою залишилися позаду, а через якусь часину автобус опинився на автотрасі серед бурхливого потоку автоверблюдів. Так подумки називав Славко машини, на спинах яких горбився вантаж — ліжка, крісла, каструлі, ослони, пуховики, човни, примуси… Складалося враження, ніби вся країна раптом цього літнього ранку залишила свої справи, пересіла на колеса і рушила в одному напрямку — на південь.

Якась могутня сила тягла туди цей бурхливий потік, і машини мчали, мов навіжені, обганяючи одна одну. Та сила — море. Воно вабило і тарасівських школярів, а найбільше їхнього ватажка — Славка. Нарешті він на власні очі побачить море. Хлопцеві весь час здавалося, що вони надто повільно їдуть, і він подумки підштовхував автобус: «Хутчіш, та ну ж, хутчіш…»

Славчин сусіда Юрко байдуже позирав у вікно. Його ніщо не дивувало, бо щоліта він жив коло моря, у своєї бабусі.

— Дикуни, — раптом мовив Юрко.

— Дикуни? Де? — засовався на стільці Славко.

— Хіба не бачиш? Машини. Хто без путівок приїздить до моря, тих дикунами звуть… — Сказавши це, Юрко знов надовго замовк. Лише зрідка він хапливо витягав з кишені свій записничок і щось занотовував.

— Що ти пишеш? — нахилився до нього Славко.

— Зерна збираю!

«Як це — збирає зерна?» — здивовано подумав Славко, але промовчав. Взагалі він потай захоплювався здібностями свого сусіда. Це він у дорозі мовчав, а у школі, особливо на вечорах, був ладен без кінця читати твори відомих і маловідомих поетів. І сам складав вірші.

Нарешті частіше почали зустрічатися автобусні зупинки. Яскраві малюнки кричали про море. То були чудернацькі риби, вітрильники, а одного разу промайнув залізобетонний дельфін, а на ньому — хлопчисько у строкатій тюбетейці.

Аж ось автобус стишив хід. Славко припав до вікна і побачив багатоповерхові будинки, обліплені балконами, як ластів’ячими гніздами, і рівну шеренгу струнких тополь. Дерева вишикувалися вздовж вулиці, якій, здавалося, кінця-краю не буде. На міських вулицях цього недільного ранку було мало перехожих. «Як у Тарасівці під час жнив», — мимохіть подумав Славко.

Зате коли автобус спинився за містом, діти заохкали від подиву — вони побачили море і широченну смугу піску, яка нагадувала розворушений мурашник. Мурахи — засмаглі люди у строкатих капелюшках — загоряли, лежачи проти сонця на піску, підкидали м’ячі, читали газети, гризли яблука і грали в шахи… Все навколо здавалося яскравим і незвичайним.

Тарасівці вперто їхали вздовж пляжу. Лише перед полуднем автобус зупинився під обшарпаною морськими вітрами маслиною.

— Дикий пляж, — сказав Юрко, а Дифузія Іонівна додала:

— Приїхали. Виходьте. Пам’ятайте: дисципліна і ще раз дисципліна.

…Море! У степовиків перехопило подих. Досі багатьом з них доводилося бачити лише невеличкий колгоспний ставок, а тутечки отака сила-силенна води… Аж дух перехопило!

Море вирувало. Далеко-далеко, аж на небокраї, народжувалися білогриві хвилі. Нескінченними шеренгами сунули вони на берег. Але їх стримував хвилеріз. Хвилі щосили гепались об каміння, і в небо злітали велетенські каскади бризок. Упокорені, бігли вони до берега й пестливо облизували його довгими пінястими язиками. Вони випльовували на берег зелені паростки морської трави зостери, різні тріски, а зрідка шпурляли великих бридких медуз.

Славко стояв на березі і розгублено вдивлявся у бурхливу далечінь: він не впізнавав моря. Замість дідусевої синьої-синьої, чистої рівнини перед ним зловісно сичали брудно-сірі хвилі. Це було не його море. А тут іще він помітив за хвилерізом, серед білоспинних морських горбів, сейнер, точнісінько такий, як у нього на підвіконні стоїть.