— Є в мене, — відгукнувся худорлявий Юрко.

Дудака звільнили, але він не рушив з місця.

— Біжи, лети! — умовляли його діти, але птах якось безпорадно озирався, повертаючи на всі боки голову. Тоді його винесли з гайка. Опинившись серед поля, здоровило враз пожвавішав, стрепенувся. Здавалося, до нього повернулися сили.

І враз, розкинувши широкі крила, дудак помчав полем і… полетів…

— Ур-р-р-а! — галготіли йому вслід діти.

— Щасливої дороги, птахо!

От крилань уже набрав висоту, і раптом діти побачили, як він, скособочившись, різко ринув на землю. Всі сторопіли, а коли отямилися, кинулись до нього.

Розпластавши могутні крила, дрофич нерухомо лежав на золотавій стерні.

Наталка кинулася до нього.

— Що з ним? — бідкалася вона.

Васько припав вухом до пташиних грудей, затамувавши подих, довгенько слухав.

— А-а-а-а, — махнув він рукою. — Дудак мертвий. — Потім якимсь відчайдушним рухом зірвав з перенісся окуляри, поспіхом запхнув їх у кишеню і відійшов од гурту. Славко бачив, як він тихо плакав. Прозорі сльозинки котилися по його щоках, на мить зупинялися на губах і капали на куртку. Наталка теж поквапливо витерла сльози.

Всіх вразила загибель могутнього птаха…

Шукачі скарбів й не почули, як повернувся дядько Юхим. Коли він підійшов до гурту і побачив дудака, то лише тихо вимовив:

— Ой лелечко, лихо ж яке!

Йому розповіли про все, що сталося.

— Уявіть собі, діти, таке. До вашого двору вдирається самоскид і скидає під вікна усяку негідь. Що б ви робили?

— Під вікна? Та ми б його…

— От-от, але ж цього не можуть зробити, приміром, синиці або зайчики-вухані… На жаль, не можуть, — тихо мовив водій. — А люди скидають у домівки птахів та звірят, у вітроупори, залізяччя, добрива, отрутохімікати… Від цього ой як терплять звірятка й пташки, великі й малі. Отак загинув і цей дудак — окраса наших степів. Слухайте мене, діти, уважненько. Давайте присягнемо над мертвим дудаком, що ніколи не засмічуватимемо вітроупорів. І давайте сьогодні ж попросимо наших дідів, батьків, братів також не робити цього…

— Клянемося! Клянемося! — пролунало над степом.

І тоді дядько Юхим сказав:

— А знаєте, діти, є в мене на прикметі один чоловік. Він, певно, зуміє оживити вашого дудака.

— Що? Як? — почулося звідусіль.

— А отак — дрофич підведеться і стоятиме у шкільному музеї. Людина та зробить з нього опудало. Зрозуміли?

— Заспиртує, — уточнив Пташечка.

— Нехай буде по вашому — заспиртує. Дідок-опудальник живе не так і далеко, у Воскресенці, — вів далі водій. — Звуть його Сафрон-поштар. Колись, іще юнаком, блукав він з експедицією вчених по сибірській тайзі. Отоді й навчився робити опудала та й багато чого узнав про птахів. Що він робить з ними — не довелося мені бачити. А от опудалами його милувався в музеї. Птахи — мов живі. Завтра вранці я поїду в справах у той бік, то привезу до вас діда Сафрона.

…І от шукачі скарбів ждуть діда-чародія… Довго ждуть. Дехто вже засумнівався, чи взагалі він приїде.

— Вр-р-а-а!! Дідусь чимчикує! — несподівано зарепетували хлопчаки, що визирали у вікно, й одразу ж кинулися назустріч довгожданому гостю.

Аж ось розчинилися двері, і на порозі постав присадкуватий дідок.

Зайшовши в клас, він ураз по-військовому виструнчився.

— Здорово, молодята! — гучно привітався.

Діти дружно відповіли.

Старий приніс із собою величеньку валізку. Поклав її на стілець, який приготували для нього, а сам, стоячи, став уважно оглядати дітей.

Славці відразу сподобався дід — вусатий, сива борідка, жваві сірі очі дивляться трохи насмішкувато.

Намилувавшись дітьми, дід ступив до столу, на якому лежав птах.

— Чи ти ба, який здоровань! — вигукнув захоплено. — Нічого не скажеш, гарнюк. Не доводилося ще такого бачити. Напевно, всі двадцять п’ять кілограмів затягне.

— А чого не тридцять? — пожартував хтось, але на нього зацикали: не заважай, мовляв.

— Тому, горобенятка, що двадцять п’ять кілограмів — то гранична вага дудаків, важчого ще ніхто не зустрічав. Ну то що, може, розпочнемо? — запропонував дідок, і в очах у нього застрибали бісики. — Ну, хто з вас сміливий, мені потрібен буде помічник.

— Хай Васько! — загукали навколо.

До столу повагом підійшов товстун Пташечка.

— О, помагач підходящий! — усміхнувся дід. — Ану, хлопче, потримай ось так крило, — попросив він.

Діти притихли і, затамувавши подих, чекали, що зараз опудальник дістане зі своєї торби отакенний шприц, кольне разів зо два птахові під ребра і заспиртує його. І залишиться дрібничка — поставити дудака на дошку і віднести тоді у шкільний музей.

Насправді ж розпочалося щось зовсім інше, незрозуміле…

Васько тримав крило, а дід-поштар дістав з кишені окуляри і почав дмухати на них. Хукав так, ніби тримав у руках гарячу-прегарячу картоплину, а тоді ще довго тер носовиком скельця. Врешті він начепив окуляри на носа. Потому повагом вийняв з валізки стрічку-метр і заходився навіщось виміряти дудака вздовж і впоперек. Міряв крила, ноги, дзьоб, шию і все записував, а тоді ще й зважив птаха на кантарі. Затяг здоровань двадцять чотири кілограми сімсот грамів.

— Дещицю до найвищої ваги не дотягнув, — відзначив опудальник і додав: — А тепер час братися за діло. —

І почав діставати з валізки і розкладати рядочком на столі різні інструменти.

«І навіщо дідові оті речі?.. Наче він лаштується лагодити чоботи, а не спиртувати птаха», — розмірковував Славко, стежачи за тим, як дід викладає на стіл молоток, швайку, ножиці, дріт. Зрештою він поклав і шприц, але зовсім маленький, схожий на той, яким шкільна лікарка Марія Тарасівна робить їм уколи. Хіба таким інструментом заспиртуєш отакенного птаха?

За кожним рухом опудальника пильнували десятки очей.

— Кожен птах, діти, великий чи малий, — ще не до кінця розгадане людиною диво природи. Ми повинні все знати про кожну пташку, яка потрапляє до наших рук… А ще скажу таке: дудак — рідкісний птах, до того ж — найбільший в Європі. Його вчені у всьому світі занесли до Червоної книги. У цю книгу потрапляють тварини, яких надто мало лишилося. — Поштар замовк і спохмурнів, а тоді додав: — Отакі справи, любі мої… Мені ще потрібні помічники…

Двом хлопчикам він вручив молоток, терпуг і дріт. Наказав: дріт вирівняти, а кінці заточити так, щоб вони були гострі, мов голка.

— Отут, посеред цієї дощечки, слід просвердлити дірки, причому точнісінько там, де я позначив олівцем, — загадав опудальник ще двом учням.

Решта дітей з’юрмилися навколо столу: цікаво ж побачити, що робитеме сам дід! А старий, вмостивши серед столу птаха, розпанахав йому скальпелем шкіру од шиї до хвоста.

— Ой, що ж тепер буде? — злякано вигукнула Оленка.

— Отак роблять опудала птахів, — відповів дідусь. — І робота ця, мушу вам сказати, дуже складна й цікава.

Він замовк, а тоді додав:

— А втім, навіщо я вам це кажу? Самі сьогодні побачите, як це робиться. Ми здеремо шкіру з дудака аж до заїд, але так, щоб ноги, крила і, звичайно, шия з головою залишилися з шкірою. Там, де не допоможе скальпель, зафіксуємо м’язи формаліном за допомогою шприца. Отак потихеньку й поставимо дудака на ноги. Використаємо для цього дріт, вату, морську траву — камку.

— Хто здирав шкіру з дрофича? — спитав дід перегодом, коли опудало дудака вже стояло на підвіконні.

— Славко і я, — відгукнувся Васько-Пташечка.

— Чи помітили ви щось дивне?

— Нічого. Все такечки, як і в курки… Ото лише… — осікся Пташечка.

— Ну, сміливіше, говори…

— Начебто у дудака не було залози.

— Якої саме?

— Куприкової…

— Молодець-горобець! Саме так, — похвалив дідок. — Бачите, горобенята, яка тут заковика виходить. У всіх, значить, птахів є куприкові залози, а в дудака немає. Від цього він, бідолага, дуже страждає. Всі ви знаєте, що птахи дзьобом видобувають з тієї залози жир і змащують ним пір’я. Тоді воно не намокає. Звідси й прислів’я пішло — як з гусака вода. У дрофи інше діло. У зливу птах намокає, як віхоть, і не може літати. Цим і користувалися завжди і звірі різні та й безчесні люди-браконьєри. Вони знищували мокрих дудаків. От чому потрапив дудак до Червоної книги. — Дід замисленим поглядом обвів своїх слухачів, а тоді, певно щось пригадавши, похопився: — Нам іще слід у шлунок дрофича зазирнути. Як бачите, зовні він такий самий, як, скажімо, у півня — хіба що трохи більший. Дудаки, як і багато інших птахів, ковтають камінці, пісок — для кращого травлення, але вони полюбляють також ковтати різні блискучі предмети, які потрапляють їм на очі. Частенько у шлунках дудаків знаходять різні речі — каблучки, монети, намисто, золоті самородки. От ми й подивимося, що ковтав наш дрофич. — Дід узяв скальпель. Всі схилилися над столом.