— Біс!!! — загорлав він. — Ця пісня про нас! Слава Нептуну!

Слова Кузьми потонули у зливі схвильованих оплесків.

…Так почув старий Артем Сидорович, як сміється море!

Археологи зацікавились Синьою могилою цілком несподівано. На одній нараді в нашому інституті науковці виступили з гіпотезою, що приазовська Синя могила буцімто є ключем, який дозволить розгадати таємницю щойно відкритої культури прадавніх людей. Сліди цієї культури знайдено в напівзруйнованих печерах на березі степової річки, що протікає в скелястому урочищі. Тут на стінах і стелі печер знайшли загадкові малюнки первісних художників. Нікому ще не доводилося натрапляти в наших краях на щось подібне. А тому археологи виявили пильну увагу до цієї знахідки. Про неї почали писати на сторінках часописів; висловлювались усілякі здогади, припущення, але все те було малопереконливе, як то кажуть, шите білими нитками. Бракувало додаткових матеріалів для аргументації отих припущень.

Якось мені теж довелося побувати в тому урочищі й побачити наскельні малюнки. Я не фахівець з епіграфіки, науки про стародавні написи та малюнки на камені, і тому мені важко було судити про побачене. Проте в одній печері мою увагу привернув досить одноманітний і з першого погляду нецікавий малюнок. То були довгі хвилясті рисочки, перетнуті коротенькими. І диво! Що довше я вдивлявся в оті нудні сплетіння рисок, то загадковішими вони здавалися мені… Ні, не безглуздими видавалися вони мені, а сповненими глибокого й цікавого змісту.

«Може, ці рисочки розповідають про чиєсь життя? — несподівано майнула в моїй голові думка. — І про життя складне, а то й трагічне…»

Від такого сміливого здогаду я аж отетерів. Що? Розповідь про чиєсь життя? Та чи ж вільний я робити таке припущення? Що я тямлю в наскельних малюнках? Витлумачувати їх — то не мій фах. Це клопіт інших людей, знавців цієї справи.

Щоб не глузували з мене знавці епіграфіки, я, певна річ, нікому не сказав жодного слова про свої міркування.

І ось, на думку вчених, тепер Синя могила (саме вона!) мала відповісти на важливе запитання: які люди заселяли долину колись могутньої і повноводої річки та про що розповідають нам малюнки первісних художників?..

Добре пам'ятаю, як на тій нараді було вирішено провести археологічні розкопки Синьої могили. Очолити експедицію мав досвідчений археолог. Одначе сталося так, що в день від’їзду в Приазов’я начальник несподівано захворів. Тоді директор інституту, хоч я навіть і не входив до складу експедиції, викликав мене й поклав на мене цю місію. Сам не знаю чому, але я зрадів цьому призначенню. Можливо, причиною моєї радості було те, що в дитинстві я мріяв заглянути в таємницю Синьої могили, а може, й просто захотілося мені побувати в рідних степах. Адже тут, біля цієї прадавньої могили, на стрімкому березі ласкавого південного моря промайнуло моє безтурботне дитинство. Ще відтоді я полюбив цей куточок приморського степу, хоча й здавалося — за що його любити? Безкрая й одноманітна рівнина… По весні сюди навідується лютий суховій — східний вітрисько-левант. Він здіймає хмари пилюки, і ці руді хмари заступають сонце, а вся рівнина тоді занурюється у зловісну пітьму. Влітку сонце часто випалює трави, а земля від неймовірної спеки тріскається, як руки хлібороба у час гарячих польових робіт.

І все ж я любив оцю неосяжну рівнину! Нестримну любов до степу у спадок лишив мені батько — колгоспний агроном. Це він навчив мене по-справжньому бачити степ, розуміти його мову, його пісні, його гнів і його радощі. Це батько мій навчив мене цінувати степові багатства і, звичайно, не тільки безкрайні поля пшениці, кукурудзи та золотавих соняшників, а й багату, казково-барвисту історію степу. На цій безмежній рівнині старий шлях, кожен яр, кожна степова могила — примітні, і старі степовики охоче розповідають про них чудові легенди. Ой, скільки тих пісень-легенд довелося мені почути, коли я бігав босоногим хлопчаком, і найбільше їх було про нашу Синю могилу. Я тепер майже певен того, що оті оповіді срібновусих хліборобів і спонукали мене врешті-решт стати археологом… Давно я вже не був у рідних краях, усе бракувало часу — то вчився, то на розкопки їздив, далекі й близькі. І ось маєш — нагода.

Збирався я недовго, і того ж дня наш невеличкий загін археологів прибув до радгоспного селища. Хатини в якій я народився, вже не було, а там, де колись юрмилися кілька хаток степового хутірця, виросло селище приазовських хліборобів. Тепер це була центральна садиба великого зернового радгоспу, як і належить, з новим клубом, крамницею, перукарнею і лазнею. Я оселився в невеличкій кімнатці селищного готелю. З її вікна було видно знайомі обриси Синьої могили. Вона й тепер, як колись у дитинстві, гордо височіла над рівниною, даючи притулок степовим орлам. Пам’ятаю, як тоді тривожно стислося моє серце: я мав зрівняти цей прадавній горб, цю священну пам’ять далеких віків…

Другого дня вранці наша експедиція зібралася на маківці Синьої могили. Навкруги панував дивовижний спокій, і здавалося, що степ ще дрімав.

Ми довго милувалися чудовим ранком, і це був останній ранок Синьої могили. Останній…

А потім якось усі разом заговорили, заметушились, як це завжди буває в перші дні розкопок.

Вимірювання і фотографування «археологічного об’єкту», як тепер величали Синю могилу мої колеги, виконали за якусь годину, і тоді всі побачили на дорозі, що витікала з селища, рухливу сіру цятку, за якою волочився шлейф густої пилюки. Цятка швидко росла, і невдовзі ми могли розпізнати нашого «бойового» помічника — радгоспівський бульдозер. Машина, сердито гуркочучи, прямувала до нас. За кермом сидів засмаглий, як циган, парубійко, проте в чистому, модному береті. Вже на маківці могили заглушивши мотора, він скочив на землю і блазнювато, двома пальцями здійнявши над головою берета, голосно відрапортував:

— Прибув! Доброго ранку! — і, трохи помовчавши, додав: — Будьмо знайомі. Тимко — тутешній бульдозерист!

Мимохіть усі посміхнулися. Тимко був людиною вельми діловитою й одразу ж почав причепливо оглядати «робочий майданчик» — так він охрестив оцей стародавній пам’ятник. Я дивився на хлопця, і мені здавалося, що все він робить якось по-буденному, ніби готувався не стародавній могильник розкривати, а збирався рити звичайнісіньку канаву для кукурудзяного силосу. Мене, правду сказати, вразило зневажливе ставлення Тимка до пам’ятника давнини, що його насипали своїми руками наші далекі-далекі пращури… Але я змовчав. Хоча, може, й даремно.

Вимірявши в усіх напрямках кілька разів «шапку» могили, хлопець досить байдуже кинув:

— Дозвольте почати!..

— Починай, Тимку, — мовив я похмуро і майже збіг до підніжжя, куди вже спустилися мої колеги.

Загуркотів мотор, і блискучий ніж бульдозера зняв першу «стружку» насипу.

Довго я стояв біля могили, стежачи, як механічне чудо двадцятого століття спритно руйнувало стародавній насип. До вечора Синя могила втратила свій величний вигляд, осунулася, стала приземкуватою і безформною. На четвертий день Синьої могили взагалі не стало. Навкруги височіли купи рудої землі. Вже під штучним насипом у материкових відкладах ми виявили нечіткі обриси ями. Там була похована людина, на честь якої у сиву давнину люди насипали цю величезну купу землі.

Тимко попрощався і поїхав на своєму землериї у селище… Ми ж повинні були дізнатися, хто похований тут, на приморському березі. Це важка, але надзвичайно цікава робота. Тепер доводилося працювати не лопатами та кайлами, а ножами, шкрябачками та щіточками. Спочатку нам довелося зняти майже метровий шар чорнозему, яким була засипана яма, потім показався білий, схожий на картон прошарок. Це могла бути лише морська трава-зостера, або, як її називають жителі приморських сіл, — камка. Справжня вічна трава! Тільки камка може пролежати під землею багато століть і не згнити. Нам уже доводилося стрічати її в старовинних могилах. Морська трава від часу лише знебарвлюється, стає зовсім білою, але тлінню не піддається.