Під товстим прошарком вічної трави було поховання.
Тремтячими від хвилювання руками ми зняли ту траву, і перед нами постала таємниця таємниць Синьої могили Нас охопив дивний трепет, як те завжди буває, коли доводиться вперше бачити речі, покладені людьми тисячоліття тому. Подумати тільки — тисячоліття минули відтоді, як у цю яму на березі моря поклали небіжчика!
Гранично обережно мої помічники зчистили зі скелета і речей, що знайшли поряд, землю, і тільки тоді ми змогли оглянути все до найменших дрібниць.
Спочатку ми трохи розчарувалися. Подумати тільки, під таким грандіозним земляним насипом, яким вшановували лише уславлених скитських царів, була похована невеличка на зріст жінка. Померлу поклали на правий бік і підігнули ноги. Здавалося, вона спала. Своєрідним простирадлом їй правив товстий шар білої глини. Кістки скелету були яскраво-червоні від того, що тіло небіжчиці притрусили тертою охрою. Жінка померла не своєю смертю, бо череп її було розтрощено. І сталося це, коли їй минуло не більше двадцяти п’яти років. Пам’ятаю, тоді я звернув увагу на кисті рук. У жінки, напевно, були дужі руки з довгими пальцями.
В узголів’ї померлої лежав брунатного кольору горщик з кістками якогось маленького птаха. Це, певно, залишки їжі, яку поклали небіжчиці. На шиї було намисто з вовчих зубів. Коло правиці лежав крем’яний до решти затуплений різець. А поруч із різцем — невеличкий глиняний бичок, напевне, тур. Поховання видавалося звичайним — такі речі завжди знаходять у наших могильниках. От хіба що отой бичок… Але сушити голову над «отим бичком» нам не довелося, бо тут ми побачили таке, що вкрай спантеличило нас. У маленькій ямці біля самісінької голови похованої покоївся золотий дзвіночок. З щирого золота! Крем’яний ніж і золото! Адже це різні епохи! Як поєдналися вони! Тут було над чим помізкувати. Та ще під шаром білої глини, на якій лежав кістяк, знайшли пазури величезного печерного ведмедя: небіжчицю чомусь поховали на ведмежій шкурі. Поховання досить загадкове. Не випадало нам знаходити такого.
До селища поверталися, коли сонце вже потонуло в золотавому морі. Швидко сутеніло. На селищній вулиці засвітилися ліхтарі. Тут панувало незвичайне пожвавлення. Я пригадав, що сьогодні субота, і в клубі мав відбутися концерт. Приїхали з міста артисти, а для степовиків це свято.
Співробітники внесли знайдені речі до моєї кімнати, поставили усе на столі, а самі подалися на концерт. Мене теж кликали, та я відмовився, бо стомився за день та й хотілося побути на самоті, поміркувати над нашими знахідками.
Я умився, випив склянку міцного холодного чаю і, зручно вмостившись у кріслі біля столу, увімкнув настільну лампу. Мені кортіло ще раз оглянути скарби Синьої могили.
Почав я з горщика. Зроблений він був зі смаком, мав орнамент. Певно, зліпив його досвідчений майстер. Цікавий був і глиняний бичок, обпалений для міцності на вогні. На лобатій голові бичка стирчали коротенькі товсті ріжки, та ще добре збереглися вуглинки-очі.
Цього бичка досить довгий час носили, певно, у торбинці, бо надто вже він був зашмарований. Мені подумалося, що це міг бути талісман мисливця, оскільки тур найдужча степова тварина. Чому ж тоді цей талісман поклали в могилу молодої жінки, не могла ж вона бути прославленим мисливцем? Надійшла черга до крем’яного різця. Він був зовсім чорний і гладенький, як скло. Видно, багато попрацювали цим інструментом, коли так відполірували його. А як стерлося вістря! Мені чомусь уявлялися дужі руки небіжчиці, з отими довгими пальцями. Напевно, вони працювали цим інструментом. Але що робила жінка? Так крем’яний різець міг затупитися від твердого матеріалу, скажімо, від каменю, або ж пісковика. Так, саме пісковика! Але ж поблизу немає жодного камінчика! Тоді, де ж її господа була? Цікаво…
Наприкінці я взяв найзагадковішу річ — золотого дзвоника. Розглядав довго й уважно. Талановитий майстер зробив його. Навіть орнамент вирізав якийсь незвичайний — геометричний. Але де він жив, у якій країні? Цього я не міг сказати: витвором якої людської культури був дзвоник — я не знав. Звичайно, я не втримався і, піднісши його над головою, струсонув. Кімнату вмить сповнили напрочуд мелодійні звуки. Подумалось мені: якби змогла отак заговорити оця річ, дивовижну історію розповіла б вона людям двадцятого сторіччя про далекі часи. Але речі, як відомо, не говорять…
І я знову сховав знахідки в ящик. За вікном на той час усе стихло: певно, розпочався концерт. Я витяг з кишені свого годинника — стрілки показували чверть на десяту. Можна вже й спати вкладатися після такого важкого дня. Я щільно зачинив двері й кватирку, бо надто боявся комарів — більше ніж гадюк, хутенько розібрався й погасив лампу. Спав я тієї ночі неспокійно: уві сні все дзвенів-співав, як весняна пташка, отой золотий дзвоник
На другий день, після закінчення розкопок Синьої могили, мої колеги повернулися до інституту, а я ще жив кілька днів у селищі. Мені треба було розрахуватися за готель, за харчі, оформити документи.
За два дні і я залишив привітне селище.
Як завжди, в інститут я прийшов за п’ять хвилин до дев’ятої. У себе в кімнаті взяв щоденника, схеми й фотографії про розкопки Синьої могили, що їх уже встигли зробити мої колеги, і поспішив до директора інституту.
Василь Петрович, вже немолодий чоловік з розкішною шевелюрою, був відомим археологом, спеціалістом у галузі античної культури Причорномор’я і культури скитів. Зустрів він мене сердечно, потис руку і показав на крісло біля свого великого стола з безліччю різних речей античного часу. Щиро кажучи, це був не стіл, а справжня музейна вітрина, між експонатами якої лишалася невелика площа, де директор міг тільки покласти руки.
Якийсь час ми сиділи мовчки. Василь Петрович уже знав про наші знахідки і встиг їх оглянути ще до мого повернення, а тепер тільки бігцем гортав документацію, яку я приніс. Нарешті він пильно подивився на мене і, хитрувато примружившись, раптом запитав:
— Чи подобається вам, колего, розв’язувати вузлики?
— Дивлячись які, — ухильно відповів я, бо не знав, куди хилить директор. — Коли рибалиш, то, буває, зашморгнеться такий…
— Та ні, — посміхнувся мій співрозмовник — він знав, що я завзятий рибалка. — Йдеться про серйозний вузлик, такий, приміром, як Гордіїв[1]…
— Гордіїв? — не здавався я. — Складна річ… та все ж, якщо дозволите за методою Александра Македонського…
— Боюся, що та метода застаріла, — у тон мені мовив директор. — А тепер без жартів. Я маю на увазі археологічний вузлик… Ми тут порадилися й вирішили доручити саме вам помізкувати над проблемою скелястого урочища, тим паче, що ваша експедиція знайшла у Синій могилі досить загадкові речі.
— Поховання жінки з Синьої могили справді цікаве, — погодився я, — але ж, гадаю, цього далеко не досить, щоб…
— Розумію вас, — лагідно мовив директор. — Ось вам додаткові, так би мовити, ниточки, схопившись за які, ви подолаєте цей досить-таки складний вузлик і розкажете людям про події, що відбулися в глибині віків на березі бурхливої річки. Без творчої фантазії тут, звісно, не обійтися, — додав він і простяг мені портфеля. — Часом не обмежую… Хай щастить вам, колего!
На прощання ми потисли один одному руки, і я вийшов з директорського кабінету.
Уже в своїй службовій кімнаті я відкрив портфель і виклав на стіл усе, що він містив. Спершу я добув альбом з копіями малюнків, що їх виявили на стінах печер у скелястому урочищі. Так, цей документ міг прислужитися мені. Хоч я й бачив малюнки в оригіналі, але не всі вони до дрібниць лишилися в голові. Далі переді мною ліг звіт археологічної експедиції, що провадила розкопки степового стійбища мисливців кам’яного віку. І нарешті — коротенький лист-повідомлення юних краєзнавців з одного приазовського села. Оце й усе. Виходить, отих директорових «ниточок», за які я мав хапатися, було, як то кажуть, не так-то й густо.
Але ж треба щось робити…
Я взяв звіт, і він одразу поглинув мою увагу.
