Святий отець витягував із скирти рибину, обмацував її, виривав риб’яче пірце-поплавець і довго смоктав його, плямкаючи товстими червоними губами. Іноді.він щось казав дякові, і той похапцем записував у книгу.

Коли отець Василь оглядав чергову скирту риби, до нього наблизилась бабуся:

— Скажіть, преподобний отче, скільки потрібно святих людей, щоб з’їсти, хай бог простить мене, грішну, — перехрестилася стара, — оці гори риби?

Отець обома руками схопився за хреста:

О раба божа! У нашій святій Печерській лаврі досить божих людей. Вони, бідолахи, денно і нощно відмолюють тяжкі гріхи, заподіяні черню.

А коли не буде тієї черні, хто ж ловитиме рибу?

— Геть з моїх очей, гріховоднице, — гнівно гримнув отець Василь на жінку і замахнувся хрестом.

Увечері в Прищевій хаті лунали пісні церковного, а потім далеко не церковного змісту. Деркуляни знали: хазяїн продав рибу святій братії Києво-Печерської лаври.

Вранці чорна карета залишала Деркулі.

Того ж дня на Перетязі з’являлась довжелезна валка дригалів. Здалеку вона була схожа на величезну гадюку, що поволі підповзала до своєї жертви. Минаючи селище, строката валка наближалась до риб’ячих скирт. Там уже чекали наймити. Вони спритно вантажили сулу. Важкі вози повертались по глибокому піску до міста. Там рибу складали у вагони і транспортували до «святих» місць.

У селищі переставало пахтіти в’яленою рибою, лише до пізньої осені західний вітер приносив сморід: догнивала ікра — кров морська…

З кожним роком багатів Онисько Прищ, аж доки у Деркулях не з’явився голодранець з Полтавщини Тарас Вертипорох.

Якось Прищеві рибалки зібрались у море. На хвилях гойдались чорні тупоносі дуби. Чекали господаря. Попрощавшись із Рябком, Онисько рушив до берега. І ось по дорозі йому несподівано зустрівся високий, худий, трішки сутулуватий хлопець. На худих плечах — полотняна сорочка, ноги чорні-чорні.

«Здалеку притьопав, йолоп», — подумав багатій. Хоча Прищ поспішав, та все ж змушений був зупинитися, бо йому до зарізу потрібна була робоча сила.

Дивно, цей парубійко досить-таки безсоромно, як здалось Ониськові, оглядав його, багатія. У незнайомого, були великі сірі очі, як у дівчини.

— Хто такий? Що тобі треба?

Парубійко мовчки продовжував оглядати Прища з ніг до голови. Цей погляд не сподобався господарю.

— Чого витріщився, йолоп царя небесного? Говори, чого треба? — вже гримнув Онисько.

— Хто ви будете, дідусю?

— Як це хто? Я — господар…

— Господар? Так я це найматися, пане…

— Так би давно. Як звати?

— Тарас.

— Прізвище говори. Ім’я мені твоє потрібне, як собаці пелех на хвості.

— Вертипорох.

— Звідки такий?

— З Полтавщини. На цукроварні працював, — посміхаючись відповідав Тарас.

Господар мовчки ще раз оглянув кістляву постать Тараса.

Тарас так само спокійно, з посмішкою дивився на Прища, і жодна рисочка не здригнулась на його обличчі.

У дворі зібрався гурт рибалок. Вони з цікавістю спостерігали за своїм господарем та парубійком. Прибулий все ще посміхався… «Ось ти в мене зараз на кутні посмієшся», — подумав господар, а вголос з удаваною лагідністю попрохав:

— Принеси, хлопче, отой пеньочок. Ноги щось мліють. Сісти хочу. Ой, ой, старий став, — простогнав, а в очах злі-презлі бісенята застрибали. Знав — зараз почнеться потіха.

У дупло невеличкого трухлявого пенька господар влив колись щось близько п’яти пудів свинцю. Зробив це для випробування сили тих, кого брав у рибалки: щоб кволі не попадали.

Онисько вже приготувався досхочу посміятися, як Тарас несподівано легенько підняв пеньок, та ще й лівою рукою. Підніс до господаря і поставив поруч, та ще й пилюку стер ліктем і знов усміхнувся:

— Сідайте, паночку.

— Ти диви! — захоплено вигукнув хтось з гурту наймитів. Хто-хто, а вони добре знали, що то за пеньок.

— Овва! — важко видихнув Онисько своє здивування й не сів, а лише зазирнув у дупло: чи, бува, не видовбав хто свинець. Свинець був у дуплі. «Цей йолоп сам на берег рибальського дуба витягне й за п’ятьох волокушу потягне», — подумки радів Прищ.

— Ану, ближче підійди! — вже чемніше попросив Онисько голодранця. Тарас наблизився до господаря, а той своїми чіпкими пальцями почав мацати м’язи рук наймита, мацав і дивувався: «Як залізо! Звідки така сила у нього?»

— Хай буде гречка!

Це означало — хазяїн приймає його до гурту своїх забродичів.

— Сьогодні на господарстві залишишся, — наказав Тарасові Онисько. — На вечерю звари рябка. Казан серед двору, а картопля у шаплику. Повернемося на заході. Зрозумів?

— Зрозумів…

Прищеві здалося, ніби цей парубійко давно знає і думки, і мрії його та ще й знущається з нього. «Та як він сміє, цей голопупенко, у якого за душею, напевно, і поганенької копійчини немає, а на плечах випріла сорочина. Ти ще потанцюєш у мене, харцизяко!» — лютував у думці Онисько.

…Надвечір з моря повернулися рибальські дуби. Виблискували проти вечірнього сонця на дубах добірні сріблясті лящі. Їх навантажили рибою так, що ніде було сісти рибалкам. Люди сиділи на рибі. Прищ радів. Сьогодні море, як ніколи, було щедрим. Давно вже не привозили стільки риби з Піщаної коси.

Спритно, мов парубійко, зістрибнув з дуба на берег Онисько і наказав рибалкам звантажувати та солити рибу, а сам подався до двору. Коло воріт побачив нового наймита. Той стояв якось впевнено, широко розставивши ноги, наче був господарем цих володінь, і знову, клятий, посміхався.

— Чи виконав мій наказ?

— Авжеж, виконав, паночку. Рябка зварив. Масненький, як добрячий підсвинок.

— Ряба юшка масненька? Що ти верзеш? — гримнув багатій, а сам у двір — та так і застиг на місці: серед двору на жердині висіла шкура із його улюбленого Рябка.

— Рябка… Мого Рябка… — крикнув Прищ і кинувся було до Тараса, та раптом упав, затрясся.

…Більше ніколи вже не кричав Онисько Прищ. Рибалки однесли його до кімнати, поклали на ліжко. А скоро його зовсім не стало.

На Прищевому подвір’ї згодом збудували школу…

…Минувши мальовничі Деркулі, «Дельфін» узяв курс на бухту Солодкого коріння, де мав намір поповнити запас прісної води з джерельця, котре високо цінував Кіндрат Васильович. Через годину сейнер науковців кинув укір проти вузького гирла бухти, що ховалась за високими береговими кручами.

— Там, за гирлом, — розповідав студентам іхтіолог, — бухта Солодкого коріння. Як ви вже, певно, здогадались, вона зветься так тому, що там на берегах росте солодець. На жаль, для нас вона нецікава.

«Чому?» — посипались запитання.

— Бухта мертва, риби в ній немає. Лише під час штормів в неї інколи запливають азовські дельфіни, — пояснив керівник експедиції.

— А що сталося? Чому все живе вимерло? Може, вода отруєна? — допитувались цікаві.

— Ні, вода звичайна, морська. Недавно стало відомо, що там постійно діє кругова течія, яка швидко замулює все, що потрапляє на дно. А воно рівне й одноманітне. Пісок постійно рухається і це не приваблює бичків, основних мешканців усіх азовських заток, бо їжі вони не знаходять та й самицям ні до чого приліпити ікру. Сула і камбала не бувають у бухті через те, що там немає бичків, на яких вони полюють. От вам і мертва бухта. А треба сказати, що кращого місця для нересту риби не знайти на всьому узбережжі… Але рибалки навідуються туди, аби попити смачної джерельної води.

За борт опустили моторного човна, і Славко з двома матросами рушив у бухту.

Студенти, нарешті, дали спокій Кіндратові Васильовичу і вишикувалися вздовж лівого борту сейнера, почали оглядати руді берегові кручі. Тут, як і скрізь, над морем снували невгамовні білокрилі мартини, які полювали за рибою. На тлі похмурих круч вони здавались особливо білосніжними, як піна морських хвиль.

Скориставшись вільною хвилиною, керівник експедиції вирішив відпочити під тентом. Він сів у крісло, заплющив очі. Якусь часину на судні панував спокій, та ось повернувся човен, він швидко проскочив гирло і через кілька хвилин опинився під бортом сейнера.