У професора було чимало турбот: на кожному кроці виникало безліч найрізноманітніших питань. Студенти цілісінький день тримали свого наставника в полоні. Треба сказати, що Кіндрат Васильович любив допитливих людей і належав до тієї категорії вчених, котрі не визнають кабінетної науки. Все своє життя він присвятив морю, його батько був рибалкою. На Приазов’ї вчений провів своє дитинство і юність, морю віддав життя. Йому довелося плавати на незграбних рибальських човнах-дубах, ходити під вітрилами на тупоносих хистких фелюгах, освоювати першокласні судна-лабораторії.

На обрії відкрилась чудова панорама рибальського селища. Мимоволі студенти замилувались зеленим берегом, білими хатками. Розглядаючи берег у бінокль, один із них, всюдисущий Славко, помітив якусь незвичайну фігуру на даху високого будинку.

— Це Деркулі, рибальське селище, — пояснив іхтіолог.

— А що то за дивовижна фігура над будинком?

— То вітровказ — творіння рук сліпого діда Тараса. Колись рибалив. Дуже цікава людина, — розповідав іхтіолог. — Йому вже за восьмий десяток. Це якраз про нього йдеться в оповідках відомого краєзнавця і фольклориста Андрія Костюченка, який вчителював у цьому краї ще на початку двадцятого століття. У часописах він надрукував чимало оповідань, легенд та повідомлень про цей берег. Рукописи Костюченка, де йдеться про рибу та рибалок, зберігаються в бібліотеці нашого інституту. Я прихопив один зошит з оповіданням цього краєзнавця. Вам буде корисно його прочитати, а я тим часом відпочину. Згода?

Кіндрат Васильович витяг із портфеля невеличкий у чорній цератяній обкладинці зошит і віддав чубатому юнакові. Той почав читати…

Про Ониська сивоголові дідусі розповідали таке.

Від деркулівської бухти Солодкого коріння і вже аж до Очеретяної коси не зустріти багатшої людини від Ониська Прища. Ніхто добре не знав, хто і коли саме прозвав за люту вдачу і копійчану душу багатія Прищем. Як смола до чобота, прилип той Прищ до Ониська. Так прозивали його і малі і старі.

Десятки рибальських дубів щоранку виходили в море ловити рибу. Дуби належали Прищеві. Його були і волокуші-верстовки, які тягли з моря невтомні забродичі. Всі вони були наймитами багатія. Прищ господарював в уловах, на причалі, на коптильнях і в засольнях.

Був той багатій присадкуватий, з сивою борідкою клинцем і з жвавими чорними очима. Невтомний Онисько скрізь устигав. Коли відпочивав старий, ніхто й не знав.

Щодня вирушав Онисько з наймитами у море. Він не боявся ні азовських скажених штормів, ні блискавки, ані грому. Жорстокі вітри частенько десь серед моря перевертали незграбні Прищеві дуби. Багато рибалок гинуло у морській стихії, але Онисько завжди рятувався. Він повертався на берег і на дошках, і на уламках щогл. Повертався і вже наступного дня знову йшов у море, і знову лунало Прищеве:

— Швидше, швидше, йолопи царя небесного!

Велетенське Прищеве подвір’я було на самому березі моря. Хатина багатія майже нічим не відрізнялася від хаток простих рибалок — була така ж присадкувата, покрита очеретом, от лише віконця були надто малі, щоб злодій, бува, не проліз. Багато зберігалося добра за товстими саманними стінами. Прищеве добро надійно охороняв патлатий пес Рябко. Його колись привезли інгуші з Кавказу у Деркулі цуценям. Було вайлувате, з товстими лапами. Довго Онисько оглядав його, прискіпливо обмацував, зазирав у рот і аж тоді купив. Купив і не помилився — через рік незграбне цуценя перетворилося на величезного злого Рябка, який не одному наймиту полатав штани.

Для собаки Прищеві рибалки готували спеціальну юшку. Лише з голів осетрин та добірної сули. Казан з юшкою наймити підсовували псові довгою жердиною — він не визнавав навіть тих, хто щодня годував його.

Прищ жив сам. Дружина — німкеня за походженням — давно померла, а єдиний син був десь у Німеччині. Вже багато років він не провідував батька. Старий щомісяця висилав йому чимало грошей. На людях майже ніколи не згадував про сина. Так наче його не було зовсім.

Найбільше любив Онисько Рябка — пестив у вільну хвилину, примовляв ласкаві слова. І той вірно служив своєму господареві.

…Ще морози міцно тримали у своїх обіймах мілководні лимани, а по морю ганяв шматки криги лютий трамунтан, як до деркулівських берегів, до очеретяних лиманів косяками пливла ікриста сула. Риба скупчувалась проти гирла і терпляче чекала теплих весняних днів. А перед нерестом втрачала обережність. Величезні рибини часом підпливали до самісінького берега, і їх можна було підхопити руками.

Повільно тяглись останні дні зими. Та ось, нарешті, у Приазов’я вривається по-весняному теплий і грайливий вітер-пунент. Він несе на своїх крилах весну, бурхливу і коротку. В перший теплий день, мов по команді, ікриста риба пливе до лиманів.

Правда, не всім рибам вдавалось проскочити гирло деркулівських лиманів, бо саме у той час Прищеві рибалки починали путину.

Сам Прищ ікристу сулу називав «святою рибою». Насправді ж для нього то була золота риба…

Отож з перших весняних днів у гирлах господарювали волокуші-верстовки. Сітками перетинали шлях рибі, а забродичі витягали вилов на берег.

У такі дні весь простір навколо лиманів перетворювався на величезний людський табір, де порались не лише чоловіки-рибалки, але й жінки, підлітки. Живу рибу кидали у кошики. Худорляві рухливі хлоп’ята зносили її до купи. Там рибин добивали важкими палицями-чиклушами, а кривими ножами розпорювали її. Розрізана сула була дуже схожа на незграбну камбалу. Рибу солили в ямах, викопаних у піску і вистелених цупким брезентом. Поруч будували сушарні.

Риб’ячою ікрою багатій годував свиней, качок, гусей. А коли чув, як з докором говорили, мовляв, ікра — це кров моря, Онисько байдуже резюмував:

— Плював я на морську кров. На мій вік вистачить риби.

Падаючи від утоми, забродичі тягли важкі волокуші. З кожним весняним днем зростали скирти в’яленої риби. У селищі все пахтіло рибою — і хатки, і тини, і колоди, на яких до сонця вигрівались бабусі.

Хід нерестової сули припинявся раптово. Вранці, тягнучи волокушу, рибалки відчували незвичайну легкість. Коли витягали на пісок сітку-матню, в ній тріпались лише чорні раки. Онисько несамовито кричав і примушував рибалок ще перетяти гирло волокушею. Але й на цей раз забродичі витягали її порожньою.

Прищ заспокоювався і з дня на день починав очікувати далеких гостей-покупців. Вони з’являлись у Деркулях десь після трійці, коли цвіла пахуча маслина і вже буяло зелене очеретяне море, над яким збуджено кружляли качки.

Гості приїздили у великій чорній кареті. На вибоїнах вона торохтіла, наче порожня діжка з-під тюльки. Карета в’їжджала на Прищеве подвір’я і зупинялася біля самісінького казана, в якому наймити варили з чорних бичків-кангариків рябу юшку. Першим з козлів сплигував високий худий дяк. Він підбігав до карети, шанобливо зігнувшись, відчиняв двері. З карети повагом, крекчучи, вилазив сам отець Василь, патлатий, з червоним круглим обличчям. Ставши на землю, він розмашисто хрестився на всі боки — на море і на Рябка, що аж захлинався від люті, і на скирти сухої риби, які добре було видно з подвір’я.

Дяк повторював усе, що робив отець Василь, але без старанності, абияк. Кладучи пальці на лоба, він за кожним разом закидав назад голову з маленькою рудою косою, яка була перев’язана брудною стрічкою.

Перехрестившись, отець Василь піднімав до неба свою патлату голову:

— Благодать господня!

— Го-о-спод-н-я-я! — підтягував пискливим голоском дячок.

У цю хвилину зі своєї господи виходив Онисько Прищ. Він удавав, що не бачить гостей, і починав утихомирювати Рябка, гладив його, а тоді вже з-під руки дивився на подвір’я, розглядаючи гостей, і повагом прямував до карети. Наблизившись, хазяїн чемно цілував руку отця і запрошував гостей до господи.

Кілька днів отець Василь тупцював навколо скирт запашної риби, а за ним як тінь сновигав дячок з товстою засмальцьованою книжкою, за вухом — олівець.