А стійбище спало…

Вранці, коли на виднокрузі ліниво виткнувся пруг ясно-червоного сонця, Рудий Лис, обходячи ями з богами, побачив Ро у калюжі крові. Ремках був наскрізь прохромлений списом і лежав нерухомо. Поряд з ним стояв кам’яний тур, грізно наставивши вперед круті роги, немов засвідчував свою владу й силу і перед поверженим Ро, і перед людьми.

Лиха звістка вмить облетіла стійбище. Збентежені люди нестримною лавиною покотили до володінь Зоуго. Біля ями ремкаха збилися майже всі мисливці. Вони з жахом дивилися на свого знівеченого бога і не примічали кам’яного бичка, вони не мали до нього діла, у такому горі навіть не думали, як він сюди потрапив.

— Горе інкурам! — щосили волали сиві інкури і на знак печалі встромляли свої списи в землю. — Помер бог Ро!..

— Умре вогонь! — луною відгукувались жінки, впинаючись нігтями в обличчя і роздираючи його до крові.

— Горе інкурам…

Нарешті в глибині стійбища замаячіла постать Зоуго — він, накульгуючи, поспішав до гурту. Провісник учора через край хильнув священного напою, а сьогодні йому боліла голова так, що ледве прокинувся. Розбудив Рудий Лис. Патякав щось про богів, про якесь лихо, та Зоуго нічого не второпав з тієї мови. Проте десь у глибині душі відчув, що з тваринами скоїлось зле…

І ось він уже біля перших ям. Налякані інкури розступаються перед ним, даючи дорогу. Ось уже й ремкахова яма. Зоуго поспіхом ступив до неї і закам’янів з жаху. Дивлячись на нього, можна було подумати, що Провісника вразив небесний вогонь, його маленькі очиці немов прикипіли до скривавленого ремкаха.

Так він стояв якийсь час. Інкури стихли і мовчки дивилися на нього. Що ж буде далі? Раптом неначе якась незбагненна сила штовхнула Зоуго від ями, і він, припадаючи на ногу, закружляв у несамовитому танку. Часто вигукував якісь незрозумілі слова, здіймав догори свої брудні руки, бив ними по кістлявих стегнах. То був танок скорботи. Кружляв довго, аж поки знесилений упав тут, біля ями. Поволі поверталася до нього здатність мислити. Хто це вчинив? Хто зважився здійняти руку на головного бога? Це має бути незвичайний сміливець… Сміливець? А сила? Здолати бодай і старого ремкаха не так-то просто. Ага, сміливець і списа лишив! Чий він?.. І сахнувся неймовірної думки. Прудконогий Сайгак, Рус! Це його спис… Такого не мав ніхто з мисливців. Невже мисливський ватаг інкурів міг зважитись на таке?! Якщо це так, то з якою метою? Ні, тут щось інше..

Звівся на лікоть, маючи намір встати. Інкури чекають, що він скаже… І цієї миті його погляд впав на кам’яного тура, що там, поряд з прохромленим ремкахом, войовниче наставив свої роги. Як це кам’яне страховидло опинилося в ямі? Де він раніше бачив його?.. Кривий Оп! Це біля його житла стояв тур. Ще відтоді, як інкури заскочили біля річки сірооких чужинців. А потім десь зник… Зник, щоб зараз опинитися в ямі поваленого ремкаха. Але до чого тут Кривий Оп, старий, немічний, у якого ледь стачить сили горшки ліпити?

І тут блискавицею сяйнув здогад, який усе поставив на місце. Зоуго навіть відчув холодний, сповнений ненависті погляд гончаревої доньки. Так, це вона! Він знав, що дівчина ненавидить його, і сам готував їй розправу, але спізнився — вона випередила його. Своїм розумом і красою Іка звабила найдужчого і найсміливішого інкура, і вони разом вбили ремкаха Ро… Ще раз помацав своїми колючими очима юрбу і схопився на ноги.

Блиснув у його руках священний камінь, розсипаючи довкіл свої золоті звуки. Заклякли в благоговінні інкури. Що скаже Провісник волі богів?..

О, він скаже! Він розповість інкурам, хто вчинив оце зло, на яке не зважився б жоден з них. І скаже про останню ремкахову волю. Зухвалі сміливці пошкодують!

— Інкури! Горе нам! Не стало нашого великого Ро… Але дух його витає над нами. Він сказав мені, хто знівечив його тіло…

Зоуго на мить зупинився, перевів подих, бо йому щось забракло повітря, і перед тим, як вразити юрбу своїм одкровенням, ще раз пильно подивився на неї запаленими очима.

— Чужинка Іка і Рус винні в нашому горі! — зриваючись на вереск, закричав Провісник волі богів. — Це вони знівечили тіло нашого Ро…

Ті слова, немов небесний вогонь, вдарили у юрбу. Вона сколихнулась, потім знову заклякла і нарешті вибухнула глухим стогоном.

— Це чужинка намовила Прудконогого Сайгака!.. — верещав далі Зоуго. — Подивіться, їх нема серед вас, вони вчинили зле і тепер подалися в степ… В землянках інкурів умре вогонь… Дух Ро не може впокоїтись… Він наказує обох зухвальців спровадити у Край Примар. Він там чекатиме їх…

Зоуго вмовк. Він не мав сил говорити далі. Та, власне, він сказав усе, тепер настав час діяти. А діяти мали інкури…

Якусь мить інкури стояли нерушно. Потім знявся догори ліс списів — то мисливці клялися, що виконають волю Ро. Вони зараз забули, що Прудконогий Сайгак їхній ватаг, що він найсміливіший інкур і що їм випадали щедрі влови здебільшого завдяки його мисливській кмітливості. Наступної миті вони вже мчали стійбищем, зазираючи до кожного дворища, до кожної землянки. Їх гнав страх перед духом Ро, гнало бажання захистити вогонь.

Другого дня перед ранком, ще тільки-но благословилося на світ, із воріт стійбища вийшов невеличкий загін, Попереду йшли Іка і Рус, за ними кілька мисливців, а позаду плентав, важко переставляючи ноги, Зоуго. Старий гучно сопів, був якийсь стомлений — видно, ще не отямився від того, що скоїлося вчора.

До берега Великої Ріки загін прибув, коли перші сонячні промені полилися з-за небокраю і мерехтливими, сліпучими зайчиками схопилися на її бурхливому плесі. Там, за річкою, був Край Примар. Саме в цей ранковий час Зоуго завжди виряджав до того краю померлих інкурів. Так веліли боги: хай ранкова прохолода скрасить останню небіжчикову путь. О, про небіжчиків дбали, старались їм догодити, щоб вони полишали свій край без гніву в серці. З ними навіть клали дещо з їхніх речей, а мисливцям обов’язково — списа. Та ще в горняті ставили їжу. Хтозна, чи знадобиться їм той спис і та їжа, бо померлі, ще не допливши до протилежного берега, десь посеред річки білими птахами злітали в небо. А птахи-примари нічого не їли, жили вічно в тому примарному краю і кружляли над річкою. Звичайно, нічого цього їм не треба, але ніхто не зважав на те: і списа, і їжу завжди клали на пліт. Так належало робити…

І ось на цей раз привели сюди Руса й Іку. Ні, не першими їм судилося вирушати в Край Примар живими. Вони мали попередників. Уже за Русової пам’яті Зоуго вирядив туди літнього інкура. Ніхто не знав, за що, але на те була воля богів. А то, коли Рус уже водив ватагу мисливців на влови, така доля спіткала молодого інкура — і знову з волі богів. Правда, перед тим Зоуго чогось довго слабував, а стійбищем було поповзла чутка, що то не без вини того інкура. Але ж такого ніхто не міг і в голову взяти.

Живих виряджали в Край Примар так само, як і мерців: і списа клали, і горня з їжею ставили. І вони, певно, теж перекидалися на білих птахів, бо ніхто не вертався назад у стійбище.

Іку і Руса поклали на пліт горілиць, як належало. Обіч Руса був спис, ні, не той, що ним він забив ремкаха Ро, інший — Прудконогий Сайгак мав багато списів. У головах — горня. Запахло смаженим м’ясом. Зоуго поспішно відштовхнув плота від берега. Бурхлива течія вмить підхопила його і погнала до середини річки. Мовчки лежали приречені на своєму скорботному пристанищі, з сумом дивилися в ранкове небо і думали про невідому землю, над якою їм доведеться літати білими, птахами. (Хоч, правда, про птахів думав тільки Рус.) Яка вона, та земля? З рідного берега вони бачили тільки зубчасту скелю, що височіла над рівниною, та смужку піску, що яснів у сонячному промінні. Мабуть, страшна та земля…

Далеко над річкою, так що ледве можна було бачити, кружляли білі птахи. Рус знав — то літають померлі інкури, і мине зовсім небагато часу, як і вони приєднаються до цих зграй і почнуть снувати над збуреною річкою. Та краще, мабуть літати птахом, ніж слухати, як плачуть голодні діти, і бачити, як пожирають ситіші шматки м’яса боги інкурів. Іка й Рус були горді з того, що вчинили.