— Важка, мов камінь! — захоплювався товстун.

— Цю дичину ми перетворимо на шашлики, — вставив своє Похмай. — Вийде чудовий обід.

Розклали вогнище. Мокрі тріски не хотіли горіти.

— Примуса б сюди! — мрійливо мовив Похмай.

— Краще — газову піч. Та ще запашного перчику з лавровим листом, — сердито перебив його Тарас.

Шашлик з птаха смажили по-похідному. Темно червоне м’ясо гагари нарізували тонкими шматочками і нанизували на дріт, який знайшовся у винахідника.

— Смачно пахне! — ковтав слину Васько.

На вимогу запасливого Тараса, половину гагари залишили на потім. Старанно прикрили її шматком криги. Це щоб не поласувала дичиною ота невідома звірюка.

Підкріпившись, решту дня мешканці «притулку сміливих» присвятили утепленню свого житла. Вони обліпили шаром снігу днище човна. Похмай прилаштував над кілем найдовшу березову жердину і прикріпив до неї шматок свого шарфика: над мертвою крижиною весело замайорів червоний прапорець.

І наступний ранок нічим не порадував невільників крижини. Правда, снігопад припинився, але дув поривчастий вогкий вітер. Почалася відлига. Хмари мчали із великою швидкістю. Не випогоджувалось… Літаків та вертольотів і не чекай! А тут мешканців «притулку сміливих» спіткала ще одна невдача. Зникло м’ясо.

Крижина, яку Похмай поклав на рештки гагари, лежала біля човна. На снігу червоніли криваві плями. Хто ж це поцупив дорогоцінний запас їжі? Рекс уночі не виходив з-під човна. Ковзанярі спантеличено озирались. Невже знову отой звір? І тільки коли була оглянута вся площина навколо човна, хлопчики виявили сліди злодія: парні відбитки лап кружляли навколо човна, а потім губилися в засніженій далечіні.

— Це він! — вигукнув Тарас.

— Хто?

— Вкрав м’ясо звір, якого ми не знаємо, — запевняв син шкіпера. — Точнісінько так він наслідив там, біля розірваної торби.

Сліди злодія зацікавили і Рекса. Він старанно обнюхував сніг, відбіг убік, та швидко повернувся. Знову тер ніс лапами.

— Що будемо робити? Немає м’яса, — розвів руками товстун.

— Знайдемо ще гагар, — підбадьорював Кузик.

Але на пошуки дичини їм не довелося йти: з-під човна, куди заліз за чимось Похмай, неждано почувся радісний вигук:

— Сюди! Замок!

Іржавий плескуватий замок, яким звичайно замикають сарайчики, висів на маленьких малопомітних дверцятах. Тайник рибалки!

Похмай відімкнув цвяхом замок. Виявилось, у рибальському тайнику зберігалось скромне, але дуже цінне багатство: зім’ята консервна банка з сіллю, іржавий з обгорілою ручкою молоток, декілька цвяхів, окраєць черствого хліба, вузлик (у шматку церати жменя тюльки) і, найголовніше, що привело в захоплення Кузьму, — бичколовка. Це була коротка бамбукова ломачка, на яку був намотаний міцний брунатний шнурок, що закінчувався важким грузилом і гачком.

— Тепер наловимо бичків! — торжествував Тарас, заядлий бичколов.

— Яких бичків? Ми ж у відкритому морі. Ти знаєш, яка тут глибина! — заперечив Васько.

— Яка ж, по-твоєму? — не без єхидства цікавився Тарас.

— Ясна річ, морська, — ухильно відповів Василько.

— Морська-то морська, а все ж?

— Можливо, тисячу метрів, хіба я знаю.

— Ого, теж сказав… тисячу! Це ж Азовське море. А дванадцять метрів тебе не влаштовує? Шнура тут (Тарас швидко полічив витки на короткому вудлищі) метрів з п’ятнадцять буде. Якраз нормально. Географію знати треба… — повчально закінчив хлопець.

— Однак грузило не ляже на дно — крижину несе.

— Щодо цього — згоден. Але зараз ми це перевіримо.

…Ловити бичків сіли біля лунки, яка утворилася на плавучій крижині. На гачок бичколовки Тарас почепив шматочок тюльки.

— Цур, я перший. Я — щасливий, — потягнувся до вудлища товстун.

— Добре. Закидай.

Тарас віддав бичколовку.

Важке грузило швидко пішло на дно. Тримаючи у правиці бамбукову палицю, Васько почав легенько сіпати нею. Кілька хвилин сидів нерухомо-зосереджений і раптом радісно: «Є!» Щосили сіпнув вудлище, вибрав шнурок із води.

— Ех ти, гава, — обурився Тарас. — Проспав? Бичок клював. Бачиш: наживи немає… Теж мені «щасливий».

Тарас відібрав вудку і знову наживив шматок тюльки.

Грузило торкнулося дна — хлопець відчув рукою. Сіпаючи за палицю, намагався, щоб нажива підстрибувала над дном не більше як на долоню. І ось щось ледь-ледь торкнуло гачок. Повело шнурок убік. Клює! За мить на крижині бився бичок. Попався нікчемний, мабуть, найгірший, якого тільки можна виловити в Азовському морі. Це був відомий серед азовських рибалок «стьопка-розтьопка». Велика жаб’яча голова, випнуті червоні очі, худе тільце з розкішними світло-рожевими плавцями. Звичайно рибалки повертають морю «стьопок-розтьопок» і навіть миють руки. Але цього «стьопку-розтьопку» хлопчики не випустили, а залишили для подальшого лову: наживка із свіжого бичка вважається найкращою.

Рибальське щастя зрадило Тарасика. Скільки він не сидів над ополонкою — бички не клювали. Васько змінив його, але товстуну, як завжди, не щастило. Нарешті бичколовку передали Похмаю. Його і залишили друзі біля ополонки, а самі попрямували з Рексом за берестиною, з таємною надією, що знову попадеться гагара.

Ніколи у своєму житті Похмай не ловив бичків. Він з презирством ставився до вудкарів, вважаючи це заняття пустим. Тому, тільки-но хлопці сховалися за торосами, Кузьма Похмай винайшов спеціальний пристрій. Він закріпив похило до ополонки березову жердину. До верхівки жердини прив’язав спіральну пружину (знайшлася така в його кишеньковій колекції). До пружини — шнурок, та ще й примудрився закріпити брязкальце, знайдене теж у кишені. Потім діловито оглянув пристрій, подумки схвалив його і попрямував до човна. Варто винахідникові було зробити кілька кроків, як позаду задзвеніли брязкальця. Похмай озирнувся. «Що б це означало?» Не поспішаючи, вернувся до ополонки і побачив там досить незвичайну картину.

Шнурок бичколовки натягнувся, як тятива. Навіть пружинка розправилась. «Кригу погнало, а гачок зачепився за дно», — вирішив Кузьма. Він недбало потягнув шнур до себе. Але тієї ж миті сам трохи не потрапив в ополонку — настільки сильний був ривок у відповідь.

«Рибина, певно, величезна!» — зрозумів рибалка. Він знову, тепер уже обережно, взяв шнурок і повільно почав тягти. Раптом — різкий ривок. Волосінь боляче обпалила хлопцеві долоню. «Ого! Ого! — вирвалось у рибалки. — Де ж хлопці?» — Але друзі були далеко.

Обома руками витяг трохи шнура, коли знову так смикнуло — ледве втримав шнур. Кузькові здалося, що на гачку величезна срібна риба, яку він от-от схопить руками, та раптом… найсильніший ривок — Похмай не втримався й упав на кригу, а шнур знову зник у морській глибині. Пружина ще більше розтяглась. «Велику рибу треба виморити!» — пригадав вичитане десь. Поєдинок тривав довго.

Коли повернулись Тарас і Васько, вони побачили досить цікаву картину: біля ополонки сидів знесилений рибалка і щасливо всміхався, а поруч, вигинаючись усім тілом, ляпала по крижині якась чудернацька риба. Вона раз у раз відкривала свою потворну зубату пащу, і, як здавалося хлопцям, хижо дивилась на них викривленими очима, що примостилися на одному боці голови.

Гладеньке брудно-зелене тіло рибини щетинилося гострими шпичаками.

Справжнє морське страховище!

— У-у-у, калканище, диво! — захоплено ухнув Тарас. — Кілограмів вісім буде. Як ти, Кузику, подолав такого?

Ці кілька хвилин двобою з рибою вирішили подальшу долю винахідника міжпланетних ракет: він став затятим рибалкою.

До сутінків мешканці «притулку сміливих» метушилися біля вогнища — смажили на дротині шматки ніжного м’яса морської риби.

Незважаючи на розпити приятелів, Похмай так і не розповів подробиць боротьби з морським чудовиськом. Цього вечора винахідник поводився досить дивно: часто підходив до ополонки і, не наживлюючи гачок, опускав бичколовку, довго слідкував за шнуром. Щось підраховував, хмурився, міркував.