Знайшов я його смітник, але і там не побачив свого жолудя, зате помітив чіткий відбиток ноги дудака з короткими й міцними пальцями. От тоді я й попрощався з зернятами: проковтнув його птах і полетів собі у вирій, шукай тепер вітра в полі. Бачив я і господаря нори: він утік через запасний вихід і, сидячи неподалік, спостерігав за мною. Це був чималий звірок з біленьким хвостиком, тому я й назвав його Білохвостиком. На жолуді добре видно сліди зубів: Білохвостик не раз намагався розгризти його…

І тепер уявіть собі, діти, мою радість, коли на вашій виставці я побачив усі сорок вісім золотих вусанів. До справжніх хліборобських, дбайливих рук потрапили мої зернята! Ваш Славко, сам того не знаючи, зробив важливий крок у великій роботі… У нас тепер є ціла армія цінних зернят. Ми маємо все, щоб розпочати велику роботу. І допоможуть нам у цьому справжні помічники. Ви їх зараз побачите.

— Де вони? — здивовано озирнувся товстун Пташечка.

— Ось вони сидять переді мною. Це ви, тарасівські натуралісти. На ваших ділянках ми будемо створювати нову пшеницю. І ви, діти, не лише спостерігатимете за тим, що робитимуть учені, але й самі, своїми руками й розумом вирощуватимете новий сорт пшениці. Раніше я мріяв назвати цей сорт «Золотим вусанем», але тепер, бачу, слід змінити назву.

— Сорт — Тарасівська! — вихопилася Оленка.

— Тарасівська, Тарасівська! — захоплено скандували слухачі.

— А що це за малюночок? Я в жолуді знайшов, — раптом спитав Славко вченого і подав йому шматочок папірця.

— О! Це девіз охмарських хліборобів, — вигукнув Іван Федорович. — Малюнок: на тлі сонця — силует руки. Символ плідної спілки сонця і праці людської! — Промовець на мить урвав розповідь, щось обмірковуючи. — Отакий девіз і нам не завадить! — додав він.

— Дивовижного жолудя я все ж повертаю Славкові. Це його знахідка, і я певен — на все життя!

Вперше Славко й Оленка поверталися зі школи разом.

— А ти справді здивував світ, — мовила тихо дівчина.

…Нащадки тарасівських комунарів крокували по смарагдово-зеленому килиму, а до них горнулися трави й чагарі, і сонце пригорщами кидало їм під ноги золоте проміння…

Пізньої осені сорок третього року азовський рибалка Тарас Вертипорох повертався до рідних Деркулів: Радянська Армія звільнила Приазов’я.

Ще на початку війни, коли фашистські війська вдерлися на Приморську рівнину, азовці, котрих в армію не взяли, на човнах подалися через море на Кубань. Рибалки гадали: побурлакуємо якийсь тиждень, а там і додому — пожене Червона Армія чорну нечисть. Насправді довелося рибалкам до Каспію прямувати, бо ворог і на Кубань прийшов.

На плечах мандрівника старенька куртка з цупкого брезенту, на ногах — стоптані черевики, а за плечима торба — там новісінькі чоботи з довжелезними халявами. Береже рибальські чоботи господар, бо діло відоме — без них ти вже не рибалка. У торбі ще алюмінієвий закурений казанок, миска, щербата дерев’яна ложка, на товстій ручці якої багато поміток-надрізів — дорожні рибальські помітки. А ще — жменя солі у вузлику, сухарі, цибулина. Ото й усе добро.

До Ростова їхав залізницею, а вже з берегів Дону довелось добиратися знайомою доріжкою уздовж берега моря. Всяк діставався: попутними фронтовими машинами, а частіше — пішки.

З кожним днем ближчали деркулівські береги, і все дужче стискалось серце рибалки: вже котрий день він ішов обпаленим війною Приазов’ям, а здавалося — чужою країною. Правда, море було синє-синє, таке воно завжди о цій порі. А на березі — самі руїни. Замість рибальських хатинок лишилися коминки, навіть явори й виноградні лозі спалив ворог. Люди у лахмітті, мов жебраки…

«Отаке лихо не проминуло і Деркулів, — думав подорожній. — Чи живі дружина, син, невістка?»

Вертипорох поспішав. Дибав допізна, а ночував просто під стрімкою кручею, у спорожнілих, напівзруйнованих рибальських землянках: німці побували й тут. Ворог поглумився над споконвічною рибальською традицією — залишати для подорожніх свої тимчасові оселі чистими, прибраними, з низками сухих бичків, сіллю, дровами…

Одного вечора мандрівник натрапив під крутояром на цікаву споруду. Невеличка халупа, збита з уламків ворожого літака, поруч спав пес у перекинутій діжці без дна. Біля собаки стояла рогата фашистська каска з водою.

З хатки вийшов дідок-шкарбун, глянув на перехожого з-під долоні.

— Он як, сам Тарас Юхимович завітав! — радісно вигукнув господар. — Яким вітром вас, добродію, занесло до нас та ще в таку лиху годину?!

— А звідки ви мене знаєте, діду? — здивувався Вертипорох.

— Тебе, голубе, всі рибалки знають. Добряча слава про голову деркулівських «Синів моря» облетіла увесь берег. Подейкували, ніби у ваших рибалок і ключ од самого моря зберігається. — Дідок усміхнувся і зауважив: — Та ти, бачу, герой, а вже, мабуть, за шостий десяток переплеснуло…

— Перевалило… А про ключ, який нібито відкриває море, чув, — вів далі Вертипорох. — Але то все пусте. У кожного рибалки є такий ключ, якщо голова варить. Мова не про те. На цей берег заніс мене ходовий вітер-східняк — левант. Давненько верстаю дорогу, а рибалку стрів уперше.

— У морі ще не бував, а на березі, як бачите, влаштувався. Халупа моя трохвейна, — докладно розповідав дідок. — Звіть мене Семеном. Сам я з Піщаної коси. Спалив німець хатку, і стара моя загинула. Кинулась у вогонь добро рятувати… Убив її катюга… Ото і лишились ми тепер удвох з Кудлаєм. Ніяк до тями тварина не дійде після того страховиська, вдень спить, а вночі виє, аж страшно… Хатку синок допоміг змайструвати. Трійко синів у мене на війні. Меншенький, Василько, оце на два дні завітав, коли німця вигнали. Так ото влаштувався я ніби Добре, а все ж основного не вистачає.

Дід ураз спохмурнів.

Чого ж саме?

— Ганчірки біля порога катма. Ні об що ноги витерти… Правду кажучи, Васько обіцяв привезти. Казав: то будуть штани самого Гітлерюги. Запевняю вас, Тарасе Юхимовичу, — вів далі старий, — у мене такі синки — не те що отого Гітлера, а саму чортяку здужають і шкуру здеруть. Бувало, в морі увіпреться в сітку білужка, отак пудів на п’ятнадцять, хвостом не встигне війнути, як у баркасі опиниться. Ото хай лише хлопці до ворожого лігва доберуться…

— Так і буде, діду. Але нам хіба чекати, доки наші хлопці до звіра дістануться?

— Не на такого натрапив, товаришу голова, — з обуренням відповів дід. — Оце трохи оклигаю, зберу своїх товаришів, і почнемо снаряди на війну посилати.

— Таке скажете, снаряди!

— Наші снаряди — то риба буде для бійців.

Голова гаряче обняв старого.

Того вечора вперше за кілька років Тарас Юхимович скуштував юшки з азовських бичків: вудками з берега наловили. Бички клювали відмінно.

А вже наступного дня Тарас був на березі круглої, як миска, бухти Солодкого коріння, де посередині стояв сірий острівець. Рідні Деркулі — поруч, за горбом. Знайшов перехожий під кручею тієї бухти знайоме джерело і припав до чистої води. Пив спрагло, а коли напився, якусь хвильку спостерігав за струмком, який жив своїм життям і якому байдуже було до того, що робилося навколо. А скільки тих подій відбулося саме отут.

Джерело бухти знали й цінували рибалки. Вони завжди кидають якорі сейнерів проти гирла, щоб поповнити запаси прісної води. Сама бухта рибалок не цікавила, бо риба тут чомусь не водилася.

На якусь часину присів мандрівничий. Він спохмурнів, коли оглянув усе довкола: позаростали бур’яном рибальські стежки. Потім Вертипорох старанно вигріб з криниці муляку і обклав джерело камінцями та морською черепашкою: скоро знову рибалки питимуть джерельну воду. Та що не робив він, йому весь час не давало спокою якесь непевне передчуття лиха. Ця гіркота не залишила серця й тоді, коли зійшов на пагорб і вгледів по-осінньому поблякле деркулівське очеретяне море, а серед буйної порості — улюбленого дуба-здоровила. Стояв на узвишші рибалка, і пригадалось, як такої ж пори, вважай, півстоліття тому, по цій стежині він зійшов до моря. Полтавський хлопчина, наймит-голодранець тоді вперше побачив синє морське безмежжя і вже ніколи не розлучався з ним.