У надвечірньому небі хмариною повис крислатий дуб. «Живий, живий мій зелений побратим!» — тривожно і радісно здригнулося серце рибалки, наче стрів дорогу людину. За рибальським звичаєм, останню вирізку-помітку зробив подорожній на своїй ложці — і цей кілометр нелегкої дороги подолав.

Ось і хатки. Звернув знайомим завулочком, але нікого не зустрів. І тоді спало жахливе на думку: «Можливо, серед живих немає нікого?..»

Підійшов до свого подвір’я Тарас Юхимович. Важко було повірити, що оця хижка, обшарпана вітрами, з позабиваними вікнами, була його. Вкрай приголомшений таким видовищем, пішов геть з двору безлюдною вулицею. Сам незчувся, як опинився під дубом.

«Що ж тут скоїлось, дубе-брате?» — простогнав рибалка. Над головою сумував вітер, з берега линув грізний гуркіт азовських хвиль… Тарас не пам’ятає, скільки часу отак простояв, а коли підвів голову, біля нього мовчки стояли деркуляни, і на нього дивилися скорботні очі.

Тарас зняв шапку:

— Добридень, люди добрі!

Відповіли недружно. Дід Гундера підступив ще і зблизька підсліпуватими очима оглянув Тараса з ніг до голови:

— Давно виглядаємо тебе, Тарасе Юхимовичу. Що ж робити будемо, голово? Хоч хатки наші цілі лишилися, не спалив ворог…

— Бог помилував, — стара жінка перебила Гундеру і перехрестилася.

— Сумніваюсь, чи помилував би, коли б паліїв не одбили партизани, — уточнив бородань. — Хатки цілі, а от флот наш колгоспний спалив ворог. Врятували дрібноту — баркас та тузика. Правда, сітки приховали, хоча за це дехто й поплатився життям. — Дід відвів убік очі.

— Цікавитесь, що робити будемо? Ворога трощитимемо! — відповів рішуче голова.

— От сказав, ворога трощитимемо, — озвався Гундера і озирнувся навколо, мов запрошуючи у свідки присутніх. — Відаєш, голово, де тепер ворог? Вважай, за Дніпро чкурнув супостат…

— В Деркулях будемо бити фашистів. Чи всі зрозуміли мене? — звернувся до людей Тарас.

— Що тут розуміти. Діло ясне. Рибу треба ловити. А для фронтовиків та риба справді, ніби снаряди, — відповів хтось.

Люди посунули мовчазно до своїх домівок. Поволі пішов до хатини і Тарас, здавалося, він забув про те, що тільки-но бачив.

…От рибалка знову біля двору. Зупинився — і не повірив очам своїм. Що це? Перед ним хата, як і колись, світлоока, подвір’я підметене, навіть на вікні горщик з геранню — серед лапатих зелених листків червоніє квітка. Мимоволі подумав, може, помилився і натрапив на чуже подвір’я…

Та ні, не помилився. З-за хати вийшла сусідка — мовчазна вдова Амвросіївна, яка жила сама. Як уві сні, слухав Тарас скупу і жорстоку розповідь своєї сусідки.

— Твоєї Катрусі не стало… у великий піст сорок другого. Від тих песиголовців колгоспні сітки ховали в очеретах лиманів… простудилась… хворіла недовго… Лікувати було нікому… Поховали на кладовищі… Стежина напроти моря… камінь поклали з порога твоєї хатини… на могилу… Грицько, мабуть, живий… два листи поштарка принесла… На, читай… Хату твою зберегли… Навіть квітка зацвіла. Зима ось-ось, а вона зацвіла… Знала, що повернешся…

Тарас Юхимович сидів на призьбі, перечитував Грицькові листи-трикутники. Не все розумів. Вразило синове прохання: «…Матінко, зв’яжи теплі рукавички. Поклади у пакунок хоч кілька бичків в’ялених… Фронтовики люблять нашу рибу…»

Важкі почуття охопили Тараса. Скільки потрібно відразу всього упорядкувати! Зима. Холоднеча. Скажені шторми… Доведеться з-під криги ловити рибу… Хто ж піде у море? Одні діди, жінки та діти…

Підвівся і поволі подався на край селища, на кладовище. «Біля стежини напроти моря…» — повторював слова сусідки Тарас.

Минули роки. У новому селищному клубі рибалок школярі влаштовували новорічну ялинку. Бажаним гостем дітлахів був дідусь Тарас. Торкнулася лиходійка-зима і Тараса Вертипороха — посивіла чуприна. Сидів у м’якому кріслі перед святковою ялинкою, дивився і ніяк не міг надивитися на діток. Усіх він добре й не знає. А от синьооку, з тугою русявою косою Оленку добре пам’ятає. Трапилося це у страшну зиму сорок четвертого. У люту хуртовину серед ночі по хиткій кризі жінки тягли санчата з моря. Везли рибу. На березі їх чекали фронтові машини. Задубілі на морозі севрюги рядками лежали на санчатах, мов артилерійські снаряди. За просмолений рибальський мотузок тягла важкі санчата Марія Сватенко. За якийсь тиждень двох братів та чоловіка війна забрала… А потім і з Марією трапилось непоправне: не помітила у темряві підступної тріщини на льоду — шугнула у холодне море, а вдома спокійно спала її трирічна Оленка…

Навесні від деркулівських берегів відійшла фелюга, споруджена рибалками, на борту її напис — «Сватенко Марія»…

«Підросла дітвора», — розмірковував дідусь. Пригадує, як з війни повернувся син Грицько, а згодом з евакуації — невістка. Наче недавно було, а вже онук ходить до першого класу. Назвали дідовим ім’ям.

Спадає на думку й інше.

Хто ж з дітей рибалок залишиться біля моря?.. Кому доведеться передавати штурвали сейнерів… Та коли погляд зупинився на рудому хлопчиськові, який стояв поруч з його Тарасиком (був той хлопчик у батьківській смугастій тільняшці і тримався, як і належить справжньому рибалці), дідусь мимоволі усміхнувся. Він знав цього прудкого хлопчиська. Та хто в селищі не знав паливоду Кузьму? «Цей рибалкою неодмінно стане». Підвівся дід, його оточили ті ж завзяті і щасливі. Хотів було говорити, але до нього раптом протиснулись крізь натовп два хлопчики. Один націлив об’єктив фотоапарата:

— Фотографую! Петре, освітлення!

Спалахнуло яскраве світло — і тієї миті нестерпний біль, мов лезо, різонув по очах старого. Затуливши очі, похитнувся. Його підхопили десятки дитячих рук.

— Що з вами, дідусю?

— Здається, згасло моє світло, — простогнав старий.

Через кілька хвилин діда Тараса відправили до селищної лікарні, а вранці на санітарному літаку до Одеси…

Найкращі спеціалісти лікували, та нічого не змогли зробити. Відтоді й поринув у вічну темряву деркулівський дідусь.

Коли виписали з лікарні, вирішив перевірити себе — самостійно, з ціпком у руках дійшов від автобусної зупинки до своєї хати. Вулиці рідного селища він добре пам’ятав. За дідусем, який навпомацки ішов провулком, спостерігав онук Тарас. Він сам господарював у дворі, бо всі були на роботі. Спочатку малюк не впізнав діда. Та коли той завернув у двір, Тарасик кинувся йому назустріч. Схопив за руку.

— Хто це? — зупинився дідусь.

— Це я!

— Онучок.

Тарас Вертипорох зняв кашкета:

— От я і вдома.

Старий Тарас живе в окремій кімнаті. З перших днів намагався все робити без сторонньої допомоги, а згодом навіть почав відвідувати дуба-здоровила. Під крислатим велетнем рибалки змайстрували для діда лаву якраз біля стежинки, якою вони повертали з моря.

Вдома дід і хвилини не сидів склавши руки. Помацки в’язав рибальські сітки, вирізав вербові іграшки дітлахам. А одного разу попросив, щоб йому принесли теслярський інструмент та ще пеньок сухої верби. Невдовзі сліпий навідався до Якова Буша, коваля колгоспного. Вони про щось довгенько домовлялися, а згодом Яків змайстрував для дідуся дивні речі — якісь важелі та кружала з дірочками. До діда частенько почав навідуватися і його приятель — колгоспний бондар Артем Сидорович. Тоді старий нікому не дозволяв заходити до своєї кімнати. Правда, Тарасику кортіло хоч одним оком зирнути: що він там майструє? Не раз онук тихенько відхиляв двері, але щоразу чув одне і те ж:

— Причини, Тарасику, двері. Ось скоро закінчу — побачиш.

І от одного разу, коли хлопчик грався на вулиці, він почув:

— Ого-го! Тарасику! Ану, хутчіш сюди!

Ще з порога онук побачив таке, від чого перехопило подих: посеред дідового столу стояла дерев’яна фігурка.

— Чого ж ти мовчиш? Скажи мені, онуче, що ти бачиш?

— Іграшку. Я і не піднесу такого. Лише руки начебто дуже довгі у нього.

— Зажди, зажди, хлопче, — усміхнувся дідусь. — Тепер ти краще скажи мені, що воно робитиме. — Старий протягнув під стіл руку, за щось сіпнув. Фігурка здригнулася, підняла правицю.