Похмай заснув одразу, а Васько ще вовтузився, зітхав:

— Чуєш, Тарасе, крижина наша не розколеться? — насторожено запитав. — Страшнувато якось…

— Ціла буде, — сонно відповів той. — Це береговий лід. Товстий, та ще й з водоростями його заморозило. Як залізобетон…

— Звідки ти знаєш?

— Дідусь говорив. Він знає…

Після цього Васько перестав боятись. Затамувавши подих, він прислухався до стихії. І раптом уявив собі, як сколихнеться під ним лід і чорна, пекучо-холодна вода обіллє його з ніг до голови. Васько знову заціпенів од жаху. Він готовий був перекинути човен і бігти, бігти чимдуж від цього жахливого місця…

Зовсім несподівано його рука торкнулась руки Похмая. Вона була тепла, спокійна, ледь-ледь здригалася у сні. «Чому ж спокійно спить мій друг? Адже він такий, як я? Він також може зануритися в морську глибінь, і його також можуть з’їсти хижі риби», — подумав товстун і заспокоївся. А потім заснув міцним сном під розбійницький гуркіт леванту.

Над будинками рибальського селища промчали перші пориви вечірнього леванту. Рекс, зринувши з прив’язі, шмигнув під ворота. Сетер легко напав на слід ковзанярів і помчав до затоки. На цей час крига вже зрушила — смуга води відокремлювала собаку від одпливаючої крижини.

Рекс кинувся у воду. Швидко працював лапами і скавчав від пекучого холоду. Подолавши перешкоду, видерся на кригу, обтрусився. Волохата шерсть на морозі швидко перетворилась на бурульки… Сетер біг далі. Раптом зупинився. Неспокійно обнюхав повітря. Огидний запах усе гостріше лоскотав ніздрі. З-за піраміди нагромадженої криги несподівано вистрибнув якийсь звірок. Клацнувши зубами, він кинувся навтьоки і відразу ж розчинився у темряві. Рекс ще раз обнюхав його слід і продовжив пошуки ковзанярів.

Розправивши на азіатських просторах свої гігантські крила, вітер з розбійницьким свистом вривається в Приазов’я. Лютий левант вивертає з корінням дерева, кладе на землю очерет азовських лиманів, злісно виє у дротах високовольтних передач. Відірвавши прибережну кригу, вітер несе її у відкрите море, цілі крижані поля перемелює на кришиво, яке рибалки називають «шалмою».

Відчувши перші пориви вітру, все живе намагається сховатись. Лисиці — у свої підземні хороми, зайці забиваються у вітроупори, а крилаті зимівники приазовських степів — дрібні пташки: снігурі, щиглі, омелюхи — відлітають у села й міста під захист дахів, горищ. По мертвому степу гуляє розбійник-левант. Горе тому, кого зненацька він застане: будь це людина, звір чи птах. Жертвами східного вітру найчастіше стають мешканці приморських байраків, ярів: тхори, а останнім часом й усурійські єнотовидні собаки. Після перших грудневих морозів звірі вилазять на прибережну кригу, де й живляться затертою у торосах рибою.

Левант виносить тваринок у море, і тільки небагатьом із них щастить вибратися по хитких крижинах на Арабатську стрілку або на береги Кубанських плавнів. Здебільшого тваринки гинуть в холодній азовській воді.

Ось і зараз гуляє левант Приазов’ям. Все далі і далі несе він у море величезну крижину, не в змозі розтрощити її. Ледь помітно темніє на ній черево перекинутого рибальського човна. А під човном три приятелі, три полонені лютого вітру.

Тарас прокинувся — хтось настирно дряпав днище човна. Може, звір? Приклав до дошки вухо, прислухався. Потім відшукав під камкою обрубки. Озброївшись ковзанами, Тарас і Кузьма застигли у вичікувальних позах. Раптом одна з крижин, закріплених коло човна, зсунулася, і щось стрімко ввірвалось під човен.

Кузько замахнувся ковзаном, та так і закляк з підведеною рукою.

— Рекс! — крикнув він вражено.

Б’ючись об низьку стелю, собака стрибав із радісним вищанням. Звичайно, нічному гостю були невимовно раді.

Пригортаючи собаку, Васько прикрив її полою куртки. Рекс одразу замовк, тільки зрідка здригався і клацав зубами.

— Нічого, відігрієшся, — ніжно гладив собаку Васько.

І знову у «притулку сміливих» стихло. Тільки, як і досі, об човен сік крижаною крупою розлючений левант.

Вранці вітер ущух. Потеплішало. Пішов лапатий мокрий сніг.

Мешканці «притулку сміливих» стояли біля своєї хижі і мовчки спостерігали за крижиною, вкритою пухкою сніговою ковдрою. Стояла тиша — навіть було чути, як падають сніжинки на кригу.

Одігрівшись, Рекс весело бігав довкола хлопців. Перекидався у снігу й уривчасто гавкав. Поглядаючи у вічі приятелям, запрошував погратися.

Ковзанярі стояли мовчки.

— Ні тобі вертольотів, ні рятувальних літаків, — запхикав Васько і вже вкотре повторив: «їсти хочу…»

Усім хотілося їсти.

— Ходімо шукати мою торбу, — запропонував Тарас. — Там багато продуктів. Кіло макаронів, триста грамів цукру та ще величезний брикет каші гречаної. Справжній скарб!

— Хіба її знайдеш, — безнадійно кинув товстун.

— Знайдемо, — запевнив Тарас.

Хлопці рушили шукати торбину. Ішли, часто озиралися, щоб не загубити з поля зору свій притулок.

Попереду біг Рекс. Він петляв по засніженій крижині, обнюхував сніг, як на полюванні.

У глибоких слідах з-під снігу зеленіла відполірована крига. Але ноги не ковзались. Пухкий сніг не давав.

Після невдалого пошуку друзі вирішили було вертатися, коли несподівано з-за крижаної брили метнувся волохатий звір. Злодійкувато озираючись, він припустився тікати. Звір дріботів короткими ногами і незграбно підкидав пухнастий оцупок хвоста.

— Дивіться, собака.

— Ата-ата! — закричали друзі.

— Рекс, узяти його.

Сетер рвонув за втікачем, але чомусь одразу спинився, заходився терти лапами ніс, наче йому надокучали мухи: огидний запах звіра до болю лоскотав ніздрі.

— Це не собака, — запевнив друзів Тарас.

Усі побігли до крижаної брили: цікаво було бачити, що робить невідомий. І тут, на диво, Тарас упізнав картату торбину. Довкола неї безладно валялись вологі шматки паперу.

— Все поїв проклятий!

У розірваній торбині Тарас знайшов лише декілька шматочків цукру і жменьку поламаних макаронних трубочок.

Рештки продуктів розподілили порівну і тут же з’їли. Не забули, звичайно, і про Рекса.

— Запевняю, це звір, якого ми не знаємо, — промовив Похмай.

З ним погодилися. Такого звіра справді ніхто з них ще не бачив.

— Підемо за сплеском. Можливо, рибину яку море викинуло, — запропонував Васько.

Йшли краєм криги.

Хвилі навикидали сюди темно-брунатного шамата, кори, березових кілків з виноградних плантацій. Але риби не було.

Похмай зібрав кілки на оберемок.

— Стануть у пригоді.

Голодні й стомлені повертались до свого притулку. Раптом Рекс, що біг попереду, насторожився, руда шерсть наїжачилась на спині. Сетер тривожно обнюхав повітря, звернув убік. Знову зупинився, наче вкопаний, підняв передню лапу.

— Стойка! — здивовано вигукнув Васько. — Дичина якась поблизу.

Хлопчики теж по-гусячому повитягали шиї, дивилися вперед, але нічогісінько не бачили.

— Птах, — першим побачив Кузьма. — Он він, лапками ворушить.

Крилатик лежав догори черевом і мляво ворушив рожевими лапками.

Рекс миттю кинувся на птаха, почав безцеремонно колошкати його.

— Ціба! Рекс, ціба! — пригрозив товстун.

Сетер притис лапами здобич і нетерпляче глянув на свого господаря.

Васько одібрав птаха. Крилатик був уже мертвий. Гостродзьоба маленька голова теліпалась у руці.

— Гагара. Зимують вони на нашому морі, — поспіхом розповів Тарас. — За рибою вони ганяються і заплутуються в сітки. Та й на кризі їх підбирають — з крижини гагара не може злетіти.

— Чому? — здивовано запитав Васько.

— Бачите, ноги у цього птаха майже біля самісінького хвоста. Сяде на кригу, підвестись не може. Крилами б’є, а з місця не зрушить. Це мені дідусь розповідав, — сказав Тарасик.

Тарасикове «дідусь розповідав» було для всіх найавторитетнішим. Ще б пак, Тарасів дід був відомим рибалкою.