Деякий час хлопець сидів біля каміння, безпорадно озирався. Потім рвучко підхопився: треба понести знахідки дідові, він допоможе знайти таємничі написи. Обов’язково допоможе, раз розповідав про них. Дідусь усе вміє, он якого вітровказа змайстрував.

— Онучок завітав, — зрадів старий. — Щось давненько не було тебе. І що це ти таке важке приніс?

— Каміння.

— Навіщо воно?

— Його дістали з морського дна.

— Ну і що з того?

— Написи ж повинні бути на ньому.

— Написи? Ага, стривай. Тепер я розумію. Ти, певно, чув учорашню розмову. За те, що прийняв мої слова до серця, хвалю. А чи пробував ти читати?

— Звичайно, пробував, але жодної літери не знайшов.

— Не знайшов, кажеш! Тоді ось що. Поклади твій камінь на стіл. Вивчимо його разом.

Онук виконав прохання і став слідкувати за тим, як дідусь навпомацки шукатиме літери, яких не знайшов навіть він, зрячий.

Не поспішаючи, дідусь поклав на камінь руки і поволі почав обмацувати його, бурмотіти собі під ніс щось незрозуміле. І ось він обізвався:

— Камінь ось так лежав на дні. Тепер, хлопче, подивися уважно на це місце, — ткнув пальцем.

І цього разу Тарас ніяких літер не помітив.

— Нічогісінько не бачу, — зітхнув він.

— Дивись уважніше, — наполягав дідусь.

Хлопець ще раз оглянув вапняк і раптом помітив не літери, а якісь зовсім невиразні білуваті краплі. Їх було багато.

— Бачу…

— Що помітив?

— Якісь білуваті плямочки, але літер немає.

— Так оце і є ті написи.

— Що ж по них прочитаєш?

— Звісно, бички не вміють писати, однак цей напис красномовний. Розумієш, оті білуваті крапинки — то слід від риб’ячої ікри. Навесні та частенько і влітку бички ліплять ікру лише до якихось предметів, найчастіше до каміння. Біля ікри завжди вартує бичок. Тепер уяви собі, звідки не візьмись, рибальська драга сунеться по дну, підхоплює камінь з бичковою ікрою, а з нею і вартового — чорного бичка. Все це жужмом машина витягує на палубу, згодом рибалки шпурляють те каміння назад у море. Тепер скажи мені, що станеться з ніжною ікрою після цього?

— Загине, — помовчавши, відповів Тарас.

— Так, загине ікра. А це значить, загинуть мільйони майбутніх бичків. Ще у давнину рибалки говорили, що риб’яча ікра — то кров морська. Без неї море загине. Ти мене зрозумів, Тарасе?

— Зрозумів. Та ви скажіть мені, діду, окрім каміння, ще до чого бички приліплюють ікру?

— Охоче відповім. Я помічав, що риба для цього використовує пляшки, автомобільні скати, що якимось чином опинилися на дні моря, затоплені стовбури дерев, різне ганчір’я, але ніколи, розумієш, нізащо не відкладають ікру на піску і морських черепашках. Тепер люди вже навчилися в штучних умовах одержувати з ікри мальки тарані, білуги, осетрів, севрюг, судаків, чехоні, а от бичків ніхто не розводить — надто складне у них життя… У тебе, Тарасе, здається, є ще один камінець?

— Є. Осьдечки. — Онук вклав у руки сліпого продовгуватий камінь. Той поволі обмацував його.

Погляд хлопця прикипів до пальців старого, які вивчали камінь на дотик. І ось пальці затремтіли. Дідусь розхвилювався, аж зблід.

— Скажи мені, де ти взяв цей камінь?

— З моря привіз дядько Іван.

— А він не говорив, де саме його підняли?

— Говорив. У бухті Солодкого коріння.

Дідусь слухав, а руки його продовжували досліджувати шорстку поверхню.

Ніколи ще Тарас не бачив таким свого діда. Його обличчя було суворим і зосередженим. Напевно, пригадував щось давнє й дуже важливе. Нарешті сліпий обережно поклав камінь собі на коліна і знесилено опустив руки. Потім відкинув голову на спинку стільця і довго сидів мовчки. Мовчав і Тарасик та все поглядав то на камінь, то на дідуся. Хлопчик ніяк не міг збагнути, що трапилось.

— Де ти, Тарасе? — раптом спохватився старий.

— Тут, дідусю, сиджу.

— Дивний камінь приніс ти. Він примусив мене згадати давні події і дні. Мені вже доводилось бачити і тримати в руках камінь з подібним візерунком. Його й тоді знайшли у бухті Солодкого коріння. Я добре запам’ятав той день.

— Розкажіть, дідусю! — аж підхопився Тарас.

— А тобі мої байки ще не набридли? Нікому я ще не розповідав про це.

Дідусь замовк, певне, міркував, з чого почати.

— Тож слухай, хлопче. Давно це трапилось, ще у двадцятому році. То був тривожний час — ішла громадянська війна. У степах нишпорили різні банди. Ми втрьох ворожими тилами пробиралися до своїх на Катеринославщину, тепер це Дніпропетровщина… Кілька днів ми ховались від ворожого ока у бухті Солодкого коріння у невеликій печері під стрімкою кручею. Двоє нас було з Деркулів, а третій — здалеку, аж із самого Петрограда. Як зараз, бачу: високий, у довгополому пальті, в окулярах, сива борідка клинцем. Ось тоді в бухті саме такий ми побачили камінь. Пітерець аж затрусився від радості, а наостанок ще й змалював його у свою записну книжечку. Вночі, коли ми повернулися до печери і засвітили каганець, він сказав:

— Цій знахідці, — підніс до світла камінь, — лежати б на золоченій полиці в Ермітажі. Унікальний експонат.

Звали пітерця Валентином Аркадійовичем. Ми й гадки тоді не мали, що то був відомий вчений-археолог.

— А що воно таке — експонат?.. Я навіть і слова такого ніколи не чув, — ніяковіючи, признався я Валентину Аркадійовичу.

Мій товариш з Деркулів, чекаючи на пояснення, підсунувся ближче і аж рота розкрив.

— Розумієте, це уламок мармурової колони якогось стародавнього грецького храму, — зайшов здалеку наш супутник. — Верхня її частина виконана чудовим майстром. Упевнений, що тут близько, на морському дні, лежать руїни того храму, який збудували греки двадцять п’ять віків тому… — Він замовк, а згодом додав: — Як скінчиться війна, обов’язково приїду, щоб у цій бухті шукати руїни, про які ще ніхто не знає…

Ми довго не спали тієї ночі, мовчки прислухаючись до глухих пострілів у степу, а з моря увесь час лунало важке зітхання морських хвиль. Однак пітерському побратимові не довелося здійснити свою мрію. Вранці наступного дня, під час сутички з бандитами, не стало Валентина Аркадійовича. Вночі ми поховали вченого і солдата там же, на березі моря, а на могилу поклали його експонат-шедевр. Пізніше, коли Червона Армія звільнила Приазов’я від білогвардійців, у Деркулях побувала експедиція з Петрограда. Прах Валентина Аркадійовича перевезли у рідне йому місто на Неві.

Після дідусевої розповіді Тарас навмисно ліг рано спати, щоб у ліжку на самоті старанно обміркувати все, що почув. Його захопила давня подія. Дитяча уява малювала таємничі руїни храму на дні моря, товстелезні мармурові колони, статуї богів, амфори — одне слово, все, що він бачив на ілюстраціях у підручнику стародавньої історії… От якби відшукати оті руїни.

Ця думка на деякий час затьмарила навіть написи на морському камінні, які він, нарешті, навчився читати. Але що таке бичкова ікра у порівнянні з підводним храмом… Бухта Солодкого коріння…. Мертва бухта… — уві сні повторював хлопець.

Вранці Тарас побіг до свого приятеля Кузька Похмая. Йому кортіло якомога швидше розповісти про новину. Потай вони вже давно мріяли про відкриття на дні морському. Мрія ця народилась тоді, коли прочитали чудову книжку Блаватського та Кошеленка «Відкриття затопленого світу». Їх захопили розповіді про дивовижні пригоди археологів-аквалангістів, які на дні озер та морів знайшли міста і храми.

Похмай ще спав. Тарасу довелося двічі стукати у його віконце. Нарешті:

— Це ти? Щось трапилось?

— Мерщій виходь, сонько!

Незабаром приятелі вже сиділи за хатою. Тарас слово в слово переказував усе, що почув від дідуся.

Друзі добре розуміли, що для того, аби розпочати пошуки руїн на дні бухти, потрібні ласти й маска. Це все мав лише Сашко-Нептун. Та й пірнав він не гірше за гагару. От якби цього водяного бога до товариства залучити! Хлопці знали, що після того, як Сашко одержав дарунок Пилипа Пилиповича, він весь час мріяв знайти на морському дні який-небудь піратський вітрильник з награбованим добром. І щоб обов’язково там були античні амфори. Водяний бог був затятим краєзнавцем і мріяв прикрасити експозицію шкільного краєзнавчого музею грецьким посудом. Але на розшуки руїн його, напевне, і калачем не заманиш. Домовлятися буде важко: шукач піратських вітрильників упертий.