У переддень війни вручено йому диплом учителя історії. Треба вирішувати — що ж далі? Олекса дуже любив малят. Але ж і журналістика… Нариси в обласній газеті. Навіть «Всесвіт» опублікував! Здавалося, його вже знає цілий світ. Отже — писати і… працювати в школі…
Порушив життєві плани червень сорок першого. Завдання райкому: «Зосередитися на газеті!» На фронт не відпускали, хоч як просивсь. Лишилися удвох з редактором. Писали в чотири руки, самі й набирали — нікому було. Кричала крізь сльози, брала за живе, кликала до бою маленька районна газета, що раптом теж стала фронтовиком. Потім ворог прорвав оборону. Відступ берегом моря. Оточення, трагедія полону. Два роки опору, страждань, випробувань.
Вересень 1943. По звільненню Приазовщини Олексій Огульчанський керує школою в селі Осипенко. Безсонні ночі. Щасливий, болючий клопіт. Де взяти пера, парти, хоч трохи зошитів, чорнила? Як врівноважити дітей після страшного лихоліття? Вів їх у поле, в гай, до степових курганів. Вчилися знов співати, вигадували ігри. Сміх котивсь луною, будив зайців.
Викликали раптом в Бердянський міськвиконком. Відповідальне завдання: розшукати розкидані по країні експонати місцевого музею. Довго думали. Райком рекомендував. Найбільш підходяща кандидатура. Спекла Катерина Миколаївна коржів, поклала в торбину кусник сала, кілька яблук. Нишком журилася, розуміючи, що розлука з чоловіком буде довга. Не застудився б десь! Адже скрізь — пустка, руїни. Олексій Якович швидко зібравсь у дорогу. Рішучий, енергійний. Шлях той справді виявився нелегким. По зруйнованих залізничних станціях, по спалених фашистами містах. Пішки й попутками, у холодних товарняках. Бувало важко, але траплялися в путі добрі люди. Охоче допомагали, відклавши власні справи.
І от уявіть собі — гарячий липень 1945. В Бердянськ прибуває спецвагон. В ньому різні коштовності. Серед них — сімсот картин — Репін, Куїнджі, інші видатні майстри. Стомлений, вкрай щасливий повернувсь Олексій Якович додому.
Рідним став йому відтоді Бердянський краєзнавчий музей. Захопила дослідницька робота. Пошуки нових і нових експонатів. Вивчення навколишньої природи. Старшому науковому працівникові допомагають діти. Повеселішав музей, бо дзвенять у нім голоси невтомних юних краєзнавців. Разом з Олексієм Яковичем, вірні традиціям Миколи Трублаїні, рушають дослідники від села й до села морським узбережжям, пірнають часом у темні крутояри. Гербарії й колекції мінералів, цікаві щоденники. Ручаї стежок вливаються в річища дальніх доріг. Кілька років тому (дарма, що вже літа!) гуртом долали стрімку Говерлу…
Зав’язується дружба з відомими вченими, що зацікавились виховною роботою музею, його невтомним пошуком. Гостюють у Бердянську, допомагають у роботі академік І. Г. Підоплічко, доктор археологічних наук М. Я. Руданський, професор О. Б. Кістяковський. Про юних краєзнавців Приазов’я пишуть газети, лави їхні ростуть разом із заслуженою славою. Олексій Якович сам очолює дитячі наукові експедиції. Ночі в наметах. Холод і спека, степові бурі, зливи. В подоланні труднощів гартувались характери. Народжувались герої майбутніх творів.
Першу книжку свою «Записки краєзнавця» опублікував письменник у видавництві «Молодь». Відразу ж запримітив її читач. Віяло від свіжих сторінок гарячою любов’ю до кожного деревця, кущика на шляху, придорожньої билинки. Під збільшувальним склом ніжності до всього живого простий муравлик чи луговий коник здавався справжнім дивом, казковим створінням. На «Записки краєзнавця» з’явились рецензії й анотації в молодіжних часописах. Читач нетерпляче ждав нових повідомлень від приазовського художнього кореспондента. Перший успіх потроїв сили. Минали роки. З кожного походу по рідній землі Олексій Огульчанський привозив повість чи оповідання. От і склалася з них чималенька бібліотека.
Вже не одне десятиріччя славить Олексій Огульчанський природу Приазов’я, юних її захисників. І захотілося мені тихо погомоніти із власним читацьким серцем. Що запам’яталося йому, тепло полюбилося з творів ювіляра?
До душі припали, скажу відверто, юні герої творів Олексія Огульчанського, щиросерді сільські хлопчики.
Полюбивсь мені Грицько з оповідання «Грицьвар», славний хлопець із села Бичкова Балка. Неабиякий характер! Зовні — що в нім особливого? Типова дитина півдня. Чубчик, випраний сонцем, кирпа в ластовинні. Поколоті й подряпані босі ноги. Але це мисляча, вельми свідома людина. В його натурі — первісність правди, чиста глибина. Врятує він рідкісну срібну чайку від хижака-браконьєра, що збирав по дзендзликах яйця срібної чайки. На годівлю свиням! Тут не просто — сума пригод, стрімких поворотів сюжету. Йдеться про боротьбу добра і зла, у якій перемагає хлопчик. І віриш в його зверхність, бо дорога Грицькові його земля, як своє власне життя. Юний герой обороняє природу й безперервно вивчає її. Без Грицьвара не дізналися б ми і про дивовижну качку-галагазку, що виводиться в лисячій норі, мирно співіснуючи з хижим звірком. Яскрава пізнавальність — одна з чудових рис творчості письменника.
Зітнулися дві полярні сили і в оповіданні «Одноокий короп». Захоплюєшся багатством матеріалу, що ним володіє письменник. Ось миле чудисько, одноокий морський короп, мужній і обережний, веде на мілководдя в час нересту золотопері зграї. Скільки труднощів, скільки перепон! Як це сонячно, з хорошим болем змальовано! Досвід, інстинкт підказують риб’ячому ватагу кожен порух серед каміння до небезпечного мілководдя. Не знає він, що Зайцегуб проклав йому шлях на фальшиве нерестилище, звідки нема вороття.
Але ж є справжні люди! Викриває чорні задуми Зайцегуба Толя Тюбик, юний природолюб, симпатичний товстунчик. Він напевне буде іхтіологом, бо вже сьогодні чудово знає життя риб. Завдяки Толі та його друзям одноокий короп знову опиняється на волі.
Запам’ятались хлопчики й дівчатка з повісті «Бухта Солодкого коріння». Вперше почув я про цілющий корінь-солодець, своєрідний приазовський женьшень. Повні пригод пошуки цього лікарського дива. Читати цікаво й корисно.
Сподобалась «Країна інкурів», зі сторінок якої постають мужня, прекрасна Іка і друг її Рус, симпатичні наші пращури, які несуть у собі поезію, людяність.
В усіх своїх книгах письменник озброєний добрими знаннями, якими невимушено ділиться з читачем. Завжди знаходить у коморах пам’яті таке, що бентежить уяву, вражає несподіванкою. Наукові зерна активно живить художня вигадка. Без цієї «живої води» не було б, напевне, діла й у повісті «Як ми шукали скарб». Йдуть розкопки Пагорба Діоніса. Де археологи, там і діти. Звичайно ж, їм цікаво, що там, всередині кургану, насипаного ще прадавніми поселенцями. В одній із грецьких амфор знайшли вони виноградні кісточки. Чому б не спробувати? В землю їх! Виявились живими. За хатою раптом зріс небачений виноград. Навколо нього — низка захоплюючих подій…
Любить автор морське узбережжя, де пшеничний колос хилить чуба аж до солоної води. Тут — місце дії більшості творів Олексія Огульчанського. Славко з повісті «Знахідка на все життя» теж живе тут, у приазовському степу, але марить морем, бачить себе на кораблі. Та дізнається він про таємничий стоколос, якого розшукує в полі вчений-селекціонер, одержимий чоловік в кирзових чоботях. З ранку й до ночі нишпорить він у полях, п’ючи спраглими вустами Росу, не відчуває втоми, бо знає — від стоколосу того підуть нечувані врожаї. Драматично розвивається сюжет повісті. В кінці її Славко вже в колі інших інтересів. Вабить його пшеничне море, почесний труд селекціонера.
Ліричний гумор, тепла посмішка — теж відчутні у творах письменника. Повість «Як сплять дельфіни» вщерть наповнена сміхом. Над окремими сторінками нарегочешся від душі. Зацікавилися юні краєзнавці: як сплять дельфіни, чи не кладуть подушок під голови? Почались пошуки дельфінячої спальні… Чудесну книгу цю гаряче сприйняв не лише шкільний читач. Процитую тут уривок з листа, одержаного нещодавно від Олексія Яковича: «Минулого літа раптом завітав до мене кремезний чолов’яга, сталевар заводу „Азовсталь“ — Клеймований Віктор Якович. Подарував мені чудовий спінінг. „За віщо?“ — здивувався я. Відповів спокійно: „За книгу „Як сплять дельфіни“. Ми її читали в час обідніх перерв. Сподобалася. Гуртом викували з титану цей спінінг. Знаємо, що ви — завзятий рибалка“. Я був дуже здивований: твір для школярів, а сподобався таким серйозним людям».
