Невідомо, чим би ще зацікавився вчитель, коли б у розмову не втрутилась шкільна староста:

— За солодким корінням поїде той загін, котрий найкраще відповість на одне запитання.

Нетерпляче засовались на стільцях учні.

— Моє питання нескладне: розповісти все про рослину, яку збиратимете в бухті.

— Ми пропали, — шепнув Тарас, бо він нічогісінько не знав про ті корінці.

Кузьма, навпаки, чомусь зрадів і смикнув друга за рукав: «Мовчи!»

— Дозвольте мені, — першим підвівся Федір. Він переможно оглянув присутніх: — Рослина, в якої коріння солодке на смак…

— Солодець, — уїдливо вставив Кузько.

— Не заважай, — пригрозила староста. — Федоре, продовжуй.

— Солодке коріння має велике значення у народному господарстві, — вів далі Федір, хоча вже не так упевнено. — Наше завдання — якомога більше зібрати його, щоб ліків було досить. І взагалі… — Він, напевно, хотів щось додати, але змовк.

— Ти все розповів, Федоре? — запитала Олена Семенівна.

— Тут і розповідати нічого — лікарська рослина, та й годі… — Федір сів.

— Що ж розповість нам загін полярників? — посміхнулась староста.

Підвівся Похмай:

— Солодець, або солодке коріння, як його називають на Приазов’ї, це багаторічна рослина з родини бобових. Як лікарську рослину, людина його вживає з давніх-давен у Греції, в Індії, Китаї. Ця рослина часто згадується у книгах під назвою хунчир. Солодець колись входив до складу майже всіх ліків і вважався чудодійним. Він ніби зберігає людині молодість і вроду. Цікаво, що солодка речовина кореня — гліперизин — солодша за цукерки майже в 50 разів… Коріння викопують, полощуть у воді, пов’язавши у невеличкі жмутки, сушать проти сонця. Сухе коріння складають…

— Досить. Молодець. Сідай, Кузьмо, — з радісним здивуванням сказала шкільна староста.

— Звідки ти все це знаєш? — здивувався класний керівник.

Не моргнувши оком, Кузько випалив:

— Наш загін серйозно підготувався збирати лікувальне коріння. Ми не базіки. — Він глянув на своїх супротивників, які враз спохмурніли.

— Мені хотілося додати до розповіді Карасика таке, — підвівся Аркадій Полікарпович… — Не так давно деркуляни широко використовували солодець в їжу. З цим корінням пили чай, каву, варили киселі та узвари. Тепер про це коріння забули, бо у нас досить цукру. Учні навіть не знають солодцю, у цьому я впевнився під час походів. От чому приємно було слухати докладну розповідь Кузьми.

— Я гадаю, — сказала Олена Семенівна, — нам залишається тільки вітати загін шукачів солодкого коріння Кузьми Карасика. Завтра в другій половині дня хлопцям у повній готовності прибути на причал. Там одержите спорядження.

Коли у кімнаті залишились лише Аркадій Полікарпович та Олена Семенівна, класний керівник сказав:

— Чомусь я не вірю цим хлопчикам. Мені здається, вони щось затівають, бо до останнього часу Кузьма та його друзі з презирством ставилися до збирання лікарських рослин. На їхню думку, то справа дівчат. А тепер вони щось надто гаряче взялися…

— За хлопців я спокійна, — відповіла Олена Семенівна. — Вам, Аркадію Полікарповичу, певно, відомо, що та бухта мілка. Яма лише, здається, під скелею є. Крім того, всі троє розрядники з плавання, двоє з них витримали крижаний полон.

…Тихою селищною вулицею урочисто крокували переможці. Завтра в цей час вони будуть на березі бухти.

— Дивуюся, звідки ти, Кузику, знаєш солодець. Може, збирати доводилося? — не витримавши, запитав Сашко-Нептун.

— Сам дивуюсь, — усміхнувся Кузьма. — Вийшло так, що зовсім недавно я випадково прочитав про те коріння у календарі. Просто поталанило запам’ятати. Того ж коріння у вічі не бачив… Не забудь прихопити завтра дарунок Пилипа Пилиповича, — нагадав Кузьма Сашкові на прощання. — Та дивись заховай його, щоб ніхто не помітив.

— Заждіть, хлопці, — забіг наперед Тарас. — Ми ж забули Васю Бублика. Давайте залучимо і його…

— Не поїде. Мама його знаєш як тримає після зимових мандрів.

— Василева мати вчора кудись поїхала, — пригадав Нептун.

— Я вранці навідаюсь до товстуна, — пообіцяв Похмай.

Кузьма зупинився коло Бубликових воріт, зазирнув у двір. Товстун уже не спав. Він сидів під акацією за низеньким столом і колупався біля невеличкого трищоглового фрегата. Поруч з вітрильником лежали інструменти, а окремо на газеті — чималий шмат пирога. Вірний Рекс, зручно вмостивши вухату голову на лапи, закохано дивився на свого господаря.

Похмай зайшов у двір.

— Ранковий привіт!

— Привіт!

Рекс з повагою до прибулого стримано крутнув хвостом і підвів вухо.

— Вась, хочеш поїхати в бухту Солодкого коріння? — не гаючи часу, спитав друга Похмай.

— Я там нічого не забув…

— Серйозна справа. Доручення шкільної дружини. Розумієш, експедиція за лікувальним корінням. Правду кажучи, у нас знайдуться там і цікавіші справи, — натякнув Кузьма.

У відповідь товстун любовно поплескав рукою по опуклому боці суденця.

— Оце мій експонат. На виставку готую. А над ним ще треба добре лоба погріти.

— Коли виставка?

— Через два тижні.

— Встигнеш, Через тиждень дома будеш.

Товстун вагався.

— На сейнері махнемо і човна прихопимо, — заохочував Кузько.

— На сейнері, кажеш? — враз пожвавішав Вася, бо любив морські прогулянки на сейнері. — Тоді гаразд. Прихоплю інструмент, дещо там дороблю…

— А як мама?

— Мама ще вчора спекла пиріг, а сама в місто до тітки Оришки поїхала. Гостюватиме днів десять. Це я вже добре знаю. А з батьком спільну мову я завжди знайду. От лише як бути з Рексом? Кузьма, а може, і його візьмемо? Га?

— Гаразд, тоді бувай. Зустріч на причалі. Не запізнюйся, — сказав на прощання Кузьма і помчав — у нього було ще багато невідкладних справ.

І от, нарешті, експедиційний загін шукачів солодцю у повному складі зібрався на палубі колгоспного сейнера «Баклан».

Васько, не порушуючи рибальської традиції, прихопив подаровану старовинну монету. Висунувши мокрого червоного язика, поруч з хлопцями сидів Рекс.

Хлопці нетерпляче слухали настанови, чекали виходу в море. Нарешті на капітанський мостик піднявся капітан. «Баклан», прощаючись з берегом, двічі пробасив. Під ногами здригнулась палуба, запрацював мотор. Набираючи швидкість, сейнер узяв курс у відкрите море, а слідом, підстрибуючи на хвилях, мчав човен, що належав тепер шукачам коріння. Спершись на бортові поручні, хлопчаки дивились на даленіюче селище. Лише дуб-велетень височів хмариною.

Господарі сейнера вже звикли прощатися з берегом, тому, коли «Баклан» відплив від причалу, рибалки пішли в кубрики спочивати. На палубі залишилися тільки шукачі коріння. Хлопчаки зручно влаштувалися під капітанською рубкою і мовчки, мов зачаровані, милувалися з моря рідним селищем. Берег усе даленів і даленів. Ось на обрії залишилась лише зеленкувата смужечка, а згодом і ту смужку землі поглинули морські хвилі.

Поруч скинулась над водою срібляста риба, а за нею на поверхні моря з’явилась зграя богатирських риб.

— Ач, лобані розгулялися, — авторитетно пояснив Тарас. Частенько брав його батько у плавання, тому він краще за своїх ровесників знав поведінку жителів моря.

Лобані швидко скінчили дивовижний танок.

— Шуліка! Дивіться, шуліка на щоглі! — крикнув здивовано Кузя.

Поглянув на того птаха Тарас і тільки посміхнувся.

— Це боривітер.

— У морі боривітер? То ж степовий хижак, — не повірив Сашко.

— Частенько і над морем вони ширяють, — солідно зауважив Тарас. — Хитрющий, бач, на сейнері вирішив прокататися…

Тим часом «Баклан» змінив курс — до берега. Невдовзі на обрії з’явилась смужка одноманітних рудих круч. Відчуваючи зупинку, боривітер розправив крила і, обігнавши сейнер, полетів геть.

«Баклан» плив уздовж берега, часто обминаючи мілини, на яких закипали хвилі На палубі з’явився капітан, а з ним ще два рибалки.

— Робінзони, лаштуйтеся! Ось-ось відкриється бухта, — звернувся капітан до шукачів солодкого коріння.