За два дні після цього арешту Матвій Григор'єв, досі лояльний до влади УНР старшина, прислав телеграму у штаб Запорозького корпусу в Кременчук: «…В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів, — зазначав Григор'єв. — Це люди нефахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини» [133, с. 126]. А командир найкращого кінного полку в Армії УНР Петро Дяченко зізнався, що, коли його чорношличники дізналися про розстріл Болбочана, Симон Петлюра до «кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку» [122, с. 132].

Зрозуміло, що така політика Петлюри не сприяла підвищенню його авторитету, а в армії провокувала анархію. Проти якої потім боролися.

Симон Петлюра, на переконання Василя Проходи, виявився «слабим для ліквідації тих авантюр», бо був «надто великим гуманістом» [96, с. 306]. Я б уточнив — «надто великий» гуманізм Симон Васильович виявляв до ворогів. А от у ставленні до Петра Болбочана благородства не вистачило. Як і до тих отаманів, повний арештантський вагон яких він возив за своєю «республікою на колесах».

Намагаючись виправдати невдачі Головного отамана, Василь Прохода стверджує, що Петлюра не мав «колективу розумних національно-політично свідомих» і одностайних діячів — «таких, як, наприклад, мав Ленін» [96, с. 306].

Важко погодитися з цією тезою. У Леніна проблем (і фронтів!) було не менше, але він виявився сильнішим лідером, ніж Петлюра, — енергійнішим, динамічнішим, рішучішим, жорстокішим, підступнішим, — таким, яким і слід бути у ставленні до ворогів — як «своїх», так і чужих.

Василь Прохода висловив цікаву думку: «Петлюра був сильний не своєю вольовою особовістю, але ім'ям, в якому персоніфікувався відпор проти большевизму в збройній боротьбі проти нього та всіх ворогів України». І це ім'я Петлюрі створили більшовики своїми нестримними нападками [96, с. 306].

«Чим більше вони його лаяли, тим більше довір'я до цього імені мали борці за українську незалежність, — писав Василь Прохода. — Його ім'я було тим вогником, на який вони орієнтувались на розбурханому революційному морі пристрастей. Це ім'я об'єднувало їх для спільної боротьби…» [96, с. 306, 307].

Але гляньмо на це визнання Проходи з іншого боку: якщо Петлюра вольовою особистістю не був, то й не міг бути вождем переможної нації, бо в час революції визначальною є воля і геній полководця.

Василь Прохода глибоко шанував Головного отамана, адже з його іменем на устах проливав свою кров за нашу велику Батьківщину. Тож намагання виправдати свого командира є шляхетним.

А книгу «Симон Петлюра» (1968) Василь Прохода взагалі починає з твердження, що «найсвітлішою постаттю» у ХIХ і ХХ століттях, поруч із Тарасом Шевченком, Іваном Франком і Михайлом Грушевським, є Симон Петлюра. Хоч я не згідний з цим, але шаную погляд людини, яка все що могла віддала Батьківщині.

Та й сам Прохода до кінця не вірить собі — у головній книзі свого життя він не раз повторює думку, що борців за волю України гуртувала «не безпосередньо особа Петлюри, як його ім'я». Варто уточнити: об'єднав народ (точніше, його частину) міф про Петлюру…

Саме міф про Петлюру став інтегруючим фактором, а його ім'я — попри катастрофічні помилки — стало символом боротьби за незалежну Українську державу. І боротьба проти Головного отамана — як би вона не була слушно вмотивована — оберталася новою трагедією для нашої Батьківщини. Як і виступ Володимира Оскілка 29 квітня 1919 року. Заколотники хоч і мали свою правду, але своїми діями привели до поглиблення загальної кризи та ліквідації Північно-Західного фронту, значну роль у перемогах якого зіграли Антін Пузицький та Василь Прохода.

І все ж…

Відомо, що слава за історичні перемоги насамперед падає на полководців. Вони ж відповідають і за історичні поразки. Наполеон Бонапарт цілком слушно зазначав: «Особистість полководця на війні є все. Він не тільки голова своєї армії, а він є все в цій армії. Галлів підкорили не римські легіони — їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, а перед Ганнібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію — це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це зробив Фрідріх Великий».

В українській армії таким полководцем де-юре і де-факто вважався Симон Петлюра. Чому ж тоді перекладати вину за поразку у Визвольній війні на плечі інших?

Травень 1922 року накотився запаморочливими запахами квітів. Та й у таборі вже було не так людно, бо чимало вояків виїхало на Полісся рубати ліс та на інші тяжкі роботи. Молодь, що прагнула знань, шукала шляхів для продовження освіти. Але у польських школах могли навчатися лише ті, хто мав гроші, бо «поляки своїм колишнім союзникам стипендій не давали» [96, с. 427]. Тож надія була лише на Чехословаччину, уряд якої охоче допомагав емігрантам зі Сходу.

Стипендії давали за рекомендацією Чесько-Українського студентського комітету, а справу легалізації у ЧСР полагоджував Український громадський комітет у Празі, який заснували українські соціал-революціонери (Микита Шаповал, Никифор Григоріїв) та українські соціал-демократи (Ісак Мазепа, Панас Феденко, Борис Матюшенко). У Празі ще від вересня 1921 року працював Український вільний університет.

У травні стало відомо, що в місті Подєбради засновується Українська сільськогосподарська академія, до якої прийматимуть колишніх вояків Армії УНР, що мають закінчену середню освіту. Для тих, хто не закінчив середньої школи, при академії працюватимуть матуральні курси.

Студентська громада відмовилась клопотатися про легальний виїзд Василя Проходи, оскільки він не мав повної середньої освіти. На тій же підставі відмовили й Павлові Дубрівному. Тож вони вирішили дістатись Чехословаччини нелегально. Але спочатку Прохода і Дубрівний написали листи до Ради професорів Української сільськогосподарської академії з проханням зарахувати на навчання.

«Високоповажний Пане Професоре! — писав 10 травня Прохода. — Моя давня мрія, вся мета мойого майбутнього життя — бути агрономом. Я по натурі хуторянин і лічу своє перебування у війську тимчасовим. Прийняття мене до Академії було б найбільшою для мене нагородою за всю мою визвольну боротьбу» [85, арк. 8].

Василеві дав рекомендацію Павло Дубрівний, який, як видно, був знайомий з кимось з керівництва академії: «Вельмишановний Пане Професоре!.. (Прохода) міцно тримав зброю в руках аж до інтернування. В 1920 р. кров'ю своєю напоїв рідну землю (був ранений). Зараз сидить у таборі і не має змоги з шаблею в руках будувати Українську Самостійну Державу, то з великою жадобою прагне допомогти Рідному краєві культурно… Він із суто національного шляху ніколи не зверне… Отже, п. професоре, ця людина разом зі мною мусить бути перетягнута до Чехії, де українська культура цвіте буйними квітами, а тут мертва і пригнічена» [85, арк. 5 зв., 6].

Листи дійшли досить швидко — вже 18 травня 1922 року ректорат сільськогосподарської академії завів особову справу Василя Проходи, а йому і Дубрівному вислав повідомлення про зарахування їх до числа кандидатів на вступ. 23 травня Василь надіслав до академії і коротку автобіографію. Серед іншого він писав: «Закінчив я свою працю, і у мене знову пробудилось велике бажання перемінити шаблюку на серп» [85, арк. 11 зв.].

Тепер треба було знайти гроші на дорогу. Василь звернувся листом до Костя Курила, а Дубрівний попросив допомогти Миколу Букшованого, який працював в американській харитативній організації YMCA (ІМКА) в Ченстохові. Друзі відгукнулися…

На частину коштів Василь купив дешевого чорного матеріалу для штанів, які пошила йому дружина одного полковника. Френч Проходи вона перефарбувала на чорну барву, щоб він хоч трохи став подібний на цивільний. Відповідно одягнувся і Дубрівний.