То ховали козаків Волинської дивізії, які вчора тут полягли в бою за переправу цю.

Похід уже пройшов біля батареї, яка віддала пошану мертвим, а батарейці ще стояли мовчки; кожен дивився в землю та думав свою думу:

— Скільки їх уже полягло за визволення рідного краю? Скільки ще поляже й хто зна, кому з нас зараз черга?

— Щасливі — хоч на рідній землі поховали, а нас — ще невідомо де! — прошепотів якийсь з козаків.

Хотів я подивитись на того, хто це сказав, але різко роздалася команда і батарея, мов прокинувшись, рушила назустріч невідомому» [139, арк. 94–96 зв.].

Назустріч невідомому рушив і Василь Прохода разом з Шепелем та кінною сотнею. Відійшовши від Сатанова на схід 6 верст, зупинилися відпочити. Сюди мали прийти і стрілецькі сотні.

Ніч минула неспокійно. За селом пострілювали розвідки ворожих сторін.

Тривожно спав і Прохода. Наснилося йому, що вийшов він на крутий берег якоїсь річки. Краєвид на сході зачаровував. Раптом край кручі зсунувся і Василь покотився униз.

Вранці розповів про сон Володимиру Шепелю і висловив впевненість, що сьогодні буде поранений чи вбитий. Шепель сказав, що все це дурниці…

Оскільки розвідка попереду виявила значні сили червоних, комдив Володимир Галкин, що також весь час був на передовій, наказав 4-й Сірій бригаді повернутися до Сатанова. А Сатанів уже обстрілювала більшовицька польова артилерія. Як видно, червоні мали намір вибити українців за Збруч, а на лінії річки створити оборонну лінію.

«Полковник Галкин з начальником оперативного відділу штабу дивізії сотником (пізніше полковником) Олександром Волосевичем мав свій польовий штаб в одній садибі на східному краю міста, — оповідав Василь Прохода. — До них приєднались Шепель й я. Вже стало у нас звичкою, що начальство повинно було бути на передовій лінії… Тоді за нами з певністю йшли наші підлеглі.

Минуло більше години досить сильної гарматної, рушничної й кулеметної стрілянини, в час якої з'ясувалось, що головний натиск большевики ведуть з того села, де ми ночували. Проти них була лише 12-та сотня, а 13-та займала позицію на північний захід від неї й не мала проти себе ворога. Тому треба було негайно пересунути її на допомогу 12-й сотні.

Щоб дати належні вказівки командирові 13-ї сотні, я сів на коня й поїхав особисто до нього. У цей час над полем бою розривалися большевицькі шрапнелі та перелітали через нашу передову лінію рушничні кулі, на які я не звертав уваги, але потім відчув, що щось ударило мене в груди.

Спочатку я подумав, що це якась шрапнельна, вже безсила, куля вдарила мене, але через хвилину почало темніти мені в очах.

Зі мною був ординарець. Я тоді зліз з коня й гукнув йому, що мені недобре. Той під'їхав до мене. Поблизу стояла кулеметна тачанка, при якій був, крім кулеметчиків, санітар. Коли останній підійшов до мене, я втратив свідомість… Як у блискучому видінню впродовж не більше мінути повторилось в пам'яті все моє життя, від дитинства до останнього менту, так ніби хвилево я знову пережив його, відходячи в небуття» [96, с. 400].

Було це 23 вересня 1920 року…

На кулеметній тачанці Василя перевезли за Збруч. У перев'язочному пункті він прийшов до тями. Виявилося, що рушнична куля пробила груди наскрізь, пройшла праву легеню й вийшла біля хребта між ребрами. Куля не деформувалася, а тому залишила невеличкі отвори, які закрились, і кров перестала з них витікати.

— Ваше щастя, що куля не роздробила вам хребта. Поранення поважне, але все буде добре. Можете навіть закурити, — сказав лікар і запропонував Василеві цигарку.

Два тижні Василь лежав у гарячці у польській лічниці Чорткова. Довідавшись, що в Коломиї є український шпиталь, він, хоч був дуже слабкий, вирушив туди потягом.

Шпиталь виявився двоповерховим будинком на околиці міста, нашпигованим дерев'яними ліжками із солом'яними мішками замість матраців, солом'яними подушками, брудними простирадлами та старезними, бувалими в бувальцях, ковдрами. Обслуговували поранених і хворих санітари в замащених плащах. «Шпитальної білизни не було. Пральні, ванних кімнат та купальні шпиталь також не мав, а тому воші вважались звичайним явищем». Шпиталь цілком відображав загальний стан армії. Ситуація ускладнювалася, бо громадянство Коломиї до долі поранених вояків Армії УНР виявилося байдужим [96, с. 402].

Зате лікар не покладав рук. Він один намагався полегшити страждання понад сотні стражденних. А що зробиш без медикаментів, інструментарію та медичних приладів! Лікар признався Проході, що без відповідного приладу не може випомпувати з плевральної порожнини сукровицю, — організм мусив сам позбавитись від неї. Та де було набратися сил при тому убогому харчуванні? Глевкий хліб з остюками, замість супу якась бурда. Доводилося їсти і «заржавілі» оселедці, добре, що хоч з картоплею…

Все ж організм Василя хворобу перемагав. За два тижні йому стало легше. Він уже виходив до міста. Маючи трохи польських марок, купував «на макове зерня» білого хліба та цукру, чим трохи підживлював себе.

Та перебування у шпиталі ставало нестерпним. На черговій лікарській комісії Прохода попросив визнати його здоровим і відпустити. «Лікар не погоджувався з цим, — розповідав Василь, — але я рішуче заявив, що самовільно відійду, як це дехто зробив, не витримавши такого «шпитального» режиму. Тоді комісія ухвалила дати мені двомісячну відпустку для остаточного видужання та двісті марок допомоги. Свідоцтво «Постійної лікарської комісії при військовім запасовім шпиталі ч. 1, з дня 26 жовтня 1920 року, ч. 767» я дістав, але їхати у відпустку не було куди, а до того ж і грошей тих мені ніхто не міг видати. Я вирішив повернутись до своєї Сірої бригади з малою надією… провести відпустку в родині Хаджі» [96, с. 403].

Наприкінці жовтня у вантажному вагоні Прохода із трьома товаришами по нещастю виїхав з Коломиї на схід. Коли всі замерзли, він наважився попроситися до санітарного вагона, але їх не пустили, мовляв, могли «занести воші». А у «теплушках» їхали не хворі, а цілком здорові «позафронтові визволителі». Теплого одягу, крім свого сірого жупана, який Василь отримав від австрійців 1918 року, не було. Від холоду сильно боліло у грудях. «Я дістав плеврит, — казав він, — і не міг без болю трохи глибше дихати» [96, с. 403].

У Гусятині Прохода звернувся до коменданта з проханням допомогти дістатись до 4-ї Сірої бригади. Той відповів, що фірманок для перевезення людей не має. До наступного етапного коменданта можна доїхати підводою, але де її взяти…

Було дуже холодно. Знайти притулок у теплому помешканні в Гусятині не вдалося. Тому Василь вирішив йти пішки до Кутківців. А здолати треба було 15 верст… Все ж йому пощастило — підвіз селянин.

По дорозі Прохода зустрів з півсотні полонених більшовиків. Їх охороняло двоє вершників. Більшість бранців були роздягнені. До кінця життя Василь Прохода не міг забути жахливий вигляд кількох чи то татар, чи то монголів, босих і голих. Їхні ноги розпухли й кривавилися. Вони йшли і голосно плакали. Від такого гнітючого видовища у Василя перестало боліти в грудях.

— Ви що, звірі якісь? — крикнув він з обуренням до конвоїрів. — Чому женете цих людей босими по морозі? Чому не відпустите їх? Хай би йшли куди хочуть, воювати вони вже не будуть.

— А вам яке діло до них? Ми виконуємо наказ допровадити їх до табору полонених, а там хай роблять з ними що хочуть. Вони також хочуть дійти до того табору, бо не мають куди йти. Ми їх насильно не гонимо.

Прохода кинув кільком полоненим якесь шмаття, щоб вони обмотали собі бодай ноги. А в душі помолився за них: «Спаси їх, Боже, від людської нелюдськості!»

У Кутківцях етапним комендантом виявився старий сірожупанник Таран. Він прийняв Василя як рідного. У його теплій кімнаті Прохода ожив і відчув, що світ не без добрих людей. Наступного дня Таран допоміг товаришеві від'їхати до Городка, де перебував штаб Дієвої армії. Він «не був великим й роздутим, як звичайно бували всі штаби, — згадував Василь Прохода. — Командуючий армією генерал Михайло Омелянович-Павленко був скромним і не любив великого складу штабових прислужників. Таким же скромним був і начальник штабу полковник генштабу Липко, а ще скромнішим був начальник оперативної управи полковник генштабу Віктор Кущ. Я вже не пам'ятаю назв всіх управ штабу. З них були чинними: інспекторська на чолі з полковником Ткаченком, технічно-інженерна — з полковником інженером (Олександром) Козьмою, інтендантська, або постачання, — з полковником генштабу Петром Єрошевичем, а також воєнно-історична — з генералом генштабу (Олександром) Пороховщиковим. До останньої належав головний священик армії протоієрей о. Павло Пащевський» [96, с. 405].