У штабі кубанець отримав призначення до 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії, яка на той час займала позиції по р. Стрипі, а потім перейшла за Дністер. Командиром дивізії був Олександр Загродський, а заступником — полковник генштабу Галкин, «відважний командир, який фактично керував бойовими операціями Волинської дивізії» [96, с. 396].
«Сіра бригада мала 12-й, 13-й і 14-й стрілецькі курені, з яких останній називався Італійським, бо був сформований в Італії з полонених українців-вояків колишньої австрійської армії. Були це переважно галичани, які… (врешті) розійшлись по своїх рідних оселях. Для них росіяни були меншим злом як поляки…» Битись проти більшовиків бажання у них не було, тому галичани залишали лави української армії [96, с. 396].
Командував Сірою бригадою полковник Володимир Шепель, відзначений орденом Георгія ще в російсько-японську війну. Начальником штабу був підполковник Василь Чабанівський. Проходу ж призначили начальником оперативного відділу. Та невдовзі Чабанівського перевели на аналогічну посаду до 5-ї Херсонської дивізії. Підвищили і кубанця — він став начальником штабу 4-ї Сірої бригади.
Штаб був невеликий. «Як полковник Шепель, — писав Василь Прохода, — так і я постійно перебували на передовій позиції, а тому там, крім кінної сотні, якою командував бойовий сотник Василь Падалка, та телефоністів з команди зв'язку ми нікого не потребували…
Пробули ми за Дністром майже два місяці. Часто доводилось нам витримувати сильний натиск совєтських частин, які часом переходили Дністер, маючи намір прорватись далі на Закарпаття й до Мадярщини. Поруч з нами стояла 5-та стрілецька Херсонська дивізія, яка мала кінний відділ галичан під командою майора (Юліана) Шепаровича, що перейшли до нас від большевиків при поверненні Армії УНР із Зимового походу. Десь у середині серпня більшість галичан під проводом Шепаровича вирішила самочинно покинути дивізію й перейти на Закарпаття до Чехословаччини.
Вони забрали майже всіх коней дивізії й швидким рухом подалися на південь, дезертирувавши з поля бою в час упертих боїв з большевиками… Сотник Падалка зі своєю сотнею вояків кинувся доганяти втікачів, але, проїхавши півсотні кілометрів, з'ясував, що вже не може зловити галичан, а тому повернувся назад ні з чим. Як я, так і Шепель були тієї думки, що не варто жалкувати за такими вояками, які порушують воєнну добродружність борців за волю України. Шкода було лише коней, так потрібних для нашої боротьби…» [96, с. 396, 397].
На початку вересня 1920 року командування визначило Сірій бригаді важливу ділянку фронту на Дністрі біля м. Нижнева, де було два мости, один з них залізничний. Мости вирішили зберегти, сподіваючись отримати наказ наступати.
Прохода польовий штаб висунув на передову, до присілка, неподалік мосту. Більшовики так часто обстрілювали позиції українців тяжкими стрільнами, що Василь звик до гарматних вибухів, навіть міг спати під час обстрілу. Все ж одного дня совєтська шестидюймова гарматна батарея викурила його та змусила перенести штаб за пагорб на версту від передової…
У середині вересня поляки почали наступ, щоб захопити у більшовиків землі, які вважали своїми. Київ їх уже не цікавив. Почали рух на захід і українські частини. Сірій бригаді та кінному полкові ім. гетьмана Івана Мазепи було наказано вибити більшовиків із Нижнева.
12-й стрілецький курінь отримав завдання вночі непомітно перейти міст і тихо ліквідувати червону заставу в передмостовому укріпленні. Козаки мали розтрусити солому, щоб приглушити тупіт копит кінного Мазепинського полку.
Смертельний ризик був насамперед для тих, хто наважився б піти першим. Минуло вже понад півгодини від часу початку операції, але ніхто не хотів підставлятися під кулі. Це розлютило Шепеля. Він звернувся до Проходи:
— Доведеться нам, пане сотнику, показати, що ми козацького роду. Ходімо!
Віддавши коней ординарцям, командири першими вийшли на міст. За ними пішли вже й стрільці. У передмостовому укріпленні більшовиків не виявилося. Вони відійшли на пагорок і звідти почали стріляти. Коли ж по мосту пішла кіннота мазепинців, більшовики вирішили за краще розчинитися в темряві.
Від Нижнева почався безупинний рух вперед. Червоні відходили так швидко, що козаки не могли їх наздогнати. «Як скоро ми не йшли, — згадував запорожець Слоквич, — а дігнати не могли ворога» [139, арк. 1059–1063].
Від Дністра до Збруча пройшли шлях менше як за два тижні. «Весела наша була дорога. Козаки жартували, співали і незчулися, як прийшли до Збруча. Серце радувалось… Радість наша була безмірна. Вечером сиділи ми коло вогню і мріяли вже про Золотоверхий Київ: проженем ворога аж до Московщини… і запануєм у рідному краю…» [139, арк. 1059–1063].
До Збруча вийшли наприкінці вересня. На східному його березі лежало село Сатанів. От як згадував цей день вояк Олександр Рибчинський: «Сьогодня одержали наказа переправитися через Збруч у селі Сатанові і, незважаючи на малі відділи ворога, що будуть праворуч та ліворуч від нас, іти як можна скорше на Проскурів, куди ріжними шляхами підійдуть назавтра другі частини нашої армії, і тоді ми повинні зайняти це місто.
Коли цей наказ став відомий, вся батарея оживилась, заговорила:
— Ну, слава Богу! Вже повоюємо на свойому терені! Від Проскурова недалеко і додому!
Що й говорити, в батареї настрій був підвищений. Всі чекали і не могли діждатися тої хвилини, коли вже лишимо Галичину й перейдемо на «свою Вкраїну».
І от настав той час…
Нарешті батарея опинилася на березі Збруча. По тім боці його розкинулося село Сатанів. Зупинилися, чекаючи розпорядження, в якому порядку та яким чином почати переправу. Два вершники з команди зв'язку поїхали оглядіти місток на Збручі, що був наскоро збитий піхотою Волинської дивізії, яка ще вчора ввечері тут переправлялася. Деякі з козаків не втерпіли, поки повернуться вершники, й пішли також подивитися на той місток, щоби, як їм здалося, раніш від вершників принести на батарею відомости про стан містка.
Були такі нетерплячі. Инші стояли коло гармат, позлазивши з коней, курили і дивилися на той бік Збруча, на село. По березі річки, яка тут досить вузька, в поетичному безпорядку були розкидані білі хатки, вони потопали у садочках.
Дерева стояли, наче б вкриті перістим килимом; була вже осінь, і на гиллі тремтіло жовте, червоне, зеленувате листя.
Осіннє сонце грало своїм промінцем на золотій маковці церкви, яка на цім різнобарвнім фоні яскраво виступала білою плямою. Але довго не прийшлося любоватися на цю картину, бо вершники вже повернули і командір віддав наказа вирушати.
В порядку все рушило до містка. Козаки підтягали пояси, поправляли зброю, заломлювали на вухо шапки й оглядали коней. Кожному хотілося, щоб при проїзді через село виглядати якнайліпше.
Якже, тут «наші дівчата»! «Наші селяни!»
Чути було в оправдання:
— Хай побачуть, що ми не такі, як большовики!
Крім того, не можна інакше, бо кінна дивізія вже тут, хай побачуть, що і гарматники не гірше від них!
В такому настрію переправилася батарея і почала в'їздити на гору по вузенькій вуличці, що йшла до церкви, там, за рогом, її чекала кінна дивізія, до складу якої ми належали.
Раптово, коли передня гармата вже минала церкву, віддано команду «стій!». Колона зупинилася, і командір почав «шикувати» батарею.
— Певне, командір дивізії буде дивитись, — переговорювались поміж собою козаки.
І ось із-за рогу вулиці показався вершник… За ним якийсь старий дідок у російській військовій шинелі несе хреста, обв'язаного рушником, далі по два в ряд кілька чоловік несуть хоругви, за ними показуються дівчата, які на білих рушниках несуть кришку від труни, одну, другу, третю і четверту. А так і чотири труни, і за трунами іде оркестра Волинської дивізії.
Музика похоронного маршу жалібно стогне, наче плаче за цими невідомими. А там за музикою — дівчата в биндах, баби, чоловіки й багато, багато дітей. Деякі баби йдуть і плачуть, гірко плачуть. У однієї теж син загинув, друга ось уже 3 роки не має вістки від свого, а та — просто плаче, бо нікому за ними, тут невідомими, плакати…
