Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Квартир'єр 12-го куреня призначив для Проходи кімнату в будинку колишнього голови міської управи пана Хаджі. «Господарі, а особливо пані Хаджі, були дуже милі, — згадував кубанець, — а найбільше, я сказав би надзвичайно мені подобалась їхня донька Оля, дуже гарна білявка з блакитними очима. Я мав окрему кімнату, але господарі запрошували мене по вечорах на склянку чаю, за якою в розмовах непомітно проходив час. Оля була рада моєму товариству. Мама нічого проти цього не мала, але ніколи не залишала нас самих. На моєму тернистому шляху Оля була останньою квіткою на українській землі, яка вабила мене до себе дівочою чистотою… Я був за короткий час цілком захоплений нею, й вона відповідала моєму почуттю. Звичайно, до поцілунків не доходило, бо при мамі цього не можна було робити. Тому моє кохання мало аж надто платонічний характер. Я навіть присвятив їй невеликий вірш… Не знайшов я своєї долі, й те хвилеве кохання як марево зникло, залишився лише спогад про красу почуттів та нездійснених бажань» [96, с. 375].

Невдовзі до Могилева прибув штаб 4-ї бригади, а за ними і штаб дивізії зі зненавидженим усіма постачанням, що забезпечувало лише свої потреби. Бойовим частинам наказано перейти на північ від Могилева аж до Копайгорода, в якому ще тримались поляки. Попереду, в Шаргороді, засіли більшовики. 4-та бригада зайняла район Озаринці — Кричанівка — Сліди — Воєводчинці — Немія, а її передові частини перебували на фронті.

12-й курінь розташувався в селі за 20 верст від Могилева. Селяни, пізнавши більшовиків, ставилися до козацтва добре і самі присилали своїх синів. Так курінь Проходи збільшився майже на сотню хлопців. Ознайомивши їх з українськими командами, почали муштрувати та вчити стріляти.

Через відсутність належного помічника, військового урядовця-економіста та досвідчених писарів Прохода був украй перевантажений — доводилося самому виконувати багато обов'язків адміністративного характеру. Чи не єдиним його помічником був джура, колишній махновець.

Під час одного з боїв куреню вдалося розбити махновську банду. Серед полонених був жид Абрамович, якого махновці примусили служити собі ще в Гуляйполі. «Був цей Абрамович якимсь диваком, — писав Василь Прохода. — Повертатись додому йому не хотілось, та він його й не мав. Він попросив прийняти його козаком до нашого куреня. Я погодився й призначив його своїм джурою. Свої обов'язки він виконував дуже сумлінно, й я не мав підстав бути ним незадоволеним. Єдине, чого йому бракувало, це відваги, що від нього не вимагалось» [96, с. 382].

1 травня Василь вирішив зробити собі свято. «З нагоди 1 травня» він поїхав до Могилева, де провів майже цілу ніч у спілкуванні з Олею Хаджі. «Батьки зраділи моєму приїзду, й за вечерею ми випили пляшку вина, яку старому вдалось у схованці ще зберегти, — згадував Прохода. — По вечері батько пішов спати, але мама залишилась вірною собі й була з нами, поки я не сів на свого коника й не від'їхав. Вони запрошували мене приїздити до них частіше, але більше мені не довелось бачити свого білого метелика, яким я називав Олю» [96, с. 379].

4 травня кіннота Михайла Фролова, яка воювала у складі 2-ї стрілецької дивізії Удовиченка, вибила з Ямполя більшовицьку залогу. А надвечір 6 травня старшинський роз'їзд Фролова зустрівся з передовою стежею полку Чорних запорожців, що на чолі армії Михайла Омеляновича-Павленка просувався зі сходу назустріч українському війську. Так об'єдналися дві армії. «Так знову постав український регулярний фронт», який перестав було існувати у грудні 1919 року [131, с. 43].

У зв'язку з посиленням Армії УНР червоні частини майже без бою залишили Шаргород та Вапнярку. Прохода отримав наказ вибити більшовиків із Крижополя. 12-й курінь досить швидко виконав це завдання, а на початку червня вже звільнив і Ободівку. Та біля Бершаді 4-та стрілецька бригада Павла Шандрука зустріла рішучий спротив червоних частин.

Відступ

6 червня у звіті, яким обмінювалися українські і польські командири дивізій, Олександра Удовиченка вперше названо генералом, а 9 червня було проголошено, що до його дивізії з армії Михайла Омеляновича-Павленка повертається 3-й кінний полк — скалка 3-ї Залізної дивізії, розбитої під Животовом у грудні 1919 року під час Зимового походу. Відтак 2-га стрілецька дивізія перейменовувалась на 3-тю Залізну, 4-та бригада, де служив Василь Прохода, ставала 7-ю, а його 12-й курінь — 21-м.

Тим часом більшовики підвели резерви, зокрема з Врангелівського фронту, і вдарили у стик 3-ї і 6-ї польських армій у районі Сквири і Липовця. Прорвавши фронт, 1-ша Кінна армія Будьонного пішла в запілля поляків. 3-тя польська армія, у складі якої була 6-та Січова дивізія Марка Безручка, 12 червня поспішно залишила Київ і енергійно відступала на захід. Через це 6-та польська армія, у складі якої билася Залізна дивізія, почала загинати своє ліве крило, а тоді отримала наказ відійти на лінію Могилів — Жмеринка — Козятин. Генерал Удовиченко наказав 3-й дивізії зайняти відтинок Володіївці — Калитинка — Політанки, напевно, по річках Лядова, Мурафа і Мурашка.

Зрозумівши, що поляки думають тільки про поспішний відступ, генерал-хорунжий Удовиченко 16 червня видав наказ про вихід з підлеглості 24-ї бригади 12-ї польської дивізії і початок самостійних дій в обороні Батьківщини.

17 червня більшовики зайняли с. Чаїнка та атакували праве крило 7-ї бригади Павла Шандрука і ліве крило 8-ї бригади полковника Олександра Бурківського. Цей наступ 7-ма бригада відбила, завдавши більшовикам значних втрат, але згідно з попереднім наказом залишила Володіївці і відійшла на с. Політанки. При відході із с. Володіївців бригаду обстріляли селяни — противники поляків.

Це підтверджував і Василь Прохода. «…Місцеве населення, — писав він, — яке спочатку помагало полякам повстанням у запіллю совєтських частин, побачивши, що поляки взялися заводити на зайнятій території свою адміністрацію та повертати польським панам їхні маєтки, тепер почало піднімати повстання проти поляків. Це змусило 3-тю польську армію поспішно відходити, а за нею також швидко відступала 6-та польська армія, на правому крилі якої ми були. Ми ледве встигли слідувати за нею, а потім і зовсім відстали та самі з боями проти настирливо натискаючих большевиків повільно відступали… Лише десь на початку липня ми установили з поляками зв'язок аж за річкою Збручем» [96, с. 380].

Зміну ставлення українців до поляків зауважив і Василь Кирилович Трильовський у спогаді «Польське військо, як союзна армія, на Україні». «З населенням польське військо поводилося дуже погано, особливо рядовики, — писав він. — Вони просто дерли шкуру з народу, тримаючи себе не як союзники, а як завойовники з середньовіччя; вередували хлібом: житнього хліба не хотіли їсти, забирали від населення все, що їм вподобалось; справляли свою, а потім нашу Паску, здираючи з населення все те, що було потрібне для ляцьких вибриків; ґвалтували жінок, розганяли базари і ярмарки (постійне явище в Кам'янці-Подільськім) у свої свята.

Деякі села повставали проти таких порядків. Поляки в жорстокий спосіб розправлялися з повстанцями, палили цілі села.

Польські війська на Українській землі були недовго, їм довелося скоро відступати. В Київі вони були тільки один місяць, від 9 мая до 9 червня 1920 року. Ще в гірший бік змінилося поводження польських військ на нашому терені після прориву кіннотою Буденного в районі Хвастова й Козятина. Ця кіннота навела велику паніку в польському війську, яке без огляду почало відходити. Причини відвороту криють(ся) не тільки в наступі Буденного, а також в моральному розкладі польської армії, що втратила військовий дух і не хотіла вже воювать, а через те обернулася в перелякану отару. Деякі частини без пам'яті утікали з фронту й віддихувалися аж у Тарнополі, коли кінна розвідка (Буденного) появилася у Бердичеві.

Українському військові, що було і мале числом, і слабо озброєне, але сильне духом, довелося в завзятих боях із большевиками прикривати утікаючих Поляків, військових і цивільних. Про це все своє слово скаже історія кожної військової частини української…

47
{"b":"203986","o":1}