Білоус мав гроші (навіть польські марки), а тому сміливо завів Василя до ресторану, де й повечеряли. Потім блукали по місту, чекаючи ночі, коли мав відійти їхній потяг. Після десятої вечора зайшли до бару. Тут Антін познайомився з дівчиною «вільної професії». З нею про все і домовились: Антін виступає у ролі коханця на ніч, а Василь спить поруч на канапі…
Вранці, розплатившись за послуги, пішли в напрямку «Повонзкі». Тут і довідалися, що поїзд уже відійшов. Так хлопці здобули свободу.
Почувши від знайомого, що у таборі перебуває Пузицький, одразу пішли до нього. Побачивши Василя, полковник «дуже зрадів, ніби рідного брата зустрів» [96, с. 349].
Головне питання — як легалізуватись — вирішив Пузицький. Службовцям канцелярії табору він сказав, що то його знайомі, які втекли з Рівного від більшовиків. Цього виявилося достатньо — Василь і Білоус заповнили анкетні картки та отримали посвідки біженців.
У розмовах спливали години. Згадували недавнє минуле.
— Большевики сильні нашим безсиллям, — сказав Пузицький. — Нашу силу зжерла отаманія та анархія. Слабкий був Петлюра…
Прохода розповів, як наказний отаман нищив Сіру дивізію.
— Знаю я добре Осецького, — з гіркотою кинув полковник. — Він дуже любить всякі авантюри. Большевики за це б розстріляли його, а у нас кожний може безкарно руйнувати те, що інші в тяжких зусиллях створили. От такі, а ще й винниченки, наробивши паскудства, втекли за кордон, або, просто кажучи, дезертирували. І Осецький також поїде на державний кошт десь «репрезентувати УНР».
Пузицький страшенно переживав поразку. «Загальна національна трагедія була і його особистою трагедією…» — зазначав у спогадах Василь Прохода [96, с. 351].
Знову в Україні
Наприкінці липня 1919 року Білоус запропонував план повернення в Україну. То був час, коли поляки витиснули за Збруч Галицьку армію, а уряд ЗУНР евакуювався до Кам'янця-Подільського.
Польща виявила зацікавлення, щоб українці продовжили боротьбу проти більшовиків (бо це б зміцнило становище поляків на Холмщині та Волині, які хотіла загарбати Москва). Оскільки уряд УНР жодних претензій на окуповані поляками західні українські землі не висунув, то «прийшло до якогось порозуміння та гамування ненависті між поляками та українцями». Щоб посилити українське військо, поляки дозволили перехід з Польщі на територію УНР інтернованих вояків [96, с. 354].
На думку Білоуса, сприятливу ситуацію треба було використати й спробувати дістатися до Кам'янця-Подільського, місця осідку уряду УНР. Комендатура табору «Повонзкі» не заперечувала, щоб частина біженців перейшла в українську зону.
Видали посвідку і Проході. В ній зазначалося, що він звільнений з табору та їде в Кам'янець-Подільський. Щиро попрощавшись із Пузицьким, друзі вирушили на південь. За тиждень їм пощастило дістатися нової столиці УНР. Тут коштом Білоуса поселилися в «готелі», зайнявши повну блощиць кімнату.
Одразу зголосились до коменданта міста. Той наказав йти у штаб начальника залоги для призначення на службу. Службовець відділу кадрів, довідавшись, що Білоус і Прохода щойно повернулися з таборів, хотів призначити їх відповідальними за організацію табору полонених більшовиків у Дунаївцях, та врешті від цієї ідеї відмовився.
Дізнавшись, що у військовому міністерстві працює полковник Ґанжа, якому в травні пощастило вирватися з відділом сірожупанників з оточення, Прохода поспішив до нього. Виявилося, що з недобитків Сірої та Волинської дивізій було створено 4-ту Холмську дивізію (пізніше перейменовану на 4-ту стрілецьку дивізію сірожупанників).
Петро Ґанжа був радий бачити Проходу живим і здоровим. Полковник розповів, що працює над проектом створення 1-ї рекрутської дивізії, в якій буде чотири полки. 1-й стрілецький полк уже наполовину організовано, командує ним полковник Павло Шандрук. Вже формуються 2-й Чорноморський і 3-й Синьожупанний полки, а треба ще створити кадри 4-го Сірожупанного полку, до якого заплановано влити колишніх полонених із Сірої дивізії, що прибуватимуть з табору Вадовиці. Організувати кадри 4-го полку та очолити його штаб Ґанжа запропонував Проході. Петро Ґанжа проінформував, що командиром полку невдовзі призначать сотника Коваля, колишнього помічника командира 4-го Сірого полку.
Прохода залюбки погодився (хто ж не хоче продовжити службу з вірними товаришами!) і спільно з Ковалем організував штаб полку зі старих сірожупанників. Начальником господарської частини став хорунжий Стефан Синиця (з Узина Васильківського повіту), а полковим священиком — о. Михайло Четвертинський (очевидно, псевдонім. — Ред.).
Невдовзі Проходу призначили виконувачем обов'язків начальника штабу дивізії, але сам штаб створити не встигли: 1 грудня стало відомо, що поляки на прохання уряду УНР ось-ось окупують Кам'янець-Подільський. Таким чином Петлюра і Мартос вирішили «випередити» денікінців, які вже зайняли Нову Ушицю. Армія УНР відступила в район Проскурова, а виснажена тифом УГА передалася на бік Денікіна.
Напередодні вступу польського війська в Кам'янець українські вояки почали розходитися. Василь, попрощавшись (на цей раз назавжди) з полковником Ґанжею, разом з панотцем Михайлом, Антоном Білоусом та сотником Ковалем вирушив у Шатаву, що за 15 верст на схід від Кам'янця-Подільського. Там їм надав притулок о. Віктор Симоновський.
Вранці стали нараджуватися, що робити далі. В цей момент на подвір'я в'їхали вершники. Це були отамани Омелян Волох, Юхим Божко та Олександр Данченко.
Василь не раз бачив їх у Кам'янці в їдальні. «Вони тримали себе аж надто незалежно й все ганили. Одного разу з ними конферував отаман колишнього Червоного куреня смерти отаман Ангел, який приходив у селянській свиті з совєтського запілля ніби як представник від повстанців Лівобережжя» [96, с. 362].
І ось нова зустріч. Виявилося, що під час евакуації з Кам'янця-Подільського отаманів (за наказом військового міністра Всеволода Петріва) не пустили до вагонів, тому й довелося їхати кіньми.
На чужому подвір'ї вони почувалися як удома, та все ж не виклично. Попрохали дати свіжих коней. Обіцяли заплатити за них.
Прохода і Коваль наважилися приєднатися до отаманів, вважаючи, що з ними швидше дістануться до своїх. Але панотець Михайло рішуче запротестував, сказавши, що не дає на це Василеві благословення. Віктор Симоновський також відраджував. Він сказав, що прийме його псаломщиком, а дозвіл дістане від єпископа Пимона. Обіцяв зачислити в кандидати на сан священика. Це б звільнило старшину Проходу від інтернування поляками та мобілізації денікінцями, якби ті чи інші прийшли до Шатави. Це влаштовувало Василя. Релігійне почуття у нього завжди було розвинене, а після військових поразок зросло, і він «щиро міг погодитись стати священиком» [96, с. 363].
За два тижні Прохода вже освоївся з новим становищем. Тим часом минула криза у хворого на тиф Антона Білоуса. Його вирішено було відвезти до Кам'янця у шпиталь. Одного дня Василь та о. Віктор Симоновський на бричці повезли товариша.
У Кам'янці поляки вже не брали в полон українських старшин і козаків. Не зачіпали навіть галичан, які записалися студентами до Українського державного університету в Кам'янці-Подільському. Залишили у спокої і командира 1-го рекрутського полку Павла Шандрука, котрий «хитро зумів ліквідувати майно полку та продати коні». В цивільній адміністрації поляки залишили майже всіх українців, підпорядкувавши, щоправда, їх польській комендатурі. Частина Поділля, де перебували польські військові відділи, вважалась окупаційною зоною. А Шатава потрапила до нейтральної смуги, бо «денікінці встигли зайняти лише Дунаївці, з яких пізніше відкотились, а большевики туди не дійшли. Тому з Шатави можна було їздити до Кам'янця без будь-яких перешкод» [96, с. 363].
В одну з таких поїздок о. Віктор Симоновський представив Проходу єпископові Пимонові. Той звернувся до Василя:
