За вміле керування боєм за Овруч начальник Коростенської групи 27 січня 1919 року представив Василя Проходу на підвищення до рангу сотника.

В успіхові Коростенської групи отаман Оскілко поважної ролі не відіграв. А от начальник штабу Північного фронту Всеволод Агапієв (генерал-майор російської армії) завжди давав Пузицькому вичерпну інформацію про ситуацію на фронті й цінні поради. «Він був майже єдиний воєнний діяч, — згадував Василь Прохода, — який реально оцінював обставини і своїм розумним керуванням не допустив до передчасної ліквідації фронту, як то сталося на Сході та на Півдні (України)». До того ж його можна було викликати до телефонного апарата в будь-яку годину дня і ночі. «Правдоподібно, він спав біля нього», — писав Василь Прохода [96, с. 290, 291].

Високо оцінював Всеволода Агапієва і полковник Пузицький. «Хоч генерал Агапіїв зле висловлювався українською мовою, але він всією своєю істотою був українцем, — зазначав він. — Його палка натура була цілком віддана українській справі. Наскільки можна було він ганьбив «отаманію», а з нею й наказного отамана (Олександра Осецького), який, на його думку, руйнував усе те, що було українське, що починало жити здоровим реальним життям». Агапієв боровся з хаосом, що запанував на фронті, в запіллі, «і навіть у Рівному» [114, с. 13]. Посилював дієздатність Північного фронту чудово налагоджений Агапієвим телефонний і телеграфний зв'язок.

Зі знаками оклику згадував свого начштабу й Оскілко. «…(Агапієв) хоч і був москалем, — писав він, — але віддавався українській справі цілковито і працював день і ніч… був неоціненним чоловіком, здібним і високоталановитим старшиною генерального штабу, з великою ерудицією та знанням свойого діла, нерозлучним моїм помічником і порадником у кожній військовій справі, чесним чоловіком і справедливим до своїх підлеглих» [77, с. 46].

А ось що писав про себе сам Агапієв: «Я по происхождению русский… но всегда был противником как большевистского, так и деникинского монархизма и централизма. Я сторонник широкого демократизма и принципа самоопределения наций. Украину я люблю и служил ей еще в декабре 1917 г. и в 1918 г. при Центральной Раде, а также в 1918 году при Гетмане и в 1919 году при Директории. Республиканское правительство Украины я признаю, сроднился с украинской армией и с полным удовлетворением вновь принес бы свои знания и опыт на пользу украинской армии» [3Б, с. 106].

Успіхи Агапієва викликали заздрість у наказного отамана Осецького, а відтак і простеляли шлях у пекельну пастку, яку свідомо чи несвідомо готували мстиві, позбавлені військових талантів малороси. «С. Петлюра, генерал Осецький і Штаб Дієвої Армії зі свого боку робили все, щоб розбити і розшматувати Північну армію…» — стверджував Оскілко [77, с. 46].

28 січня прихильники більшовиків у кількох місцях зруйнували колію між Овручем і Коростенем. Це справило погане враження на козацтво. Чорний курінь одразу почав сіяти провокаційні чутки, що ворог відрізав військо від бази. Остаточно деморалізувався Наливайківський курінь під командою колишнього волосного писаря Сумчука, який чомусь називав себе полковником.

55-й Народного визволення полк «уважав після повалення гетьманського уряду боротьбу з большовиками непотрібною». Не бачив сенсу в боях проти червоних і 2-й піший полк імені Володимира Винниченка, а Чорний курінь смерті отамана Гуцула тільки й думав, як дременути з фронту, щоб у запіллі грабувати «буржуїв», а якщо неохоче віддаватимуть майно, то й нищити їх [94, арк. 955].

«Чорноморський технічний курінь провадив «реалізацію» набутого майна, — домальовував картину загального розкладу Василь Прохода. — Залоги бронепотягів вимагали перед виїздом на позицію горілки. Тільки Звягельська гарматна батарея, Запорозька кінна сотня й у деякій мірі Франківський курінь не ухилялись од виконання наказів» [94, арк. 955].

Не краща ситуація була і в червоних частинах, які відійшли від Овруча. Один більшовицький полк замітингував. Промовці висловлювали думки, що «вкраїнські частини — (це) не білогвардійські банди, а військо демократичної республіки. Значить, може бути шлях до порозуміння». Тож і вислали червоні делегацію з п'яти колишніх старшин російської армії [94, арк. 955].

Надвечір 29 січня посланці підійшли до сторожової охорони Наливайківського куреня. «Наливайківці на власну руку вступили в переговори з большовиками…» [94, арк. 955 зв.]. І після опівночі допровадили їх до штабу групи на станцію Коростень-Подільський. Складалася делегація з двох латишів, росіянина, білоруса та українця. «Скромний одяг, шляхетні риси обличчя й якийсь тужливо-сумний погляд сірих очей, особливо в латишів, приваблювали кожного, — згадував Василь Прохода. — Помітно було, що брехня й брудний егоїзм соціальної революції мало діткнулись до них. Вони не перетворилися на звірів, а залишилися людьми й, можливо, були останніми ідейними борцями в рядах більшовиків» [94, арк. 955 зв.].

Почав латиш:

— Мы — делегаты советского полка. Мы пришли к вам, товарищи, с мирной целью. Воюем мы друг против друга и сами не знаем зачем. Нам говорили, что вы угнетаете рабочих и крестьян, защищаете буржуазию, хотите возобновления капиталистического строя… Теперь же мы узнали, что вы — республиканцы-демократы и боретесь за свободу своего народа. Почему мы воюем между собой, если наши демократические принципы общие?

— Запитайте своїх комісарів, чому вони силують вас іти з огнем і мечем на вкраїнську землю й душити Вкраїнську Народню Республіку, — відповів начальник штабу групи сотник Прохода.

— На митингах в наших полках мы решили заключить с вами мир и не воевать больше…

— У свій час уряди наших республік про це говорили, а я особисто не маю права без дозволу вищого командування вести з вами переговори, — відрубав полковник Антін Пузицький.

— Радимо вам неофіційно: повертайтеся до своїх частин, — додав Прохода. — Передавайте своїм товаришам, що ми не є жодними капіталістами чи їхніми наймитами і не маємо ніякого наміру йти війною проти вас. Ми лише обороняємо нашу Батьківщину від вас.

— Нет, мы не можем возвратиться ни с чем. Если вы не можете вести с нами переговоры, разрешите нам поехать к вашему командованию. Может, мы там договоримся.

— Спочатку я мушу запитати дозволу штабу фронту. А поки ви будете затримані й перебуватимете під охороною до розпорядження головнокомандуючого, — сухо мовив полковник.

Командувач Коростенською групою Антін Пузицький сентименту до більшовиків, нехай і ідеалістів, не мав. Більше того, він розумів, чим можуть закінчитися для нього і Василя Проходи несанкціоновані переговори, навіть якщо делегати були людьми високих чеснот. Тож наказав комендантській сотні сірожупанників оточити наливайківців, які вступили в переговори, і дати кожному, в тому числі й старшинам, по 100 драчів (шомполів) та замкнути до вагона.

Закрили в кімнатці й делегацію.

— Бачив я всяких наївних ідеалістів, але такого, як цей латиш, ще не доводилося зустрічати, — мовив Проході Пузицький, коли вони лишилися самі. — Запитаю Агапієва, що він скаже.

За півгодини вдалося налагодити зв'язок з начальником штабу Північно-Західного фронту. Той відповів, що без командувача Оскілка дозволити пересування більшовицьких посланців не може, бо це акція політична і може викликати серед політиків-урядовців черговий наклеп на військових.

— Отаман Оскілко повернеться за два дні, — сказав Всеволод Агапієв, — тож нехай делегати побудуть у вас.

Про цю розмову Пузицький поінформував затриманих.

— Голодними ви не будете, — додав він. — І чарчина буде до їжі. Хочете відповіді — чекайте.

Тим часом 4-й Сірий полк і дві сотні 1-го полку отримали наказ змінити наливайківців, що лишилися в заставі, й під ескортом привести їх до штабу. Але на становищах сірожупанники вже нікого не застали — наливайківці «самочинно покинули свої місця». Лише невеличка частина старшин і підстаршин куреня імені Наливайка прийшла до штабу й «зі сльозами на очах просила їх покарати на горло, бо вони не можуть пережити ганьби тої частини, в якій служать. Ці лицарі доповіли, що вони все вжили, щоб утримати зрадників», але тих було значно більше і не було змоги вжити зброю. Старшини повідомили, що частина куреня перейшла на бік ворога, а Сумчук десь зник [113, с. 87].