Такі дії сірожупанників редакція журналу «За Державність», яка в першому номері опублікувала «Записки до історії Сірих, або Сірожупанників» Василя Проходи, розцінила вкрай негативно. «Редакція подивляє те завзяття, з яким автор силкується зідеалізувати Сірих. Та факти, які він подає, промовляють щось иншого, а саме, що «демократична» хороба міцно в'їлася в молодий організм Сірих — вони зважилися на кроки і вчинки, духові регулярного війська противні. Суб'єктивні ознаки хороби виразилися: 1) в передчасній «перевтомі»… 2) в утраті дисципліни і, зрозуміло, боєздатності… 3) в утраті почуття власної сили… До об'єктивних ознак хороби треба віднести: 1) посилання до вищих інстанцій делегацій і 2) манію переслідування — інакше не можна об'яснити ужитий автором епітет «визискувачі»… Зрештою, Сіра дивізія в хоробі цій не була винятком — на пошесть цю переслабувала в році 1919 вся збройна сила У.Н.Р.» [95, с. 101].
На станції Рівне, у штабі Північної групи, Василя Проходу і колишнього сірожупанника Анатоля Костика, тепер командира полку 17-ї дивізії, «дуже радо прийняв отаман Агапієв, а отаман Оскілко пообіцяв прийняти нас на Західний фронт навіть тоді, коли Головна команда не погодиться, — писав Василь Прохода. — Але все обійшлось добре. Перебуванню на польському фронті наші уявні «радянофільські» настрої не перешкоджали» [96, с. 322]. Головний отаман не заперечував, щоб сірожупанників перекинули на Польський фронт.
Та не всі прагнули воювати далі. Почувши, що дивізія рушає на захід, кілька козаків, що добровільно приєдналися до сірожупанників на Чернігівщині під час антигетьманського повстання, залишилися в Шепетівці, аби повернутись додому.
Бійка на станції Здолбунів
17 березня в районі Здолбунова вибухнуло повстання прибічників совєтської влади. Маючи дві гармати, більшовики захопили станцію і почали грабувати ешелони з постачанням сірожупанників. Для ліквідації заколоту було вислано відділ козаків і старшин 1-го і 3-го полків…
Не спали й козаки та старшини інтендантської частини. Особливо відзначився завідувач зброярні 1-го Сірого полку Фещенко з Оріхова. Коли заколотники на запасних коліях оточили ешелони сірожупанників, підхорунжий Фещенко в робочому одязі працював у зброярні. Його полонили прямо біля верстата.
Скориставшись тим, що червоні взялися грабувати, зброяр утік — і не в кущі, а на двірець, щоб доповісти командиру про напад. На пероні його знову затримали два заколотники.
Фещенко російською мовою сказав, що він слюсар і бере участь у нападі на станцію.
— Што ви тут дєлаєтє, таваріщі? — запитав він. — На чєрта ви возітєсь с етім пулємьотом? Наши уже захватілі ешелони, взялі в плєн всєх пєтлюровцев і сєйчас хазяйнічают в ешелонах, а там єсть што взять!
У «товаріщєй» аж очі загорілися. Але покинути кулемет вони не наважувалися. Від них Фещенко взнав, що на станцію наскочив тільки авангард повстанців, головне ж сили мають ось-ось надійти, а цим двом наказано виставити кулемет у бік Рівного, звідки могли підійти петлюрівці.
— Так што же ви, таваріщі, нє знаєтє, что двух чєлавєк возлє пулємьота мало? — гнув своє Фещенко. — Нужно пазвать єщьо! Ідітє за німі, а я пастєрєґу…
«Таваріщі» охоче побігли до ешелонів, а підхорунжий розвернув кулемет на пероні люфою у бік головних сил, що вже жваво підбігали. Коли розбишаки наблизилися на відстань 200–300 кроків, Фещенко відкрив убивчий вогонь по натовпу, де було близько чотирьох сотень ласих до чужого майна. Першою же чергою кулемет скосив близько 30–40 бунтівників. Це так вплинуло на червоних, що вони чкурнули в різні боки. Дехто почав стріляти по ешелонах, думаючи, що там ще знаходяться сірожупанники. Це налякало грабіжників. Покинувши полонених і майно, вони дали драла.
Скориставшись панікою, Фещенко з козаків, що підбігли, організував охорону станції і протримався до прибуття підмоги із Шепетівки і Рівного. Отак земляк Проходи врятував постачання Сірої дивізії.
Безладдя в Луцьку
20 березня Сіра дивізія перейшла в підпорядкування штабу Північної групи військ УНР і перебазувалась у Луцьк для відпочинку і поповнення.
Місця у Луцьку виявилося вдосталь. Біля вокзалу збереглися касарні царської армії. В них розташувалися штаби полків та господарські частини, а штаб дивізії вибрав собі найкращий будинок у місті. Муштрові відділи були вислані на правий берег річки Стохід у села Киселін, Переспа, Навоз і в м. Колки на р. Стир. Та на передову позицію йшли тільки ті, «кого вабили бойові пригоди», а решта відпочивала. «Більшість старшин захопилась забавами та розвагами у місті, ніби в мирний час, та, маючи значний запас спирту, не розминалась з чаркою більше, ніж то дозволялось», — із сумом згадував Василь Прохода [96, с. 323].
Поганий приклад подавав начальник штабу Сірої дивізії сотник генштабу Морозевич, який забавами в запіллі цікавився більше, ніж подіями на фронті.
В одній веселій компанії верховодив поручник Пономаренко. Він зовсім не цікавився діяльністю свого куреня. На позиції не виїжджав. Якось прямо в очі заявив Проході:
— Найрозумніше за таких обставин — нічого не робити, ніж битись за те, чого більшість українців не потребує.
— Коли ти порядна людина, відійди зовсім, як це зробили Гейко, Балобай, Калитенко, не деморалізуй інших та не зневажай ідеї нашої боротьби, за яку пролито кров кращих синів України. Ти ж — командир куреня! Який приклад ти даєш для своїх підлеглих? Ліпше відійди!
— А куди ж мені відходити? Мені й тут добре. Пити та їсти є що і побавитись можна досхочу.
— Бавитись можна — все в свій час, але не роби підлостей. Нащо ти заманив гімназистку з Ніжина, викликавши у неї романтичне захоплення героїзмом боротьби, а тепер пустив по похилій площині?
— А тобі що до того? Чого ти читаєш мені мораль? Пузицького тепер немає, то сиди собі тихо!
Уже в Луцьку з'ясувалося, що під час відступу з Чернігівщини до куреня Пономаренка у Ніжині було таємно прийнято двох гімназисток. Вони були коротко підстрижені та, як юнаки, одягнені у військову форму. Про це не знали більшість старшин, у тому числі Прохода і Пузицький. Одну з дівчат Пономаренко призвичаїв пити, і вона «морально впала цілком». А була ця дівчина з порядної української родини…
Коли Прохода довідався про цю гімназистку, то звернувся до полкового лікаря взяти її сестрою до амбулаторії, але там вона не протрималася і двох днів. Тоді Прохода прилаштував дівчину до товариша Костя Курила, сподіваючись, що вона стане друкаркою при штабі полку. Її зобов'язали жити в кімнатці при штабі і не приймати нічних гостей. Але за тиждень вона знову зірвалася… Довелося звільнити. Дали жіночий одяг, гроші на дорогу і пораяли вертатися у Ніжин. Яка її спіткала доля, Прохода так і не дізнався.
Іншою гімназисткою заопікувався командир сотні хорунжий Стельмах. Він навчив дівчину стріляти з кулемета, і вона весь час була зі Стельмахом на передовій, «переносячи весь тягар бойового життя». Одного разу дівчина врятувала влучною стрільбою цілий відділ сірожупанників, на який несподівано налетіла більшовицька кіннота. Тоді всі від перевтоми заснули, а вона чатувала на варті [96, с. 325].
У «трикутнику смерті» Стельмах весь час бився на передовій позиції, напевно, була з ним і та дівчина. Врешті Стельмах потрапив в оточення…
У липні 1919 року, коли з решток 1-ї Сірої дивізії було сформовано 4-ту дивізію сірожупанників, довелося козакам зустрітися зі Стельмахом, на той час уже командиром червоного бронепотяга, який вів наступ на їхні позиції. «Стельмах, пізнавши своїх, привітав їх салютом до неба і від'їхав назад. Чи була тоді з ним ніжинська героїня, невідомо, як і сама доля Стельмаха» [96, с. 324, 325].
Безініціативність штабу дивізії, «байдужість до проявів деморалізації, що загрожувала розкладом», безладдя, деморалізація навіть «тих, що могли були героями», пригнічували Василя Проходу. Він уже і сам «не бачив доцільності у своїй чинності», адже «свій свого не пізнавав». Прохода закликав командира полку вигнати Пономаренка, але Петро Ґанжа не наважувався, бо не мав належної сили волі. Частині гостро не вистачало Антона Пузицького [96, с. 324, 325].
