Удосвіта Коростенська група була на позиціях, окрім наливайківців і значної частини 55-го полку Народного визволення, що дезертирували. Дуже підозріло поводилися «зрадники й шкурники Чорного куреня смерті». Їхні розвідники поширювали явно провокаційні відомості про ворога. Пузицький наказав куреню о 8-й ранку зібратися біля штабу. Він вирішив «відокремити злочинно-провокаційний елемент, віддати його під воєнний суд», а решту приєднати до Окремої запорозької кінної сотні [113, с. 87].

Командувач групи розпорядився, щоб начальники станцій Ігнатпіль і Коростень «затримали, обеззброїли й заарештували» зрадників-наливайківців на чолі з курінним Сумчуком. Пузицький розумів, що наказ може повернутися проти нього, адже Сумчук був «улюбленцем отамана Оскілка й наказного отамана Осецького» [113, с. 87].

Близько 7-ї години ранку 30 січня ворожа артилерія відкрила сильний вогонь, а з лісу висунулися колони червоних. Влучними пострілами більшовики вбили і поранили кількох вояків Франківського куреня. Франківці заметушилися і почали залишати позиції. «Зупинити зрадників не було змоги…» — з болем писав Антін Пузицький [113, с. 88].

Ворог посилив наступ, але густий рушничний і кулеметний вогонь сірожупанників змусив червоних залягти. Побачивши, що три гарматні снаряди потрапили в наш кулеметний бронепотяг, командир групи наказав відходити до Ігнатполя.

Відступали організовано. Продовжувала «лицарськи битися» і команда понівеченого кулеметного бронепотяга. Оскільки ворог зазнав спустошень, то переслідував українців «дуже слабо». Ар'єргард сірожупанників ще до ночі, попри гарматний обстріл, утримував Овруч, а тоді потягом від'їхав на Ігнатпіль [113, с. 88].

«До Ігнатполя командир групи прибув 30 січня зі смерком». На станції скупчилися різні частини. Сила вояцтва вешталася околицями та стріляла в повітря. Пузицький ужив гострих заходів, щоб зібрати і привести до ладу розхитані відділи. Сірі й частина франківців, побоюючись «своїх» не менше, як більшовиків, зайняли позицію на північному краї Ігнатпільського лісу [113, с. 89].

Опівночі вагони, де перебував штаб групи, оточили дезертири 55-го полку. Та ще й наставили кулемети. Комендантська сотня сірожупанників, що стояла біля штабних вагонів, була готова вжити зброю. «Озброєна юрба клекотіла». Полковник Пузицький передав через командира штабної сотні, щоб усі частини зібралися і кожна стала окремо там, де скаже начальство. У випадку невиконання наказу комендантській сотні наказано відкрити вогонь по натовпу [113, с. 89].

Лише за годину комендант доповів Пузицькому, що наказ виконано. Тоді командир групи вийшов з вагона. Пролунала команда: «Струнко!» Це подіяло на розбурхану стихію. Заводіяки бешкету прикусили язики.

Пузицький почав допит.

Виявилося, що провокатори з Чорного та Наливайківського куренів ширили чутки, що на інших фронтах українське військо «прийшло до взаємної згоди з большевиками і що вже давно припинено війну». Прихильники мирних переговорів з червоними вимагали випустити затриманих більшовицьких делегатів, які, чекаючи на отамана Оскілка, перебували в Коростені [113, с. 89].

Ще перед тим як вийти з вагона, Пузицький з'ясував зі штабом фронту, як чинити з бунтівниками. Тому одразу наказав наливайківцям, «народовизволенцям» і Чорному куреню смерті вантажитися в ешелон та вирушати в Рівне «на відпочинок». Коли ж ті сіли, вагони замкнули і під ескортом відправили до Новограда-Волинського. Пузицький телефоном попрохав звягельського повітового комісара полковника Падалку роззброїти заколотників, заарештувати командирів частин і підбурювачів, що той і зробив.

«Зрада Наливайківського куреня на чолі з його командиром Сумчуком і дезерція з позиції вслід за Наливайківцями значної кількости вояцтва з 55-го та Франківського полків була в той час явищем нормальним серед тих «військових частин», які були створені в порядкові отаманських формувань… — писав Антін Пузицький, — здебільшого отамани їх були людьми з темним і підозрілим минулим, на війну дивилися з погляду власної наживи… Для них не існувало ані людських, ані божих законів, — відповідальності не визнавали. Дух їхнього війська був такий: битися з ворогами — значить ризикувати власним життям, а це не було в їхніх інтересах. Відсутність відповідальності давала їм змогу ігнорувати все те, що для них було невигідним. Меншість свідомого чесного вояцтва не мала можливості впливати з кращого боку на… ганебну більшість, бо до цієї більшости належали отамани. Командуючий Північної групи, «народній герой» отаман Оскілко, народній вчитель, краще воював у запіллю, ніж на фронті, катував при допомозі відомого садиста Папули мирне громадянство й при перших ворожих стрілах утікав, чим давав приклад таким же отаманам, як і сам. Відсутність законності, нехтування статутів… а найголовніше, брак почуття карності розв'язувало руки отаманам і їхньому військові. Населення стогнало від їхнього терору, чекаючи твердої влади, з якого б боку вона не прийшла. Все це і є одною з найбільших причин нашої поразки.

Отамани міцно трималися на своїх посадах і вели «уперту боротьбу»… в запіллю з «ворогами». Раз кадровий старшина — значить ворог, не володіє українською мовою — також ворог. Вороги — всі жиди, бо мають гроші, а тому їх треба грабувати й нищити. Селянство, яке обороняло своє майно від «отаманської реквізиції», — є запеклий ворог. Але всі ці «вороги» були без зброї й отаманам було легко з ними «воювати». Большевики добре знали, що діється в нас, що являє з себе (наше) військо і його «вожді», а тому їм легко було воювати й мати успіх. Командир групи прийшовся не до душі отаманам, бо мав сильну волю й тверду підпору в своїх бездоганних Сірих; через це його боялися; боялися також і начальника штабу групи сотника Проходу, який приводив їх до пуття» [113, с. 89, 90].

Пузицький був рішучим противником «отаманії», особливо в «регулярному» війську. Винним в «отаманії» було, звичайно, вище командування, яке давало право на формування відділів таким діячам, як Гуцул і Сумчук.

Чисельність групи суттєво зменшилася. Оскільки Ігнатпільський фронт був досить широким, а станція Ігнатпіль не мала стратегічного значення, Пузицький вирішив відійти і зайняти позицію на північ від Коростеня-Подільського біля села Васьковичі по річці Уж, де ще під час Світової війни було вирито глибокі шанці. 19–20 січня сірожупанники їх впорядкували.

1 лютого отаман Оскілко телеграфом повідомив полковника Пузицького, що в його розпорядження надсилається Окремий полк імені Володимира Винниченка під командуванням отамана Гришка. Слово «окремий» одразу насторожило Пузицького. Та й Оскілко попередив, що з Гришком «треба бути рішучим і одночасно обережним, бо може самочинно залишити позицію і зникнути з цілим полком» [113, с. 91].

2 лютого 1919 року стало критичним днем у долі змученої боями і морозами Коростенської групи.

Вранці наші частини почали організовано відходити на нову лінію оборони. В Ігнатполі командир залишив тільки кінну чоту Окремої запорозької сотні й сотню сірожупанників, які вели розвідку і наглядали за ворогом.

Але козаки 55-го Народного визволення полку не хотіли обсаджувати нові позиції вздовж річки Уж, а зачали вимагати негайного відпочинку в запіллі, бо вони, мовляв, не гірші за наливайківців, яких за переговори з більшовиками було відправлено в Рівне. Штаб ультимативно наказав тримати свій відтинок фронту. Прохода нагадав й про військово-польовий суд. Тоді ворохобники самочинно покинули позицію.

Довідавшись про це, полковник Пузицький поспішив на передову підбадьорити змучених козаків чотирьох сотень 1-го та 4-го полків сірожупанників, на яких грізною хмарою насувалися червоні (близько трьох-чотирьох тисяч). А Василь Прохода залишився в Коростені-Подільському координувати діяльність групи.