Старшин і козаків конвою командарма поселили у двоповерховому будинку з невеликим подвір'ям. За згодою вартового можна було виходити за межі табору. Хто мав можливість, найняв кімнату в місті. Цим насамперед скористались одружені старшини. Козаки, переважно кіннотники конвою, розмістилися на двоповерхових нарах на нижньому поверсі. Старшини ж оселилися на горішньому поверсі мурованого будинку. Керував табором Антін Пузицький.

Вилежавши кілька днів у сумних роздумах, Василь вирішив ставати до праці. Він знав, що робити в таборах. Почав з того, що у кутку поставив стіл — основу читальні та бібліотеки. Йому взялися допомагати сотник Бордоніс, Ілля Хмелюк та Петро Кожевників. На установчі збори «Просвіти» зібралося близько десяти чоловік. Дістали зо два десятки книг, передплатили українські часописи, що виходили у Львові. Почали лекційну діяльність.

Щотижневий огляд політичних подій робив Петро Кожевників. Декому здавалося, що він — більшовицький агент, «бо вступив до української армії перед самим останнім її відступом, і то (одразу) до розвідочного відділу». Але Петро на чутки не зважав і продовжував працювати. Написав і виголосив реферат про історію Запорозької Січі й Василь Прохода. А полковник з інженерно-технічної управи Віталій Гудима прочитав лекцію про перпетуум-мобіле [96, с. 418].

Крім того, просвітяни заснували стінний часопис «Вільне слово і малюнок». Для цього придбали велику, на зразок шкільної, таблицю, на якій вивішували оригінали редакційної статті, заміток, дотепів, сатири й малюнків. Біля дошки сміх не вмовкав. У тих малюнках, зазначав Прохода, «була виявлена ціла епопея минулости й сучасности нашої козацької недолі». Малюнків, віршів та інших матеріалів назбиралось на два томи, які пізніше були надіслані до «Просвіти» у Львів [96, с. 418, 419].

Від 1 березня у Пйотркуві видавався й часопис «На хвилях життя». Його редактор Євген Маланюк публікував спогади про різні епізоди Визвольних змагань, нариси на історичні теми, вірші вояків, малюнки, фотографії [43, с. 98].

У таборі організували школу грамоти для козаків, курси іноземних мов для старшин, курси українського письменства. Розгорнула діяльність Студентська громада, члени якої вже 1921 року вступали до вищих шкіл Польщі. Було створено хор під керівництвом С. Сологуба. Він з успіхом концертував у Пйотркуві та сусідніх містах — Лодзі, Сулєхові, Томашові-Мазовецькому, Опочні. Частину грошей від прибутків хор перераховував студентам [43, с. 99].

У Пйотркуві сталася важлива для Василя Проходи подія — 14 серпня 1921 року його підвищили до рангу підполковника.

Якось навесні Віталій Гудима необачно розповів Проході, що постало таємне військове товариство, яке мало намір усунути Петлюру з посади Головного отамана. До організації увійшли деякі генерали та вищі старшини. «Я тоді назвав цю затію ганебною, — згадував кубанець, — бо з іменем Петлюри була неподільно зв'язана наша минула боротьба… Коли наші вороги ганьблять ім'я Петлюри, яке стало гаслом боротьби за незалежність України, то ми не повинні цього робити. Цей мій виступ тоді налякав полковника (Віктора) Куща. Скликавши збори старшин штабу, він заявив, що про таємне товариство нічого не знає і що я надто сміливо роблю такий закид вищим начальникам. На це я відповів, що коли така акція проти Петлюри не провадиться, то тим ліпше, але коли хтось снує інтриги проти Петлюри, то ми з цим не погоджуємось і рішуче осуджуємо» [96, с. 421].

Час од часу Василь Прохода відвідував о. Павла Пащевського та начальника воєнно-історичної управи генерала Олександра Пороховщикова, які мешкали неподалік.

«Пороховщиков мав «ідею фікс» — заложити орден лицарів руки Святого Іоанна Хрестителя, — писав Василь Прохода. — Він вірив, що Святому Іоаннові була відрубана у в'язниці на примху Іродіяди не лише голова, але й права рука. Мощі цієї руки зберігаються у росіян десь біля Новгорода або Пскова. Тому росіяни все мають успіх у державному будівництві. Завданням цього ордену було відшукати руку Святого Іоанна й перенести її в Україну. Тоді справа нашої державности вирішиться успішно. Від членів ордену вимагалось утримуватись від зносин з жидами, не спати під жидівською стріхою, не фліртувати з жінками, не пиячити й не курити» [96, с. 419].

— Гадаю, що ви поважна й віруюча людина. На мою думку, ви цілком надаєтесь, щоб бути лицарем ордену руки Святого Іоанна, — сказав якось Пороховщиков Василеві.

— Те, що я віруючий, це правда, пане генерале. Але в існування руки Святого Іоанна не вірю. До того ж від радостей земного життя не можу відмовитись, хоч тепер їх не маю. А щодо жидівської стріхи, то я часто під нею бував і нічого злого мені від того не сталось.

— Ви ще молодий і помиляєтесь. Я буду молитись Богу й просити просвітити вашу душу та свідомість.

— Добре, пане генерале! Проти молитви Богу я не заперечую…

Олександр Сергійович Пороховщиков народився 10 лютого 1865 року. На думку Проходи, походив він з білорусів. Був високоосвіченою людиною — закінчив Московський університет, 1-ше Павлівське військове училище (1889) та Миколаївську академію Генерального штабу (1895).

Служив у лейб-гвардії Семенівського полку. Обіймав посади старшого ад'ютанта штабу Київського військового округу, Брест-Литовської фортеці, 4-го округу корпусу прикордонної охорони. 1905 року став начальником штабу військ Уральської області.

1909 року його перевели до Варшавського військового округу, де працював на посадах штаб-офіцера для доручень штабу округу та начальником штабу 8-ї пішої дивізії. У роки Світової війни воював на Південно-Західному фронті, був командиром 145-го піхотного Новочеркаського полку. 1915 року Пороховщикова підвищили до рангу генерал-майора [43, с. 219].

«Він вітав революцію 1917 року, але коли побачив всю жорстокість клясової боротьби, яка викликала нищення не лише буржуазії, але, головне, інтелігенції, він перестав розуміти хід революційних подій та їх доцільність для роду людського. Він молився щиро Богу, вистоюючи на колінах всю службу Божу, вірячи, що лише з Божою допомогою Добро переможе над злом. Українці найбільше відповідали його вдачі, а тому він приєднався до них у боротьбі проти большевизму, який вважав за найбільше зло…» [96, с. 419].

На службу до української армії Пороховщиков зголосився 1918 року. Від 1920 року обіймав посади начальника штабу 2-ї кулеметної бригади, згодом 6-ї запасної бригади Армії УНР, працював викладачем Кам'янець-Подільської юнацької школи. Вже у таборах, 1921 року, отримав призначення на посаду начальника оперативного відділу штабу Армії УНР [43, с. 219].

У панотця Пащевського також була своя ідея фікс. На його думку, вояки мали заснувати у своїх частинах братства Святої Покрови. «Коли знову прийде до походу в Україну, — казав він, — то братчики першими мають йти з образом Святої Покрови й хоругвами. Це пробудить у большевиків віру в Бога, й вони не будуть стріляти в українців» [96, с. 419].

Отак, коли люди вже не вірять у себе, покладаються виключно на Бога.

Наприкінці 1921 року табір у Пйотркуві було ліквідовано. Його мешканців перевели в інші місця. Василь Прохода потрапив на Познанщину у Стшалково, або, як казали козаки, Стрілково. Основний житловий фонд тут становили землянки, де в роки війни перебувало до тридцяти тисяч полонених. У травні 1919 року сюди привезли полонених під Луцьком козаків і старшин Сірої дивізії. Каралися тут і вояки УГА та інтерновані українці зі Східної Галичини. Ніби насміхаючись, поляки засадили за дроти і понад дві з половиною тисячі більшовиків.

Життя у таборі було дуже важке: нестерпні житлові умови, погане харчування, але найбільше дошкуляла брутальність таборової адміністрації. Соціалістичний польський часопис «Robotnik» помістив статтю «Пекло у Стшалкові». «Якщо німецькі табори були каторгою, то порівняно із цим були раєм… — писав польський журналіст. — Побиття, катування в'язнів — звичайне явище… Цілі бараки прирікають на різки, якщо хоч один ув'язнений втече. Б'ють аж до втрати свідомості, не раз люди конають під різками». Через це пекло пройшли тисячі українців, значний відсоток яких загинули або померли від хвороб [43, с. 99].