Мирослав Тирш став апостолом кількох поколіть чехів. 1932 року, коли відзначалося 70-ліття Чехословацької сокільської громади, його дітище нараховувало 663702 осіб.

Прохода зрозумів значення сокільства для національного виховання українців. Тим більше що традиції сокільства плекалися майже сорок років у Галичині. Перше українське руханкове товариство «Сокіл» було створене у Львові 11 лютого 1894 року. Очолив його Василь Нагірний. А розквіт організації припав на часи головування професора Івана Боберського. «Соколи» дали прегарних вояків для Українських січових стрільців та Галицької армії. 1915 року в австрійському таборі військовополонених Фрайштадті постали руханкові товариства «Січ». Їхні ідеологічні засади були цілком сокільські. Саме в цьому таборі товариство «Січ» виплекало прекрасні кадри Сірої дивізії.

6 вересня 1922 року Василь Прохода вступив до чехословацького «Сокола». Всього в той день зголосилося 30 українців. 1924 року їх вже було 100 осіб. Звісно, не всі виявили належну сокільську витривалість.

У грудні 1924-го українці створили при «Соколі» свою Тимчасову раду. Зав'язали контакти із «Соколом-батьком» у Львові, почали творити філії, зокрема у Пршібрамі, Брно та Празі. 7 лютого 1926 року відбулись установчі збори «Українського Сокола» в Подєбрадах. Найбільше для організації «соколів»-українців тоді зробив Михайло Єреміїв, доцент господарської академії. З чехів найбільше допоміг Йозеф Труглярж, вихователь Тиршової сокільської округи (жупи). Велику роль у залученні нових членів зіграли його лекції «Значення сокільства у визволенні нації», «Сокільство і народ», «Сокільство і військо», «Сокільство і держава» та інші. «Побратим Труглярж вивів українських соколів з вузько-спортового на ідейно-національний сокільський шлях», — стверджував Василь Прохода [111А, с. 9].

Ріст українських спортивних рядів викликав тривогу з боку москалів та поляків. Вони виступали проти участі українців у всесокільських здвигах, мовляв, ті є недержавною нацією. Обурювалися й малороси, які «осозналі сєбя рускімі». Та це тільки додавало завзяття українцям. 31 березня 1927 року у Празі було створено Союз українських сокільських організацій. Головою обрано Осипа Бойдуника, заступником — Олександру Сірополкову. Начальником став Йосип Шкеда, а секретарем — Богдан Нижанківський.

Та студенти закінчували високі школи і роз'їжджалися по світу, а нових членів не прибувало. Сокільське життя почало завмирати. Бойдуник пішов у відставку. У грудні прийшов новий голова — кубанець Йосип Шкеда. Та й він невдовзі виїхав до Буенос-Айреса, де створив «Український сокіл» (постали філії також у Кордобі та Ля-Фальді — разом налічувалося 81 особа, серед яких — п'ятеро жінок).

З українських сокільських товариств залишилася подєбрадська організація, але й тут виникли проблеми: 1928 року прийом студентів до господарської академії припинився. На початку 1930 року кількість українських «соколів» зменшилася до 18 осіб. У цей критичний період старостою «Українського сокола» в Подєбрадах обрали Василя Проходу. «Але не сокіл той, хто в скрутні моменти безпорадно опускає руки, — писав він. — Саме в такі моменти й потрібно виявляти максимум працездатності та витривалості, бо ж казав Тирш: «Чим менше нас, тим більше на кожного з нас припадає; чи сміє хтось з нас у такому разі ухилятись від своєї праці?» І та невеличка кількість українських соколів твердо рішила нести свій сокільський прапор, як несли його досі…» [111А, с. 16].

Діяльність Василя Проходи на чолі «Українського сокола» була успішною. Його вихованці не раз брали участь у заходах чехословацького сокільства і гордо несли над собою український сокільський прапор, викликаючи інтерес і повагу до нашого народу. Особливо емоційно вітали своїх «соколів» колишні вояки Української галицької армії у Пардубицях.

Метою організації було виховання фізично здорових і морально чистих українців. Хоч «Український сокіл» офіційно політичних завдань не проголошував, а все ж пропагував ідею незалежного існування українського народу — «як окремої слов'янської нації» [25, арк. 22 зв.].

Беручи участь у всесокільських здвигах під українським сокільським прапором, Прохода та його однодумці від імені українців уголос заявляли про «право бути рівноправними членами в родині слов'янських народів» [97, с. 68].

3 грудня 1930 року «Український сокіл» у Подєбрадах ухвалив протест проти польського терору. Під заявою підписалися й українські «соколи» з інших міст.

Пацифікації призвели до того, що з Галичини в ЧСР стало більше приїжджати молоді на навчання, відтак ряди українських «соколів» зростали.

Василь Прохода охоче віддався справі сокільства. Він вважав, що «нарід, котрий має духовну й фізичну силу, знає, чого хоче, і здобуде те, до чого змагає». Кубанець не раз повторював слова вихователя Йозефа Тругляржа: «Коли вірите в майбутнє й свободу свого народу, підготовляйте її» [111А, с. 20, 25].

26 грудня 1931 року в Подєбрадах відбувся з'їзд представників українських сокільських товариств з Аргентини, Великого Бечкерека, Ржевниці, Праги, Пардубиць, Ліберець та Брно. Було створено Союз українського сокільства за кордоном, обрано управу та голову — Василя Проходу. Під його орудою наша команда виступила 1932 року на всесокільському зібранні, присвяченому 100-літтю від дня народження Мирослава Тирша.

Про діяльність українського сокільства Василь Прохода написав статтю, яку опублікував львівський часопис «Діло», а пізніше — «Канадійський Фармер» у Вінніпезі. Видав Василь (літографічним способом) і свою брошуру про початок діяльності «Українського сокола».

Неперіодично виходив і часопис «Український сокіл», який видавали інженери Платон Цісар і Володимир Дараган, лікар Якубовський (відповідальний редактор), доктор Микола Масюкевич (фактичний редактор) та чех Франтішек Коргонь, у минулому член «Сокола-батька» у Львові.

Пізніше головою союзу обрали Платона Цісаря з Умані, а Проходу — заступником. 1937 року Василь знову очолив організацію, а після від'їзду Миколи Масюкевича ще й перебрав на себе редагування видання «Український сокіл».

Кубанець завжди намагався «уникати політиканства та групової і гурткової колотнечі». За це на нього нападали як прихильники еміграційного уряду УНР, так і противники його курсу. Василеві інкримінували то полонофільство, то совєтофільство. Ганьбили, бо він не хотів підпорядковувати очолювані ним товариства політичним організаціям, у тому числі й еміграційному урядові УНР. А не хотів — бо уряд цей був повністю залежний від польських чинників. Хоч кубанець засуджував поляків за їхню репресивну антиукраїнську політику, дехто продовжував пліткувати, що Прохода, мовляв, є «польським агентом» [97, с. 67]. А совєтофільство закидали — бо він не приєднався до кампаній бойкоту студентів, які планували виїхати до УССР. Виїзд на Батьківщину Василь не вважав зрадою національній справі. Тим більше що до 1928 року українська культура в УССР розвивалася досить успішно. Хоч і під гаслами «пролеткульту», вважав Прохода, та на Батьківщині інтенсивно відбувався процес націогенезу, що «можна було лише вітати» [97, с. 70].

Підтримка морального авторитету Петлюри на сторінках «Тризуба» і журналу «Табор», де Прохода виступав «як ідеолог петлюрівства — визвольного руху проти Москви» [97, с. 67, 71], призвела до того, що інженери Василь Кучеренко та Євген Ґловінський ввели Проходу до таємної організації БУД («Братство української державності»). «Ця організація мала масонський характер і належала до ложі «Орієнт» у Варшаві, — розповідав на схилку життя Василь Прохода. — В ній ніби співпрацювали покійні Пілсудський та Петлюра… БУД мав в організаційній структурі систему сімок. Кожній такій сімці належало знати лише своїх співпрацівників. Складалася вона з голови, консула, секретаря, скарбника і трьох членів. Свою чинність з іншими аналогічними організаціями вона координувала через вищий ступінь організації… До неї входили консули первісних організаційних гнізд. Ця організація також мала свого голову, який давав інформації та ставив на обговорення питання… Засада демократичності ухвал при цьому зберігалася. Вступ до БУДу і вихід з нього був добровільний. Приналежність до братства мала зберігатись у глибокій таємниці… Про це давалось урочисте чесне слово. На випадок виходу з організації треба було забути про її існування» [97, с. 71, 72].