Кому це потрібно?

Хіба фронтовики своїми грудьми захищають себелюбців-інтриганів? А друге, хіба нечувані позбавлення терплять активні оборонці України во ім'я панування лише однієї якої-небудь партії, яка, випадково взявши верх, відкинула б инші народні українські партії?

Хвала Богу, що все утихомирилося без пролиття крови. Тепер же треба, час вже стати більш реалістичними, розважливими, державно-розумними. Ті люде, які (працюють) не в постачаннях та в недосяжних штабах, але активно в полі з рушницею в руці боронять український край, роблять це лише завдяки своїй вірі, що прийде на Вкраїні час, коли себелюбство наших братиків-отаманчиків, чужа воля чужинців-фаховців і шкідливе і вщент руйнуюче розпорошення й колотнеча українських політичних партій не буде мати місця в державному будуванню України.

Не діло армії шукати шляхів порозуміння, примирення поміж українськими народніми партіями, яке нині доконче потрібне, необхідне. Будучи реалістами життя, кажемо: «Гляньте на наше вкраїнське село, чутко прислухайтеся його голосу про країну й соціалізацію».

Єднайтеся! Без (пролиття) крови порозумійтеся, всі українці-партійники. Проявіть державний розум, ціною, може, партійної жертви. Станьте реалістами і будівничими, бо страшно буде, коли народній гнів вибухне проти своїх же провідників.

Тоді прийдуть чужі люде зі сходу і всю свою любов та довір'я народу нашого несвідомого перетягнуть на свій бік. Тоді «воскресне» — тільки не Україна, «пишна, вільна, щастям горда», за яку б'ються українці-республіканці, а Малоросія — край, «гдє всьо обільєм дишет», і знову поллється це «обілє» в чужі краї, в чужі кишені. От тоді люд наш зовсім зневіриться.

Хочеться криком кричать і благати всю свідому силу Українську порозумітися і перейти на шлях дійсно державної роботи. Військо ж мусить стояти осторонь, оскільки видко, що є лад, є робота. М.» [12, с. 1].

На другій сторінці опублікована «Нота України мирній конференції», що відбувалася в той час у Парижі (Версалі). Голова української делегації, міністр шляхів і комунікацій Григорій Сидоренко просив Паризьку конференцію визнати Українську Народну Республіку як незалежну державу. Петлюру в цій ноті названо генералісимусом.

Поруч — телеграма отаманові 1-ї Сірої дивізії Вікторові Абазі: «Головний отаман наказав не визнавати авантюри, яка зробилась в Рівному, і ні в якому разі не виконувати наказів Рівенських авантюристів Агапієва та Оскілка, — писав старшина філії Інформаційного бюро при 1-й Сірій дивізії Драченко. — Коли буде потрібно, виступте зі зброєю. Отаман Петлюра вірить, що Сіра Дивізія не зрадить національним і демократичним ідеалам свого народу. Вночі або завтра рано прибуду з особливим наказом од От. Петлюри» [12, с. 2].

На третій сторінці вміщено повідомлення про засідання Кабінету Міністрів у Рівному та радіоповідомлення про події у Німеччині і Франції. А ось з інформацією з Росії було кепсько. Єдине скупе і неточне повідомлення про події в Росії та на Лівобережній Україні звучало так: «Від людини, яка приїхала з Конотопу через Київ, дізнаємося, що в Росії більшовики несуть великі поразки від армії Колчака. Лєнін і Троцький мають переїхати до Київа. Полтавщина правиться сама собою — на чолі стоять Зелений і Шемет. Більшовицький Уряд оголосив усю Полтавщину поза законом» [12, с. 3].

Там же стаття Сірого (можливо, сірожупанника Йосипа Мандзенка) «Про те, що кажуть взагалі, і про те, що треба знать».

«Кажуть, що багато людей на Україні називають сірожупанників, «сірих» галичанами, бо… вони носять австрійський сірий одяг і гарно розмовляють по-українськи.

Треба знать, що сірі принесли в Луцьк такий гарний лад і спокій, якого мешканці його не сподівалися скоро мати.

Треба ж знати, що, дивлячись на це, знаходяться, є людці, які підкопуються і під них і шепочуть, що всі сірі віддають один другому пошану тому, що скоро вони будуть «да офіцерами».

Кажуть, що такими брехнями, провокаціями де-хто жадає внести ворожнечу поміж сірими і другими. Треба знати, що кожен український козак, а тим паче сірий, тепер уже знає ціну цим гадючим теревеням.

Кажуть, що там, де не було більшовиків, їх чекають, як мани небесної.

Треба ж знати, що в Рівному і в других місцях уже можна бачити багато москалів — російських солдатів, які кожному Хомі Невірному можуть розповісти, хто такі більшовики і що вони роблять.

Кажуть, що селяне прямо залюблені в «миколаївки» і часто лише випадкова присутність сірого примушує дядька або тітку продавати що небудь за «українки».

Треба ж знати, що не лише селяне тут винні, а винні всі ті, хто лише за миколаївки може придбати собі яких небудь товарів за кордоном, хоча б, скажемо, за Сокульом (Сокалем. — Ред.) або в Ковелі.

Кажуть, що чудернацькі звичаї панують в Луцькому театрі — один комендант запевнював сірих-адміністраторів, що йому «полагається» дві ложі безплатно.

Треба ж знати, що прийшов вже час стати демократом навіть коменданту, кинувши таку чудернацьку пиху, і спитати адміністрацію, де йому і яке полагається місце, і сісти іменно на вказане місце.

Кажуть, що під час вистави «Наталки Полтавки» близька родичка «Наталки» з контрамаркою на вільні місця «зайняла» місце одного сірого і погрожувала словами — «коли Ви проженете мене з цього стільця, я піду скажу Натальці і вона не буде грати», на що наш сірожупанник одповів: «Тоді наш Петро сам скінчить гру» (Петра грав козак Сірої дивізії).

Кажуть, що один податний інспектор у Луцьку «Бога не боїться й людей не соромиться», а прикладає до цього дня печатку-миколаївку з двоглавим орликом.

Треба ж знати, що царя скинули ще в березні 1917 року, а Україна давно вже має свою республіканську печатку.

Кажуть, що Л. Повітова Народня Управа до сьогодні говорить майже виключно по московськи.

Треба ж знати, що на Україні є вже природні москалі, які вивчилися і володіють краще українською мовою, ніж ця демократична українська установа» [12, с. 3].

Отакий зріз українського суспільства станом на весну 1919 року!

Ну і остання, четверта, сторінка. Тут опубліковано порядок денний Луцького повітового надзвичайного земського зібрання, яке мало відбутися 12 травня, звернення «До громадянства Луцького повіту» і заява московського Совнаркому «Товарищи крестьяне и рабочие». Останню редакція газети не коментувала, бо текст сам промовляв за себе: москалі хочуть хліба, і все! Воно й так — Совєт «народних» комісарів нахабно закликав селян добровільно віддати зерно і «нє винуждать к насільствєнной реквізіциі» [12, с. 4].

Часопис справді був цікавий, не дивно, що він здобував усе більше і більше прихильників і ставав популярним «навіть серед національних ворогів» [95, с. 117].

1-й Сірий полк Василя Проходи відходив із с. Горки на Жалібне — Коритище — Рилів. На Рилів тримав напрямок і 1-й Тульський. На с. Вілля відступали 4-й Сірий і 2-й Тульський полки. Біля Рилова і с. Вілля частини Новоград-Волинської групи зайняли оборону, але, коли почули, що більшовики вже у Шепетівці, відійшли на лінію Славута — Вашів. 5 травня сірожупанникам нарешті дозволили повернутися до своєї дивізії.

1-й і 6-й Сірі полки прибули до Луцька 6 травня. Після майже тижневого відпочинку, 12 травня, курінь 1-го Сірого полку (100 багнетів при шести кулеметах) під командуванням підполковника Курилова зайняв оборону на відтинку Острів-Волосівський — Киселин. У цей час на фронт прибула 13-та польська дивізія Галлера під командою генерала Карницького, а також 6-й і 8-й кінні полки уланів. Разом з 5-ю дивізією легіонерів у поляків стало 18 тисяч багнетів, 1500 шабель, 18 гармат та два аероплани. А більшовики того ж дня натиснули на Рівне — Здолбунів зі сходу, загрожуючи цілковитим оточенням.

«Становище було препогане, — підсумовував Василь Прохода. — Начальники Сірих дивізій доповіли штабові Холмського фронту про дійсний стан речей і прохали дозволу розпочати відправку обозів з багатим військовим майном Сірих». У відповідь отримали «героїчний» наказ триматися до останнього, хоч сам Осецький на чолі штабу передбачливо переїхав з Луцька до м. Дубна [95, с. 111].