О 10-й годині ранку вийшов спеціальний випуск армійської газети «Вільна Україна», де було оприлюднено перші накази і відозви Володимира Оскілка, а саме: «Наказ № 1. По військах Української Народної Республіки. Всім, всім, всім!», «До Українського республіканського війська», «До губерніальних, повітових, волосних, народних управ, до всіх земельних установ, до міських самоврядувань», «До українського селянства», «До населення», «До всіх урядовців». Звернення були антимосковські за духом і спрямовані проти тих, хто, на думку Оскілка, зраджував справу української державності, йдучи на зговір з червоними росіянами.

Було в газеті опубліковано й телеграму: «Штаб 17-ї дивізії. Головнокомандувачу Отаману Оскілкові. Слава Матері Україні, Слава отаману Оскілкові! Слава! Слава! Отаман Пузицький». Пузицький пізніше стверджував, що такої телеграми не посилав, а від його імені це зробив якийсь «доброзичливець». Взагалі, Пузицький підписувався як «полковник Пузицький» і ніколи — як «отаман Пузицький»…

29 квітня «численні війська в Рівному на місцевому майдані кричали: «Слава головнокомандуючому українськими збройними силами отаманові Оскілкові!» [115, с. 24].

Справді, вранці 29 квітня близько 10 тисяч козаків і старшин, вислухавши накази нового Головного отамана, виявили радість і криком «Слава!» вітали зміну влади. Близько 12 години прибула делегація від Трудового конгресу на чолі з Воропаєм і «привітала з великою радістю нову еру… та просила вжити всіх заходів для врятування Батьківщини» [77, с. 65]. «Потім слідували делегація за делегацією, радісно вітаючи зміну влади…» Всі висловлювали надії на щасливий кінець боротьби з більшовизмом. Найбільш чисельною виявилася делегація Рівненського трудового конгресу. Попри радість, що його визнано головнокомандувачем, Оскілко розумів, яка витворилася загрозлива ситуація: поляки вдарили на Сарни, загрожуючи відрізати цей важливий комунікаційний вузол; у Ковель прибуло вісім полків галлерівської піхоти і два полки кавалерії, під Луцьк кинуто нові польські частини. Незважаючи на тривожні повідомлення штабу, Оскілко не зміг відмовитися від запрошення виступити на з'їзді Рівненського трудового конгресу. Півгодини виступав він перед цим «повітовим парламентом». «Радости і оваціям тут не було кінця» [77, с. 65]. А Василь Прохода зі своїм полком уже вирушив на ліквідацію виступу Оскілка.

Довідавшись, що Оскілко заарештував прем'єра і міністрів уряду, отаман Осецький наказав створити окремий відділ сірожупанників для ліквідації заколоту. Довелося зняти з Холмського фронту частину 1-го Сірого полку. Поповнившись у Луцьку, загін сірожупанників на чолі з Проходою виїхав до Рівного, але ще в Ківерцях кубанець довідався, що «Оскілко втік до Польщі» [96, с. 332].

Насправді після розгрому штабу Північного фронту, який здійснили Січові стрільці і польова варта вночі 30 квітня, Оскілко якийсь час переховувався у волинських селах, зокрема і в рідному селі Хоцінь, що за 8 верст на північ від Рівного, а пізніше — у селах Верхівське і Мирогоща Дубенського повіту. Переховувався, бо у Рівному і на фронті почалися арешти старшин, які виявили лояльність до заколотників. Під варту було взято 11 вищих старшин, серед них і командира 17-ї дивізії. Причиною арешту стала ота вітальна телеграма…

Пузицький міг переховатися, але все ж наказ нового командувача Північною групою Желіховського виконав і приїхав до Рівного. Перед тим як зголоситися у штаб групи, Пузицький зайшов до голярні. Тут випадково прочитав газету, де його називали «зрадником, поляком, оскілківцем, що разом з Оскілком втік до Польщі» [116, с. 51].

Все ж полковник пішов до штабу. Тут його і взяли під варту.

До арештантського вагона комдива відвів сотник Микола Стечишин, ад'ютант полковника Желіховського. І відвів не у вагон 2-го класу, де сиділи арештовані старшини, а в якусь клоаку. «Вагон був щільно набитий ріжним людом; страшенний сморід з занечищеного клозету наповняв вагон, — згадував Антін Пузицький. — В «купе» з полицями в три ряди можна було влізти тільки рачки, якби було вільне місце… За пару цигарок мені відступили місце на полиці для відпочинку. Страву приносили раз на добу, але не було ложок і однією ложкою по черзі користалися кілька чоловік. Вошей і блощиць у вагоні була сила. Аби вбити час, я читав арештантам лекції з історії України, про українізацію 1917 року і т. ін. (…) Кожної ночі кудись виводили двох-трьох чоловік, і назад вони не поверталися. Це страшенно пригнічувало арештованих, бо їм чомусь здавалося, що виводять для розстрілу.

На третій день мене перевели до вагону 3-ї кляси, де сиділи переважно заарештовані старшини, в тому числі сотник Середа. Від старшин я довідався, що до (нового) командуючого Північного фронту прибула делегація і категорично вимагала мого звільнення… Я довідався, що мене розшукує мій джура Фриш, щоби передати мені білизну й постіль, але йому не дозволяли.

На п'ятий день мого арешту мене перевели до вагону 2-ї кляси, де мешкало кілька старшин штабу фронту, і серед них генштабу полковник Іващенко… В той же день зайшов до мене отаман Желіховський… Дуже перепрошував, що в часі його відсутності… зі мною так ганебно поводилися» [116, с. 52].

Одним із тих, хто вимагав звільнення Пузицького з-під варти, був колишній командир Сірої дивізії Борис Палій. Тож 7 травня арештували і його…

І все-таки 12 травня Пузицького звільнили і реабілітували належним документом. Колишній командир 17-ї дивізії запитав слідчого, чи буде видано наказ по Головній команді про його реабілітацію. Виявилося, що ні, адже не було наказу про його арешт [116, с. 52].

Ось так «українська демократична влада» поводилася з тими, хто, жертвуючи життям, захищав Україну. Та на цьому приниження не закінчилися. Хоч Петлюра і військовий міністр знали про непричетність Пузицького до перевороту, все ж поставили людину, яка командувала дивізіями та групою війська на фронті, «на сотню» [116, с. 56].

Після арешту командира 17-та стрілецька дивізія миттєво деморалізувалася і розпалася. Козаки розходилися, «бо їхнього головного начальника арештовано» [96, с. 330, 331; 90, с. 44–46].

Через арешти і втечу багатьох старшин від репресій розпався і штаб Північної групи військ Армії УНР. Новий командувач Північної армії Желіховський виявився неготовим розділити долю з вояками і залишив фронт. Північний фронт самоліквідувався.

«Рівне не було евакуйоване, і в місті виникла анархія, — писав Пузицький. — Розпочався страшенний грабіж, і вибухнули пожежі. Багато військового майна було розграбовано і згоріло… Ставка (на чолі з Петлюрою. — Ред.) теж здезертувала» [116, с. 56].

3 травня Петлюра зі своїм штабом, а за ним Желіховський та уряд виїхали у Галичину. Це була банальна втеча… А Володимир Оскілко з с. Мирогоща, що розкинулося понад самою залізницею, спостерігав за втечею колишніх соратників, які стали тепер його смертельними ворогами. Потяги в напрямку Дубно — Броди йшли один за одним — і вдень і вночі.

«7 травня евакуаційний рух припинився. Все затихло, завмерло». Оскілко і кілька вірних йому людей відчували, що ось-ось і над цим краєм пронесеться «вихор смерти, — все змете, спалить, задушить…» [77, с. 71]. Оскілкові нічого не лишалося, як тікати до Польщі…

Ось такою «перемогою» закінчилася спроба Української партії соціалістів-самостійників стати біля «державного керма», щоб врятувати Батьківщину.

Ще недавно скрізь, де стояли Сірі полки, назва «сірожупанник» ставала модною. «Майже всі «герої тилу», — згадував Василь Прохода, — одягнули сірі жупани і справляли в Луцьку вечірку за вечіркою, бенкет за бенкетом…» Метою цих застіль було «не національно-культурне єднання з місцевою інтелігенцією», як раніше. «На перше місце виступали горілка, жінки і карти». Начальник штабу 1-ї Сірої дивізії сотник Морозевич, попри те що на нього було покладено завдання керувати Ковельським фронтом, забув про війну і вів розгульне життя. Тільки начальник оперативного відділу Микола Бутович цікавився подіями на фронті, щоранку і щовечора приймав по телефону, а іноді й по телеграфу оперативні звіти та зведення розвідки й «інформував, скільки сам знав, про становище на інших фронтах» [95, с. 110].