Василь дістав старий пашпорт волосної земської управи в Оріхові, в якому було зазначено, що він «крестьянин села Ново-Даниловки, Ореховской волости, Бердянского уезда». Додав і посвідку єпископа Пимона про те, що є псаломщиком у Шатаві.

Чекіст мав інтелігентне обличчя. Ненависті в його очах Василь не побачив, швидше, в них світилося співчуття.

— А каґда наши нє займут Шатаву, што ви будєтє дєлать?

— Могу подождать, пока к Шатавє можно будєт пройті.

— Ну што ж, ідітє!.. — Чекіст повернув документи.

Лише відійшовши, Василь збагнув, з якої халепи вискочив. «Було ясно, — писав він, — що чекіст подарував мені життя так, як я дарував тим большевикам, яких приводили до мене в Коростені, а я відпускав їх на свободу» [96, с. 370, 371].

З Тульчина Василь почимчикував уже бічною дорогою в напрямку на Джурин. У першому ж селі зайшов до священика. «Там мене спочатку прийняли з застереженням, як якогось гайдамаку, — продовжував Прохода, — а потім, коли я оповів їм про свою пригоду в ЧК, були дуже здивовані поступованням чекіста, а панотець пообіцяв помолитись за нього» [96, с. 371].

Ще у двох парафіях Василя прийняли сердечно, даючи пораду, де можна переночувати. За добу блукаючий гайдамака долав близько 40 верст. На четвертий день мандрівки перейшов річку Жван. Один священик порадив спуститися до Дністра та йти берегом до містечка Калюс, де вже були поляки. Панотець пояснив, що суцільної лінії фронту немає, більшовики до самого Дністра не доходять, а тому берегом можна прошмигнути. Василь так і зробив.

Коли оминав кручу, де могла бути червона застава, почув оклик:

— Стій! Якої банди будеш?

На крутоярі сиділо двоє з наставленими рушницями.

— Я до жодної банди не належу.

— Тоді зніми торбу й поклади на землю.

— Навіщо вона здалася вам? У ній, крім білизни та харчів, нічого немає.

— Будеш ще балакати? Зніми, а то тут тобі жаба цицьки дасть!

Один з бандитів почав цілитись, а другий клацнув затвором. Прохода мусив послухати «доброї» поради.

— А тепер тікай, поки ми тебе не застрелили.

Василь мовчки розвернувся і пішов. Почувши за спиною постріл, прискорив крок. Раптом почув:

— Стуй! Ренце доґури!

За тридцять кроків від нього як з-під землі виріс польський жовнір. Він і відвів Проходу до начальника польової варти. Звідти затриманого перепровадили до відділу охорони на східний край містечка. Тут він признався, що хоче дістатись до дивізії полковника Олександра Удовиченка, про яку чув від священиків.

Невдовзі прийшов поляк, що володів російською. Він докладно розпитав та вивчив документи. На питання про українську дивізію не відповів, а прохання відпустити проігнорував. Ще й заборонив виходити з вартового помешкання.

Ніч Прохода провів на долівці, вкритій соломою. Наступного дня з ним ніхто не бажав говорити. На питання відповіді не отримував. Близько десятої години з'явився вже знайомий шпак. Прохода обурився:

— Ви обіцяли вчора за пару годин з'ясувати моє становище, а я вже 16 годин перебуваю у стані не то полоненого, не то шпигуна. До того ж я ще й голодний. Я протестую проти такого поводження.

— А ми таки справді вважаємо вас шпигуном…

— Та ви що, збожеволіли?..

— А чим докажете, що ви не шпигун? Ті ваші посвідки може мати кожний большевик.

Тоді Василь стягнув чобіт, у халяві якого під підшивкою було сховано службовий реєстр з Армії УНР з належною печаткою. Коли дав його детективу, той здивувався.

— Чому ж ви відразу не показали цей папір? Уже призначено наряд для розстрілу вас. Я лише випадково зайшов сюди…

— От так! Дістався до союзників. Чому ви вчора не сказали, що не вірите мені?

— А що, гадаєте, зі шпигунами ведуть щирі розмови?..

Так Прохода знову уникнув смерті…

У Шатаві Симоновські зустріли його як рідного. Отець Віктор похвалився, що має на прикметі наречену для нього. Сказав, що єпископ Пимон цікавився, де Прохода і чому досі не з'являвся. Але Василь уже не хотів бути духовною особою. Його тягнуло до війська, до товаришів по зброї. Невдовзі він уже крокував вулицями Кам'янця-Подільського. Тут довідався про формування 4-ї стрілецької бригади на чолі з полковником Шандруком.

Проходу прийняв начальник штабу сотник Низієнко, чоловік «з претензіями на генштабовця, трохи надутий, подібний у своєму поводженню до галицького офіцера з німецькою зверхністю». Низієнко сказав, що 12-му куреневі потрібен начальник штабу. Прохода погодився. Пізніше, коли він у службових справах зустрівся з полковником Шандруком, той докоряв, чому Прохода, маючи значний штабовий досвід оперативного характеру, погодився на таку незначну посаду [96, с. 375].

Прибувши до куреня, Василь одразу зголосився до командира підполковника Білана. Дуже швидко кубанець зрозумів, що частина лише в початковій стадії формування. Курінного Василь оцінив так: «Був він добрим, відважним командиром у бою, але організаційна праця за мирних обставин його не цікавила; його помічником був сотник Горчинський, але, хоч він належав до кадрових офіцерів, не відігравав належної ролі, лише займав ту посаду. Тому вся організаційно-адміністративна праця була зосереджена в моїх руках. Власне, я був організатором і творцем куреня, чинністю якого лише жив» [96, с. 375].

Серед старшин ініціативністю та поважним відношенням до справи вирізнялися командир 1-ї стрілецької сотні поручник Качан (учитель за фахом) та командир технічної сотні поручник Бордоніс, колишній студент політехніки. З ними Василь заприязнився. Вони, Прохода та Білан «творили неподільний гурток і завжди радились у всіх справах — як організаційних, так і бойових» [96, с. 376].

12-й стрілецький курінь діяв автономно. Штаби бригади, дивізії та інтендантство існували самі по собі. З матеріальних цінностей до куреня доходили лише крихти. «Найбільше споживали самі «постачателі», яких було більше ніж треба. Ніхто з них не бажав бути на передовій позиції» [96, с. 376].

Петлюра вже давно потрапив у повну залежність від поляків. З ними доводилося «узгоджувати» практично всі питання. Головний отаман навіть не мав права самостійно оголосили мобілізацію громадян УНР. І в тих повітах, що перебували під владою більшовиків, — у Могилівському та Ямпільському! А ці повіти якраз і були районом дії 4-ї бригади Василя Проходи.

У середині квітня 12-й курінь у складі двох неповних сотень вирушив з Кам'янця-Подільського на південний схід. Ця «сила» (разом трохи більше сотні багнетів) повинна була змінити на фронті над Дністром поляків.

Першою бойовою акцією 12-го куреня було визволення Калюса. Курінь досить легко просувався вперед. Козацтву допомагало місцеве населення, яке де могло шарпало червоних. «Не знаю, як перед нами зустрічали мешканці Калюса большевиків, — писав Василь Прохода, — але, коли ми входили до міста, нас вітали досить прихильно, а жидівська громада, бачачи, що ніхто з українських вояків не допустився якогось насильства, а тим більше грабунку, хоч обозу у нас не було й люди були голодні, зібрали щось двісті буханок хліба, пару пудів м'яса і навіть півсотні пар черевиків. За це була оголошена щира подяка…» За таких матеріальних засобів 1920 року було відновлено збройну боротьбу за волю України [96, с. 377].

Наступного дня 12-й курінь зайняв «ганебне більшовицьке гніздо» Яришів, а 27 квітня разом з іншими частинами під командуванням Павла Шандрука увійшов до Могилева. Місто зустрічало українські частини хлібом-сіллю. До Могилева входили з музикою. «Маяли жовто-блакитні прапори, — розповідав гармаш Микола Олійник, — гучне «слава» котилось по вулицях, людність засипала вояцтво квітками. Всі радувались. Кожний зустрічав тут або родича, або якого знайомого… Радощам не було кінця. Букетами бузку устилали вулиці перед військом. Музика не притихала. Вдячне населення обдаровувало вояків хто чим тільки міг. Увечорі місто було ілюміновано. На вулицях було повно народу. Лунали козачі пісні» [139, арк. 604–604 зв.].