Адміністрація табору надавала інтернованим відпустки на кілька годин, щоб ті могли піти до міста. Під час однієї, наприкінці травня чи на початку червня 1922 року, Прохода і Дубрівний виїхали з Каліша до Ченстохова до свого товариша, хорунжого Миколи Букшованого, якому поталанило вирватися з табору раніше, — він, знаючи англійську мову, влаштувався секретарем Американського товариства християнської молоді, що надавала допомогу українським інтернованим [25, арк. 88].

Намір перейти кордон під виглядом туристів Букшований схвалив, ще й подарував друзям хороший одяг. Василь отримав літнє пальто, що додавало йому поважності, з якої він сам сміявся.

Вирішили перейти кордон у Закопаному, де завжди тинялося багато туристів. До того ж там діяв український протитуберкульозний санаторій, де можна було на день-два зупинитися, щоб зорієнтуватися.

Спочатку Микола Букшований відвіз друзів до Кракова, де показав замок Вавель та знамениті костели. Тоді купив квитки до Закопаного й обміняв решту злотих на чеські крони. Після обіду козаки вже були в санаторії.

Завідував ним д-р Модест Левицький. Коли він збагнув мету приїзду, то налякався і хотів скоріше спекатися несподіваних гостей. Допомогли пацієнти, серед яких виявилися і знайомі старшини. Один з них показав стежку, що вела до кордону, якою найбільше ходили туристи.

І знову Прохода помандрував у невідоме… Дорогою зустріли екскурсію школярів. Василь намагався вдавати з себе туриста, котрого, крім краси гір, нічого не цікавило.

Щоб не здибати якогось прикордонника, хлопці завернули ліворуч у лісові хащі. Хоч уже стемніло і почався дощик, вони, обдираючи руки та обличчя, вперто дряпалися серед скель. На горі, попри холод, поснули — настільки були виснажені. Вранці на зміну темряві накотив густий туман. Лише близько дев'ятої сонце нарешті пробилося крізь непроглядну завісу. Світило воно з південного сходу. Значить, козаки вибралися-таки на територію ЧСР.

«Мій шлях блукання на манівцях закінчився, — підбив підсумки Василь Прохода. — На чужині я став знову вільним для осягнення моєї мрії здобути знання» [96, с. 430].

На цьому закінчилася перша книга «Записок Непокірливого».

Надвечір, виморені, вийшли на маленьку залізничну станцію Градок-Словенський. Празький поїзд загуркотів близько одинадцятої…

У чеській столиці розшукали Іллю Хмелюка, з яким Василь творив «Просвіту» у Пйотркуві-Трибунальському. Нагодувавши товаришів, Ілля відвів їх на Бузкову вулицю до Українського громадського комітету. Тут і довідалися, що Павла Дубрівного зараховано на матуральні курси, а Проходу прийнято студентом-матурантом УГА, тобто студентом, який ще мав здати екзамен за середню освіту.

Консульський відділ комітету допоміг за тиждень отримати «нансенівські паспорти» (названі так на честь першого комісара у справах біженців Ліги націй Фрітьофа Нансена, славетного дослідника Арктики). Бюро опікувалося політичними емігрантами з Росії і не визнавало окремого українського громадянства. Тож багато хто з тяжким серцем мусив погодитися, щоб їх офіційно записали російським громадянином, — аби легалізуватися. Це був болючий компроміс, уникнути якого було важко.

Після отримання паспортів Прохода і Дубрівний виїхали потягом до курортного містечка Подєбради, де була заснована Українська сільськогосподарська академія (невдовзі перейменована на господарську).

Подєбради лежали за 50 км на південний схід від Праги. Потяг відходив з Денисового двірця. Їхав через Челяковіце та Нимбурк. «Перше враження лишилося від Подєбрад як від міста музики!» — писав один зі студентів УГА. Таким воно і було, адже тут у курортний сезон щоденно відбувалося по два-три концерти [20, с. 16].

Через місто протікала річка Лаба. На її правому березі височів замок Юрія Подєбрадського, який у 1458–1471 роках був чеським королем. Тепер тут розмістилась Українська господарська академія. Свій літопис вона почала 16 травня 1922 року, коли Міністерство хліборобства ЧСР затвердило її статут.

Батьком академії вважався Микита Шаповал, колишній член Центральної Ради та міністр земельних справ Директорії. Відомий він був і як поет, публіцист, учений-соціолог та палкий критик Михайла Грушевського. Микита Шаповал не поділяв ідей колишнього голови Центральної Ради про пошуки компромісу із совєтською владою, вважав таку позицію абсолютно хибною і піддавав Грушевського немилосердній критиці. Перебував Шаповал і в непримиренній опозиції до еміграційного уряду УНР та Головного отамана Симона Петлюри.

І все ж середовище академії було переважно уенерівським. Навчались тут емігранти з Великої України, Кубані, Галичини, Волині та інших українських земель. До стану УНР належав і професорсько-викладацький склад. Зокрема, секретарем комісії з організації академії був член Центральної Ради, ад'ютант командира Першого українського полку ім. Богдана Хмельницького Микола Ґалаґан із села Требухова, що неподалік Києва…

Василя Проходу і Павла Дубрівного поселили в інтернат у замку короля Юрія Подєбрадського. Хоч стипендія була мізерною (500 чеських крон, що становило, як казали студенти, екзистенс-мінімум), все ж саме у Подєбрадах Василь нарешті позбувся постійного відчуття голоду. Разом з Павлом він щоденно з'їдав кілограми хліба з так званим американським смальцем, який серед усіх жирів був найдешевшим. «Прогулянки над Лабою та купання в ній з вигріванням на сонці зробили нас життєрадісними та повернули втрачену в таборах енергію». Василь знову відчув себе юнаком, хоч було йому вже 32 роки [97, с. 12].

Академія мала три відділи: агрономічно-лісовий, гідротехнічно-технологічний та економічно-кооперативний. Навчання починалося 22 червня. «Кожний член педагогічного персоналу — чи то професор, чи доцент, чи лектор — виголосив свою вступну лекцію урочисто, в присутності більшості професури й студентства всіх факультетів» [75, с. 204].

Метою вступних лекцій було допомогти студентам визначитися, на який відділ записатися. Прослухавши все, що можна було, Василь зупинив вибір на агрономічно-лісовому. Навряд чи у цьому виборі зіграла роль лекція професора кафедри загального і спеціального лісівництва Бориса Іваницького, який викладав без натхнення. Прослухав Василь і колишніх прем'єрів Бориса Мартоса та Ісака Мазепу.

Хто ще викладав в УГА?

Сергій Бородаєвський, товариш міністра торгівлі й промисловості в уряді гетьмана Павла Скоропадського. Фундатор парамілітарної організації Січових стрільців Володимир Старосольський. Письменниця, член Центральної Ради Валерія О'Коннор-Вілінська. Міністр закордонних справ Директорії, вчений агроном Кость Мацієвич, письменник Василь Королів-Старий, секретар Центральної Ради Михайло Єреміїв, а також Олександр Вілінський, один із засновників Центральної Ради, а в добу гетьмана Павла Скоропадського — дипломат.

Професорами господарської академії стали генеральний секретар судових справ та міністр праці УНР Валентин Садовський та визначний український соціолог і публіцист Ольгерд Бочковський. А термінологічну комісію очолював член Центральної Ради, відомий меценат української культури Євген Чикаленко. Цю комісію створили через відсутність наукової літератури українською мовою, а відтак і багатьох термінів. До термінологічної комісії входили знавці української мови Модест Левицький, Валерія О'Коннор-Вілінська, секретарем був асистент Михайло Єреміїв [75, с. 205].

Так що неабияке товариство зібралось у Подєбрадах.

Звісно, в СССР «петлюрівську академію» оцінювали різко негативно. Так, дурисвіт А. Лихолат назвав її «школою шпигунів», а про викладачів писав так: «Професорами в цій «академії» були петлюрівські генерали і колишні отамани куркульських банд». Василь Прохода влучно назвав Лихолата «самоотверженным историком» [97, с. 12; 100, с. 2, 3].

Усього до ректорату надійшло понад 600 заяв із проханням прийняти до УГА. Але Міністерство хліборобства виділило тільки 200 стипендій. Щоб задовольнити бажання хоча б частини з тих, хто залишався за бортом академії, студенти добровільно відмовились від 50 крон — для додаткових 20 стипендій.