Про Безпалка як діяча СВУ Василь чув ще в австрійських таборах. Революційну діяльність Йосип почав вісімнадцятирічним юнаком — 1899 року він заснував таємний гурток гімназійної та студентської молоді. У 1901–1902 роках редагував орган національної організації — газету «Буковина». Був засновником першого на Буковині товариства «Січ» і редактором учительського часопису «Промінь». У 1907–1908 рр. працював крайовим секретарем профспілок. Заснував і очолив Буковинську крайову організацію Української соціал-демократичної партії (1906–1918), газету «Борба» (1908–1914, 1918). Від 1914 року у Відні активно співпрацював із СВУ. Від 1915-го проводив національно-просвітницьку виховну роботу серед українців, полонених російської армії, у таборах Фрайштадт (Верхня Австрія) та Раштадт, Зальцведель і Вецляр (Німеччина), якраз тоді, коли у таборах перебував Прохода.

1918 року Йосип Безпалко став членом Української національної ради Буковини і мером Чернівців. Як делегат від буковинців брав участь в урочистому засіданні Директорії й уряду, присвяченому святу Злуки земель України. Був Безпалко і членом Трудового конгресу, що відбувся у січні 1919 року в Києві, та членом Національної ради ЗУНР. У 1919–1920 роках працював міністром праці в уряді Бориса Мартоса. Від 1922 року викладав німецьку мову в господарській академії у Подєбрадах. Опублікував низку статей і розвідок про німецько-слов'янські взаємини у ХIХ — ХХ століттях. 1938 року Безпалка обрали головою Українського січового союзу, а 1945 року, у Празі, він, як і багато українських діячів, потрапив до рук «російських визволителів».

Прохода зазначав, що Безпалко був фізично слабкий — як-не-як, а 13 травня 1946 року йому мало виповнитися 65 років. Єдиною його радістю був тютюн, який він вигравав у шахи, зроблені з хліба співв'язнем-художником. Цигарка приглушувала почуття голоду і дарувала насолоду — таке рідкісне почуття у в'язниці.

Маляр мав ще й дар оповідача. Коли його не стало в камері, взявся оповідати Прохода. Він переказував вуркам зміст «Американської трагедії» Теодора Драйзера, «Кармалюка», роману «Герой нашого часу» Михайла Лермонтова, оповідання «Собака Баскервілів», «Про сім повішених» Леоніда Андреєва та роману Домініка «Стопами Чингісхана». Його слухали уважно, ще й частували цигарками.

12 липня 1946 року в Москві в. о. прокурора відділу у спеціальних справах, молодший радник юстиції перекваліфікував обвинувачення В. Проходи зі ст. 54-2 УК УССР на ст. 58-4 УК РСФСР, продемонструвавши всю нікчемність законів УССР.

Справу Проходи передали на розгляд Особливої наради при МВД СССР…

Одного серпневого дня Йосипа Безпалка викликали на коридор, щоб оголосити постанову «Особого совещания» НКВД. Вирок не найтяжчий — 5 років «вільного» заслання в Новосибірський край. Але ж Безпалкові було 65 років!

Буковинець впав у депресію. Проході сказав, що «такої далекої дороги він не витримає» і не уявляє, що робитиме на тому «вільному» засланні [97, с. 355]. Василь заспокоював, казав, що можна спробувати влаштуватися вчителем німецької мови в якійсь школі й таким чином вижити. А про себе Прохода міркував: якщо міністру уряду УНР дали 5 років поселення, то йому, начальникові штабу бригади, який мусив виконувати накази командування, дадуть ще менший термін.

Ой як помилявся він!

9 серпня Проході, знову-таки в коридорі, оголосили 10 років каторги!

Так зловорожа Москва оцінила «контрреволюційну» діяльність українського старшини.

Як витримати виснаженому дистрофією п'ятдесятишестирічному чоловікові 10 років Сибіру?! Василь впав у депресію. Жити не хотілось… Та за кілька днів у нього виникло страшенне бажання пережити тих, хто понівечив йому життя, — «батька» Сталіна і його поплічників.

Відкаравшись півтора року в Лук'янівській в'язниці, Василь пішов на етап. І знову зазнав тяжких моральних та фізичних мук — і від конвоїрів, і від вуркаганів.

Харківська тюрма була переповнена. Першу ніч довелося провести на сходах одного з корпусів. А наступного дня в камері для слабосильних Василь зустрів доктора Олександра Гайманівського.

Народився Гайманівський 6 квітня 1886 року у родині панотця Миколая в с. Хмільниця, що неподалік Чернігова. Матір'ю його була Ольга Тарасович.

1905 року Олександр закінчив Чернігівську класичну гімназію. Прослухав два курси медичного факультету в Київському університеті Святого Володимира, витримав всі іспити, а 1908 року перейшов на правничий факультет. Заробляючи на життя репетиторством, «затримався в університеті до 1914 року». Коли почалася війна, його мобілізували як санітара. Невдовзі подав документи в Демидівський державний юридичний ліцей у Ярославлі. 1916 року успішно склав іспити, одержавши «свідоцтво про закінчення фахової юридичної освіти» (диплом ліцею відповідав дипломам російських університетів) [81, арк. 9, 11, 13, 13 зв., 15 зв., 16, 17].

У березні 1917 року Гайманівський закінчив Олександрівську військову школу в Москві й перейшов до української армії (полк імені Петра Дорошенка). У листопаді 1917 — квітні 1918 року брав участь у формуванні військового міністерства УНР як помічник начальника інспекторського відділу Головного штабу армії пана Скрипчинського.

1918 року хорунжого Гайманівського призначили представником Міністерства внутрішніх справ при анкетно-слідчій комісії Центральної Ради. Від липня 1918-го він — урядовець цивільного департаменту Державного Сенату. Під час повстання проти гетьмана у листопаді 1918 року знову пішов до Республіканського війська.

З квітня 1919 року працював секретарем судової частини штабу Дієвої армії УНР. Виявив себе і як слідчий суддя Вищого суду Запорозької дивізії, т. в. о. голови Вищого суду Запорозької дивізії та слідчий суддя 1-го Вищого військового суду (липень 1920–1922).

У Надзвичайному суді для розгляду справ заарештованих контррозвідкою штабу Дієвої армії отаманів Олександра Палієнка, Йосипа Біденка, Святненка, Івана Семесенка і полковника Яценка виступив як захисник. Підпис діловода Гайманівського стоїть у листі завідувача Військово-судовими справами Царківа голові Державної слідчої комісії про виконання присуду над полковником Петром Болбочаном. З квітня 1920 року Гайманівський служив у Волинській дивізії, яка брала участь у Першому зимовому поході. Завідував судовою частиною штабу «армії генерала Михайла Омеляновича-Павленка» [81, арк. 9, 11, 13, 13 зв., 15 зв., 16, 17].

Після поразки Армії УНР опинився в таборах для інтернованих. З кінця 1920 р. брав участь у з'їздах українських студентських громад Польщі та Всеукраїнській студентській конференції у Празі. 1922 року у Стшалкові очолив Студентську громаду табору. Сотник Гайманівський викладав законодавство в Юнацькій школі і на курсах старшин у таборі Стшалково.

Від 5 березня 1923 року він працював професорським стипендіатом, а з травня наступного року — асистентом кафедри історії українського права Українського університету у Празі. Був членом президії і секретарем Українського правничого товариства в ЧСР (з лютого 1924) та деканом правничого факультету Українського вільного університету у Празі.

«13 квітня 1934 р. у Празі з ініціативи Товариства українських правників та Товариства запорожців на спеціальному засіданні було розглянуто всі існуючі на той час в еміграції документи та заслухано свідків, причетних до справи (полковника Петра Болбочана). Під час слухань головували українські правники: професор О. Гайманівський, який виголосив основну доповідь, та професор С. Шелухін». У засіданні взяли участь почесний голова Товариства запорожців Михайло Омелянович-Павленко, голова філії Товариства запорожців у Празі підполковник Микола Россіневич, сотник М. Самойлович, професори Леонтій Шрамченко, Никифор Григоріїв та Борис Мартос і колишній міністр уряду УНР Йосип Безпалко, члени Директорії Андрій Макаренко і Панас Андрієвський. «О. Гайманівський фахово розібрав ситуацію, що склалася у зв'язку з призначенням державним інспектором М. Гавришком П. Болбочана на посаду командувача Запорозької групи. Він переконливо довів, що в діях інспектора не було складу злочину, оскільки він чинив у межах закону про Державний інспекторат. На цих зборах… фактично відбулась повна реабілітація П. Болбочана…» [122, с. 158, 257, 364].