1 жовтня він мав з'явитися до війська. Все село було засмучене його від'їздом. На сільському сході окремим рішенням йому висловили подяку «за зразкову й добросовісну працю з нагородою 25 карбованців на дорогу» [96, с. 144, 146].

Найбільше засмутилася Варя. Хоча всі висловлювали надію, що Василь після служби повернеться, все ж це було прощання.

30 вересня 1912 року Василь Прохода зголосився до штабу 51-го Литовського спадкоємця царевича полку 13-ї пішої дивізії російської армії. Став він солдатом з вільноприділених у 10-й роті 4-го батальйону, розміщеного в горішній (татарській) частині Сімферополя. Вільноприділені мали кілька переваг: скорочений реченець служби, після закінчення якого вони могли складати іспити на перше офіцерське звання — прапорщика резерву. Окрім того, їм не «тикали», не грубили, не били та не обтяжували фізичною працею.

Через два тижні Проходу направили до навчальної команди, яку очолював капітан Симонович. Помічником його був підпрапорщик Прочухан.

До служби Василь зі студентською молоддю не спілкувався. Про людей з університетськими значками був високої думки. І ось тепер опинився серед них. Спостерігаючи, Василь зауважив, що росіяни, малороси і білоруси виразних національних особливостей не мали, чого не скажеш про жидів, татар і караїмів. Серед цього расового різномаїття Василь виявив і одного українця — миргородського козака Федора Короля, випускника середньої садівничої школи. З ним і потоваришував. Заприязнився і з випускником Петербурзького політехнічного інституту Миколою Юрченком, сином начальника Сімферопольської скарбової палати. Решта малоросів виявилася якоюсь невиразною групою з низькою культурою.

Юрченко прихильно ставився до Проходи та Короля — хоч і кепкував над ними як «хохлами». Якось під час відпочинку в офіцерському наметі він зачепив гетьмана Івана Мазепу. Василь несподівано розізлився.

— Слухай, Миколо Олександровичу! — Вигукнув він. — Не чіпай Мазепу та покинь глузувати над хохлами, бо того хохляцтва в тебе більше, ніж у нас. Хоч ти і шляхтич, але твій рід походить не від Рюрика. Може, в Короля прапрадід був вище твого, бо одне прізвище Король говорить за себе. Може, Мазепа завинив тому, що діти Короля стали мужиками, але це тому, що він сам, як Мазепа, не захотів стати царським холопом.

Василь здивувався сам собі, адже про українського гетьмана він знав тільки з «Полтави» Пушкіна та чув, як того проклинали в церкві.

— Ти, Хоміч, нє обіжайся, — промимрив збентежено Микола, — я нє хатєл тєбя аскарбіть. Но вам, рєбята, нє хватаєт культурной обработкі. Ето ви должни знать.

На тому й помирилися.

Для Проходи важливішими стали стосунки з Королем. Спілкуючись рідною мовою, хлопці тим самим підважували твердження Юрченка, що вона не має перспектив. Король українською володів досконало, принаймні так здавалося Василеві. Її милозвучністю насолоджувався навіть, здавалося би, вщент зросійщений Юрченко.

Кубанець швидко збагнув, що культурний рівень вільноприділених не такий вже і високий. З того часу він перестав дивитися на студентів знизу догори. Комплекс неповноцінності поволі поступався впевненості у власних силах.

Навесні 1913 року Василь закінчив курс прапорщиків резерву, склав перший підстаршинський іспит і повернувся до своєї роти для проходження служби вже як в. о. командира взводу. Бачачи його старанність, ротний Караянов вирішив, що Прохода мусить продовжити навчання у військовій школі. Та Василь не планував собі офіцерської долі…

Якось неподалік казарм кубанець виявив бібліотеку. Завідувала нею привітна жидівка. Після кількох відвідувань Василя вона несподівано запропонувала йому ознайомитися «з науковою літературою, яка в каталозі бібліотеки не зазначена» [96, с. 154]. Василь одразу збагнув, що йдеться про нелегальну літературу, і відмовився, запитавши, чи немає в них української літератури.

— А развє сущєствуєт літєратура на украінском язикє? — здивовано звівши брови, запитала жидівка.

— Я слишал, что такая єсть, — спокійно відказав Василь, — поетому і спросіл.

— Ето, навєрноє, што-то мазєпінскоє. Наш кружок етім нє інтєрєсуєтся, і вообщє ми протів сєпаратізма.

Невдовзі з'ясувалося, що бібліотека виявилася ширмою, за якою ховався осередок російських соціал-демократів. Про їхню ворожість до українців Василеві під час прогулянки розповів Король. Подорожуючи понад річкою Салгир, Федір говорив про минуле України, її поневолення та культурно-національне пробудження, що виявилося у творчості українських письменників, насамперед Тараса Шевченка. Король переказував його твори про славне минуле. З романтичним захопленням він запевняв, що, попри утиски і заборони, вільна Україна постане.

Досі Василь вважав, що українське питання «покінчене указом царського міністра Валуєва» ще 1863 року [25, арк. 140 зв. ], тож з недовірою поставився до оптимістичної перспективи, в яку палко вірив товариш. Кубанець називав його великим мрійником, який не хоче бачити сумних реалій.

— Хто поверне Україну? Кубанські козаки, вірні слуги царського уряду? Чи оті хохли, що живуть на колишніх запорозьких землях? Ні, брате, вони звикли бути малоросами. Та й хто їх пробудить?! Гадаєш, юрченки? Чи, може, наш земляк Прочухан? Та він тебе перший застрелить, як українця…

А Король на доказ своєї правоти декламував Тараса Шевченка:

Хоч і називав Василь товариша мрійником, усе ж відчував, що його думки відгукуються в серці. Але обставини ж не сприяли українцям: міста зрусифіковано, а село «української свідомості не мало», і не лише не читало творів українських письменників, а й навіть нічого не відало про них, в тому числі й про Тараса Шевченка. Навіть сільська інтелігенція задовольнялась набутками російської культури [96, с. 155, 156].

— Хіба знову прийде революція… — якось вихопилося у Проходи. — Тоді, може, за підтримкою російської демократії й вдасться вибороти право на національно-культурний розвиток — щоб село українську книжку побачило та навчилося читати рідною мовою.

Тут вже Король підняв Василя на кпини.

— Може, революція і прийде, — вигукнув він, — але сподіватись на допомогу російської демократії — ілюзія. Якщо самі не будемо боротися за свої права, то ніхто нам їх не забезпечить.

Уперта віра Короля в український народ впливала на Василя і пробуджувала в ньому національні переживання.

Перші місяці літа 1914 року промайнули непомітно. В полковому та дивізійному таборах готувалися до великих серпневих маневрів. Але вони не відбулися, бо 30 липня Петербург оголосив війну Австро-Угорщині. А 1 серпня Німеччина виповіла війну Російській імперії.

Темнота поневолених народів Росії була настільки безпросвітна, що після проголошення загальної мобілізації їх накрив дев'ятий вал імперського патріотизму. Мільйони росіян та «інородців» бажали зі зброєю захищати «братів-сербів» від німців. Істерія і запаморочення вразили й українців. Навіть українська інтелігенція «підтримувала войовничий настрій» [96, с. 158]. Симон Петлюра, наприклад, підписав декларацію про лояльність до російського уряду, яку представники народностей країни (крім українців) висловили з трибуни Державної Думи. Підписав та ще й видав окремою брошурою — замість серпневої книжки «Украинской Жизни». Після чого радикальні українці обвинуватили Петлюру «в сервілізмі своєму гнобителеві». Петлюра ж вважав, що «мовчання українців могло створити погляд, що ніби вони не існують або що для них не може бути місця в межах російської державности» [105, с. 11].