1945 року московська рука дотягнулася й до Гайманівського…

Лише три дні пробув Прохода у харківській тюрмі. За цей час Гайманівський встиг познайомити його з лікарем-українцем в'язничного стаціонару. Гайманівський запропонував Проході заявити себе хворим і «прохати про визнання нездібним для дальшого етапу». Але Василеві вже «остогидло валятися у в'язниці». Він хотів потрапити до табору, «влаштуватись на більш-менш відповідну роботу і не голодувати» [97, с. 359].

І приятелі розсталися на довгі роки.

«З надією, що в мене вистачить сили пережити все лихе, я не втрачав духової рівноваги і молився Одвічному Духу Життя і Буття за моїх близьких і рідних. Дорога до невідомого мене не лякала», — так закінчив свою другу книгу спогадів «Записки Непокірливого» Василь Прохода.

У середині вересня 1946 року Василь Прохода з етапом прибув на товарну станцію Таллінн. В'язні мали відбудовувати зруйнований машинобудівний завод.

Прохода потрапив до групи з розбудови доріг, сформованої переважно з блатних. Спочатку він відчув себе «надто самітнім серед цих двоногих звірів…» Та з часом почав «звикати до нового середовища з постійними суперечками та огидною лайкою» [98, с. 10, 11].

Старий фетровий капелюх і консервна бляшанка становили все майно Василя, бо торбинку з парою білизни і ковдрою хтось вихопив з рук, коли він ішов темним коридором. Щоб зберегти хоч бляшанку, яка правила за тарілку, Василь мусив носити її на мотузку. Частину пайки хліба ховав за пазуху.

Довідавшись, що Прохода має фах інженера, начальник планово-виробничої частини призначив його бригадиром залізничної бригади. «Моє надто добросовісне виконання обов'язків бригадира та спокійне, справедливе, без грубощів і лайки ставлення до всіх, — згадував Прохода, — без огляду на те, що мене вважали фашистом, привернуло до мене симпатії уркаганів, і вони стояли за мене стіною. А особливо зросла їхня повага до мене, коли в другій і третій декадах вони почали діставати збільшені пайки хліба, а згодом навіть порції м'яса за добрий викон на мерзлій землі» [98, с. 15].

У барак-сарай, де жив Прохода, енкаведисти напакували 800 чоловік. Люди лежали на нарах покотом, один впритул до іншого, одягнені та взуті. «При цьому необхідно було добрі черевики на ногах прив'язувати дротом, щоб під час сну їх не вкрали. До того ж у всіх позаводились воші. Барак кишів ними. В таборі не було лазні з пропіканням одягу від вошей. Коли ми приходили з роботи, в бараці-сараї було темно, а тому не видно, щоб, знявши сорочку та підштанці, можна було б тих вошей бодай трохи видушити. Тому тяжко собі уявити, які фізичні, а разом і моральні муки доводилося зносити при такому відпочинку після тяжкої роботи на холоді». В бараці теж не зігрітися, до того ж повітря в ньому було зіпсоване людськими випарами. Тіснота, постійна гризня блатних, які вовтузились як у барлозі, «напружували нерви до краю. Більше шести тижнів мій організм таких умов не міг витримати» [98, с. 16, 17].

Прохода захворів на дизентерію — смертельну у тих умовах хворобу. У стаціонарі медичної допомоги він не отримував, бо ліків не було. Доводилося мріяти і про дієтичні страви. Лікар прямо казав, що Василь скоро помре.

— Все одно відвезуть тебе сірою кобилою…

Аж на третій тиждень дизентерія відступила. В тілі Проходи «залишилась лише іскра життя» — у нього була остання, третя, стадія дистрофії. Він дійшов до такого стану, що одного разу навіть забув ім'я своєї матері. З тиждень «уперто думав, заки пригадав його» [98, с. 32].

Наприкінці лютого Василя виписали зі стаціонару. Медична комісія визнала його напівінвалідом, звільнивши від фізичної праці. Тепер у бригаді він виконував обов'язки днювального: підмітав підлогу, впорядковував ліжка, пильнував, щоб не покрали речі.

У таборі скрізь висіли цинічно-пропагандистські плакати на зразок: «Согретые любовью нашего вождя Иосифа Виссарионовича Сталина, мы с воодушевлением выполним данное нам задание» [98, с. 23]. Василь, попри небезпеку, що почують сексоти, вголос висміював заклики і гасла й обурювався брехливістю совєтського «гуманізму» та «сталінською любов'ю».

Доливав пекучих прикрощів і начальник Талліннського табору Грінзберг — якось у неділю він зачитав в'язням реферат про повноцінне харчування в СССР. Між іншим він сказав: «Капіталістичні прихвосні поширюють наклеп, що в нас люди недоїдають…» Говорити таке вічно голодним людям міг тільки садист чи цинік.

А хронічне недоїдання та поважні роки свою справу зробили: Василя «актували», тобто визнали непридатним до праці. Таких осіб не було потреби тримати у таборі. І справді, з тридцять осіб калік звільнили. Всі вони були кримінальниками. «Політичні» ж мусили каратися далі. З них створили бригаду інвалідів.

Час од часу Василь записував тези задуманого «твору про Правду, головно про духовні властивості людини, з якими вона зможе ту Правду відчувати і пізнати». У Проходи була «безмежна віра в перемогу Правди, заради якої варто перетерпіти все на самому дні життя, духовно не впасти нижче, ба навпаки — піднестись» [98, с. 32].

Прохода допомагав писати заяви своїм товаришам по нещастю. 12 травня 1947 року він подав клопотання до Президії Верховної Ради РСР. Прохода просив скасувати постанову «Особого совещания» НКВД як несправедливу. Але хіба цією категорією мислили «московські брати»? Хіба правдою вони жили? У катівні розраховувати на неупередженість годі.

Відповідь, звісно, була невтішною…

І все ж Василь продовжував жити вірою у правду та справедливість. Ну що з того, що вони були порожнім звуком для московських катів? Все одно правда кривду переважить…

Василь спостерігав за табірним життям, насамперед за поведінкою земляків. «У більшості галицької інтелігенції бракувало духовної витривалості, — ділився він спостереженнями. — Багатьом не вистачило сили волі побороти в собі почуття голоду». Звернув увагу Василь і на те, що галицькій інтелігенції «чужою була психологія наддніпрянців. І вона, вважаючи себе вищою, залишалась самітною… Наддніпрянська інтелігенція виявляла більшу витривалість, морально не падала…» Найстійкішими і солідарними виявилися селяни з Наддніпрянщини та Наддністрянщини [98, с. 32].

Прохода міг влаштуватися на якусь «інтелігентну» роботу, наприклад сортувальника, вибитись нагору, добитися кращого харчування. Але він не збирався робити кар'єру в системі окупанта. «Був я скромним і ніколи не пхався наперед, — писав він. — Мої думки були далекі від реального табірного життя… Якби я, маючи значно більші від інших знання та здібності, виявив більше настирливості та ініціативи в організації та здійсненні праць із відбудови заводу, пристосувавшись до системи «ударництва», імпровізації, недобросовісності та окозамилювання, я напевно зайняв би щонайменше посаду виконроба, а то й начальника дільниці, був би розконвойований, цебто вільно рухався, мав би матеріальні вигоди, став би «радянською людиною» і, звісно, не потрапив би перегодом до Заполяр'я…» [98, с. 33].

Та для Проходи важливо було «зберегти рівновагу духу», залишитися вірним своїм моральним принципам, а для цього було краще триматися подалі від «генеральної лінії» начальства [98, с. 34]. І все ж у серпні 1947 року економіст Борткевич переконав Проходу влаштуватися рахівником кравецької майстерні. Це була добра ідея. Кравці мали краще харчування, навіть невелику заробітну плату, працювали в теплі, могли підлатати свій одяг або й пошити щось для себе. Був і клопіт: коли Василь ішов на роботу, мусив тягти з собою ковдру і матрац — щоб не вкрали вурки.

«Я вже освоївся з думкою, що свій строк відбуду та ще поживу на волі. При цьому мріяв, що мені пощастить десь в яру біля Дніпра розвести садок, поставити хатину і написати книгу про Правду. Думка про написання такого твору стала метою мого життя. Заради цієї цілі варто виявляти витривалість, не втрачати надії та зберегти творчий оптимізм, витримавши тягар на самому його дні» [98, с. 41].