1 жовтня 1938 року Адольф Гітлер виголосив ЧСР ультиматум — віддати Німеччині Судети, прикордонну територію з німецьким населенням. Чехи оголосили мобілізацію в надії на допомогу своїх союзників — Франції та СССР. Але ті зрадили. Чехословацький уряд, залишившись у міжнародній ізоляції, швидко капітулював. Польща, скориставшись слабкістю «братів-слов'ян», окупувала Тешинський район. Невдовзі німці зажадали ще й Південну Моравію. Тож відтинок дороги, збудований під керівництвом Проходи, мав тепер відійти Рейху.

Часткова окупація Чехословаччини зупинила діяльність фірми Вацлава Гавліка в Моравії. Василеві довелося розрахуватися і вертатися з дружиною та сином Романом на свій хутір у Мєстєчку-над-Сазавою.

У жовтні 1938 року в ЧСР було ухвалено закон про федералізацію держави — Словаччина і Карпатська Україна могли формувати автономні уряди. Таким чином, із запізненням на 19 років, було виконано постанову Сен-Жерменського договору, що гарантував Закарпаттю автономію у складі Чехословаччини. Але вже в листопаді відбувся т. зв. Віденський арбітраж за участю міністрів іноземних справ Німеччини, Італії, представників ЧСР, Угорщини і закарпатських українців. «За основу своєї постанови арбітраж узяв сфальшовану статистику 1910 року…» Згідно з нею було визнано, що в районах Ужгорода, Мукачевого і Берегового більшість становлять угорці, «чого в дійсності не було». Непрохані «арбітри» визнали право Угорщини зайняти ці райони, що вона відразу і зробила. Осідлавши залізницю, яка з'єднувала ЧСР з Карпатською Україною через Чоп, угорці перекрили дорогу і на Львів. Залізницю і шосейні шляхи було перервано у трьох місцях [97, с. 155].

Постала гостра потреба у нових комунікаціях. Фірма Вацлава Гавліка швидко зорієнтувалася і послала Василя Проходу «як українця» на переговори з урядом Карпатської України, який після окупації мадярами Ужгорода було переведено до Хуста [97, с. 156].

У Хусті Прохода відразу помітив «старих політичних діячів», що прибули не тільки з наміром дати пораду, а й покерувати. Не знаючи обставин, вони втручалися у життя закарпатців «і часом більше шкодили, ніж допомагали їм у державно-творчій праці, що мала переважно романтичний характер. Тому місцеві діячі відхрещувалися від новоявлених претендентів на державне керівництво, хоч самі не мали власного досвіду, ані відповідних знавців та фахівців для витворення адміністративно-державного апарату та організації власної військової чинности» [97, с. 156].

За таких обставин наприкінці листопада 1938 року з'явився в Хусті Василь Прохода. У столиці Карпатської України він швидко переконався, що український уряд не мав реальної влади, яка б опиралася на армію і поліцію. Не мав він і скарбниці. Зате була моральна підтримка з боку українського населення пробудженого Закарпаття.

З міністром Юліаном Реваєм Василеві зустрітися не вдалося. «Він все був зайнятий, і звичайний смертний не міг дістатись до нього». Щодо побудови дороги з Гуменного до Хуста і проектування нової залізничної лінії Хуст — Свалява — Перечин Прохода безуспішно говорив з начальником управління. Тоді на допомогу прилетів інженер Новотни. Юліан Ревай нарешті знайшов час. Але дві зустрічі з ним ні до чого не привели — Ревай твердив, що дороги будуватиме «державним коштом без капіталістичних підприємців». Щоб зацікавити міністра, Новотни пообіцяв на будівництво дороги запрошувати тільки місцевих робітників, та ще й забезпечити їх харчуванням. Від Ревая потрібна була тільки формальна згода, бо фінансуватиме будівництво все одно Прага (це питання брала на себе фірма). Та все було марно. Врешті Новотни зрозумів, що в уряді Карпатської України «немає з ким говорити», і відлетів до Праги [97, с. 157, 158].

Тритижневе перебування в Хусті справило на Василя Проходу суперечливе враження. Він, звичайно, радів спробам створити українське військо з руханково-спортивних товариств «Січ», але бачив, що «січовики не мали ані належного військового вишколу, ані зброї, ані власного постачання з амуніцією, а головне, не мали досвідченого військового керівництва… Молоді ідейні недосвідчені січовики були виведені у бій проти озброєних до зубів мадярів, коли ті у березні 1939 р. після проголошення державної незалежності Карпатської України без проголошення війни почали окупацію Закарпаття… Сталась трагедія, подібна до Крутянської… Мадяри в жорстокий спосіб винищили молодих неозброєних хлопців… Ріжниця в цих подіях була та, — казав Прохода, — що смерть крутянських героїв покликала до бою десятки тисяч досвідчених вояків… а за карпатських січовиків не було кому помститися… Але ні одна крапля крові, пролитої в боротьбі за добро України, в ім'я її Правди, не залишається безслідною. Колишні русини здобули власне національне ім'я і приєднали свій край до Великої України, на якій за це ім'я було пролито ріки крові — як на полі бою, так і в катівнях московських окупантів» [97, с. 159, 160, 162].

У січні 1939 року у Празі відбулася чергова нарада еміграційного уряду УНР. Після неї до Василя Проходи приїхав на розмову Микола Андрійович Лівицький. Емісар екзильного уряду передав вітання від свого батька і запропонував, щоб Товариство колишніх українських старшин у ЧСР усе ж таки зробило заяву про підтримку політики уряду УНР. З такою пропозицією Прохода «рішуче не погодився». Тоді Лівицькі вирішили змістити впертого кубанця. Але під час загальних зборів кандидат від опозиції інженер Олекса Антипів, орієнтований на маріонеткового прем'єра, зазнав поразки. «Це означало, що політичний курс еміграційного уряду УНР був непопулярний» [97, с. 163, 164]. Напевно, не останню роль відіграли і прекрасні людські якості Проходи.

Аж на третій день після зборів до Товариства колишніх українських старшин завітав військовий міністр. Під час зустрічі Прохода від імені членів управи запропонував Сальському перебиратися до Праги, адже Польща невдовзі може втратити своє значення. Василь пообіцяв, що кожний член товариства, який має роботу, віддаватиме 10 % свого заробітку, аби генерал «міг діяти цілком незалежно в інтересах об'єднання чинності всієї української еміграції», якій бракує авторитетної особи для створення незалежного від різних орієнтацій осередку [97, с. 164].

Позицію голови підтримали інженер Дмитро Гурин та учасник двох зимових походів підполковник Юрій Климач. Усі вони відчували, як важливо, щоб українська військова еміграція напередодні війни об'єдналася навколо поважного військового діяча. Генерал подякував за довіру та «визнання за ним авторитету серед борців за волю України». Але сказав, що Варшави покинути не може. Однією з причин було те, що він перебував на фінансуванні Генерального штабу Війська Польського. Але про це генерал промовчав. Ця зустріч стала останньою — невдовзі, 5 жовтня 1940 року, Володимир Сальський помер у варшавському шпиталі [97, с. 164, 165].

15 березня 1939 року німці окупували Чехословаччину і взялися її різати. Було створено протекторат Чехії і Моравії. Словаччина стала державою, залежною від Рейху. Українське сокільство і Товариство колишніх українських старшин, як і більшість громадських організацій, були заборонені. Нарешті припинили свою діяльність українські соціал-демократи та есери — партії, які довели нашу Батьківщину до катастрофи.

Німецька влада офіційно дозволила діяльність лише двох організацій — Українського національного об'єднання і Української громади, де згуртувалися прихильники колишнього гетьмана Павла Скоропадського.

Проектних робіт чеських фірм нова влада не потребувала, тож Вацлав Гавлік змушений був розпрощатися зі своїми робітниками. 31 березня звільнили і Василя Проходу. У травні за сприяння біржі праці у Бенешові він отримав роботу аж у Німеччині, в повітовому місті Ітцего.

Платили німці дуже добре. Кожний міг заробити вп'ятеро більше, як у Чехії. За перший тиждень Василь отримав 60 марок, тобто 600 крон. Стільки він ще не заробляв. Тож половину платні Василь відсилав рідним.