Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Харошо, син мой, раз ти бил офіцером і знаєш порядок боґослуженія, я рукоположу тєбя в сан свящєніка, но прєждє падищі сєбє нєвєсту і женісь. А ти, атєц Віктор, тєм врємєнєм падучі єво. Віжу, што он будєт харошим інтєлігєнтним свящєніком.

Єпископ Пимон, в миру полковник запасу, прихильно ставився до офіцерів. Він зарахував Василя заштатним псаломщиком церковної парафії в м. Шатаві та видав посвідку з печаткою, на якій було зображено дві благословляючі руки. Офіційну печатку консисторії з українським державним знаком він не використовував.

У сусідньому з Шатавою селі померли священик із дружиною, залишивши дві дочки. За традицією парафію міг отримати той, хто одружиться з однією з них. Та парафія була бідна, охочих на це місце не виявилося. Заступати священика в цьому селі призначили о. Михайла Четвертинського. З ним їздив і Василь. Заходив і до сиріт.

Одна з дівчат могла б стати нареченою для нього.

Дівчата були українками, але дуже вже «опростились, навіть парафіяльної школи не закінчили, зледащіли, хатнє господарство було занедбане». Коли ж у селі стояв відділ УГА, то попівни зійшлися зі старшинами цього відділу «аж надто близько, їх бавило тоді веселе й безжурне життя». Тепер вони, самотні, сподівалися, що їхні кохані повернуться й заберуть їх із собою. «Тому таким кандидатом на їхню парафію, як я, вони не цікавились», — казав Василь Прохода. Зі свого боку, і він не потребував таких паніматок [96, с. 364].

Після Хрещенського богослужіння панотець Михайло дістав призначення на багату парафію у великому селі Четвертинівка біля Ладижина Гайсинського повіту. Вирішили їхати разом, а до Четвертинівки — 200 верст.

І Прохода, як приречений, знову помандрував світом. Дорогою зупинялись переночувати у подільських панотців.

«По селах була ніби радянська влада, а фактично кожне село було майже самостійне й мало свою самоохорону проти бандитських наскоків, — розповідав Василь. — Одну таку банду з п'яти верхівців ми бачили в Джурині, коли проїздили повз базар. У нас не було що грабувати, а тому ті банди нам не загрожували, а на базарі вони наробили бешкету» [96, с. 365].

Попівський дім у Четвертинівці був досить великий. Церковний староста вже знав про призначення священика, а тому підшукав жінку для обслуги та роздобув простенькі меблі.

Невдовзі новий панотець переманив до попівського дому вчительку Магдалину Петрівну, яка не мала власного помешкання. Панотець виявився великим грішником. Він «був гарним інтелігентним мужчиною, дуже дотепний, мав гарний голос і чудово співав, — зазначав Василь Прохода. — Нагадував він мені своїм поводженням колишнього полкового панотця сірожупанників Івана Федоровича. Особливо гарно, мистецьки, він відправляв богослужбу, доводячи всіх жінок до сліз» [96, с. 365, 366].

Якось Василь сказав йому:

— У тебе дві душі: одна невинна, янгольська, свята — коли ти в церкві; а друга — грішна, диявольська — як лише ти вийдеш з церкви…

Панотець погодився:

— Це правда. То лише о. Віктор — віруюча людина. Його диявол не спокусить. На злий вчинок він нездатний. А я, коли служу в церкві, справді вірю щиро в Бога. А в приватному житті забуваю про нього.

Жили приятелі дружно. Василь читав Псалтир і часом допомагав співати штатному дякові. Винагороди не брав. Парастаси та поминки з урочистими обідами не залишали його голодним.

Непомітно минув лютий з його веселим Масляним тижнем і березень з Великим постом. У квітні в сільській управі з'явилося оголошення: більшовики закликали чоловіків вступати до червоних частин. Колишнім офіцерам наказувалося впродовж десяти днів зареєструватись у Гайсинському військкоматі. Василь відчув, як відразу стало тісно в Четвертинівці…

За чотири версти від села розкинулося містечко Ладижин. Прохода довідався, що там на цукроварному заводі працює хорунжий 4-го Сірого полку Петро Запорожець. Тож Прохода пішов до нього порадитися.

Удома застав лише дружину. Вона сказала, що чоловік невідомо коли повернеться. Тоді Василь оповів, чого прийшов. Жінка повідомила, що її чоловіка місцеві більшовики вже попередили: якщо він не зголоситься до війська — пошкодує. А Петро не має жодного бажання йти до Красної армії.

— Що ж він вирішив робити? Говоріть мені одверто — як старому сірожупанникові.

— Бачите, він має зв'язки з повстанцями. Тепер поїхав організовувати летючий кінний відділ, який громитиме большевицькі продовольчі відділи…

Повстанський рух у цій місцевості був сильний, адже з Четвертинівки походили відомі отамани Лихо-Дорошенко та Левченко-Іванунь.

Колись тут, над річкою Бог, в урочищі Батіг, що на околиці Четвертинівки, Богдан Хмельницький завдав нищівної поразки польському гетьманові Мартину Калиновському. Батіг увійшов у польську свідомість як символ страшної катастрофи. І ось тепер, у цій місцевості, осяяній великою перемогою великого Богдана, знову точився бій за волю України — цього разу проти російської орди…

Та Василь, зневірений після стількох поразок, вважав, що повстанська боротьба приречена. Тому в повстанці не пішов і до Запорожця більше не заходив.

Пригнічувала Проходу і власна пасивність. Почувши, що Польща оголосила війну Совдепії, а в Кам'янці-Подільському знову збирається українська армія, він вирішив стати до її лав.

Одягнувся у сірий довгий жупан, пошитий з австрійської шинелі, заломив по-козацьки назад сиву шапку. «Це надавало мені вигляд запорожця, — писав Василь Прохода, — а торбина за плечима й ціпок у руках мало наближали мене до якогось заштатного псаломщика, за якого я мав видавати себе перед большевиками. Я ніби викликав проти себе небезпеку, без страху глузуючи з неї» [96, с. 368].

З манівців на битий шлях

Весна вже святкувала свою перемогу. Під щебетання пташок та спів жайворонків Прохода знову подався у мандри. За Четвертинівкою вийшов на шлях. Зупинившись на роздоріжжі, задумався, куди йти — ліворуч на захід чи праворуч на схід?

«Те, що я в минулому році воював на Холмському фронті і був у полоні у поляків, — міркував він, — давало тепер мені підставу зголоситись до совєтської армії, щоб знову стати до бою проти поляків. Але це… ставило мене в положення зрадника проти своїх, українців, проти яких у рядах совєтської армії довелося би битися» [96, с. 369].

Півгодини вагався Прохода, куди йти. Врешті повернув на захід.

Шляхом тягнулися різноманітно одягнені совєтські частини, «серед них були й такі, що мали жупани та шапки з червоними шликами». Напевно, то приєдналися до Красної армії колишні гайдамаки отамана Волоха. «Усі вони рухались на польський фронт» [96, с. 369].

Проходу обганяли красноармійці. Дехто питав: «Якої частини, товаришу?» Кубанець щиро відповідав, що до жодної частини не належить. На нього здивовано поглядали…

Так доплентався до Тульчина. Йшов головною вулицею повз будинок, на ґанку якого кривавився прапор. Та й від таблички з надписом «Чрезвычайная Комиссия» могло стати млосно. Намагаючись зберігати спокій, не прискорюючи кроку, він хотів пройти ґанок, коли почув за спиною:

— Ей, таваріщ, куда ідьош? Ану зайді сюда!

Василь озирнувся і побачив військового у блюзі, підперезаного ременем з кобурою нагана. Незнайомець поманив пальцем.

— Да, да, ти. Давай сюда на пару слов!

Чекіст указав на двері, мовляв, заходь.

— Куда ідьош, таваріщ? — запитав він знову, вивчаючи бурлаку.

— В Шатаву…

— В Шатаву?! Но там же поляки.

— Надєюсь, што, пока я туда добєрусь, там будут совєтскіє часті, — не розгубився Прохода.

— А што тєбє там нужно? Пачєму туда ідьош?

— Я псаломщік. Бил в Чєтвєртіновкє, а тєпєрь должен возвратітса к своєму церковному пріходу в Шатавє.

— Псаломщік?! Інтєрєсний ви мужик, — чекіст уважно розглядав затриманого, намагаючись збагнути, хто ж перед ним — ворог совєтської влади чи якийсь блаженний. — Пакажитє ваши дакумєнти!

45
{"b":"203986","o":1}