Байдужим це ставлення назвати важко: Оскілка, який успішно тримав великий фронт, Головний отаман намагався ослабити, бо вбачав у ньому реальну силу, а відтак загрозу для себе. Петлюра послідовно поборював авторитетних військових діячів — Міхновського у 1917-му, Скоропадського у 1918-му, Болбочана у 1919-му…

8 квітня до Оскілка з Трипілля прибула делегація у складі трьох представників отамана Зеленого — Мищука, Савченка та Добровольського. Зелений писав: «Віддаюсь під вашу високу команду і чекаю наказів. Зв'язок утримуватиму постійний тільки з вами. Петлюра продав Україну большевикам, і раджу вам стерегтися його» [77, с. 42].

Делегати поінформували, що на Великій Україні скрізь почалися селянські повстання проти червоних. А на Північному фронті ініціативою заволоділи більшовики. 10 квітня вони прорвали фронт і захопили Житомир…

11 квітня 1919 р. у Здолбунові відбулася «державна нарада». На ній в. о. військового міністра Григорій Сиротенко виголосив коротку заяву від імені Ради Міністрів: «Кабінет стоїть за замирення з большевиками і війну з поляками, мотивуючи тим, що майже вся територія України зайнята большевиками, котрих, як факт, ми мусимо признати, і краще знайти спільну мову з Раковським, ніж з буржуазною Польщею» [77, с. 43].

Після палкої дискусії між впливовими учасниками наради Головний отаман підсумок не підбив, своєї позиції не закарбував, а поставив питання, яке мав право вирішувати особисто, на голосування. Наслідки голосування були такі: Григорій Сиротенко, командувач Холмського фронту Олександр Осецький, командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець і начальник його штабу Андрій Мельник були за замирення з більшовиками і за війну з поляками. Командувач Північного фронту Оскілко, генерали Володимир Сінклер та Всеволод Агапієв були за мир з Польщею і війну з більшовиками, Михайло Омелянович-Павленко виступив «за війну з поляками, і тільки». Симон Петлюра та Андрій Макаренко утрималися від голосування [77, с. 44].

Командарм зрозумів, що уряд Мартоса ось-ось почне, як уже не розпочав, переговори з Раковським «на предмет ліквідації України». На знак протесту Оскілко разом з Агапієвим покинули нараду. Того ж вечора в Рівному командарм скликав засідання ЦК партії самостійників, де «представив результати історичної державної зради в Здолбунові» [77, с. 44, 45].

Невдовзі про здолбунівську нараду знала вся 78-тисячна Північна армія. Почалося дезертирство свідомих вояків. «Стійкі націоналістичні елементи почали кидати фронт і ватагами по кілька сот стали прориватися в запілля ворога (на з'єднання з повстанцями. — Ред.)». Катастрофа ставала неминучою [77, с. 45].

«…Фронт посувався на захід, меншала територія України, большевики збільшували свою агітацію всередині, підіймалися повстання — коло Дубна на чолі з Рикуном, Дермансько-Здовбицьке — (на чолі) з Комаровим. Уже в Рівному було чути вночі гарматні гуки з заходу» [77, с. 45].

Уночі 22 квітня більшовики повели рішучий наступ на всьому фронті, а поляки в той же день зайняли станцію Антоніни, що за 20 верст на захід від Сарн, та почали перекидати через Ковель до Володимира-Волинського дивізії Станіслава Галлера.

Петлюра, Осецький і штаб Дієвої армії теж завдали удару Північній армії, звільнивши з посади начальника штабу фронту Всеволода Агапієва, який тримав у своїх руках всі нитки управління армією [77, с. 46]. В Оскілка було відібрано інтендантські армійські склади…

Проти ночі 25 квітня ЦК Української партії соціалістів-самостійників у відчаї постановив здійснити державний переворот, усунути Петлюру як Головного отамана і Андрія Макаренка як члена Директорії та уряд Мартоса, який вів промосковську політику. Мандат на переворот було видано Володимиру Оскілкові [77, с. 47].

Станом на 25 квітня 1919 року Північна армія тримала фронт Коростень — Новоград-Волинський — Баранівка — Полонне — Старокостянтинів — Проскурів (останні два міста були в руках більшовиків). Армія складалася з трьох корпусів і нараховувала 78129 чоловік. На озброєнні мала 16 аеропланів, 6 бронепотягів, 137 гармат різного калібру, а до них ще понад мільйон набоїв, більше 2000 кулеметів, десятки тисяч рушниць і понад 60 млн. набоїв до них, 22 тисячі коней, гори інженерно-технічного спорядження. У штабі армії працювало п'ятеро офіцерів російського генерального штабу, які налагодили роботу всіх відділів та інтендантство. У скарбниці згромадилося 120 мільйонів карбованців… А починав творити оружну силу Оскілко з 33 козаками (вартовими залізниці) та одним старшиною 17 листопада 1918 року в Козятині [77, с. 48].

Центральний комітет Української партії соціалістів-самостійників вірив у здійснення перевороту, адже Петлюра міг розраховувати хіба на п'ятитисячний корпус Січових стрільців Євгена Коновальця та відділ отамана Беня. Але одного не врахували самостійники: Петлюра мав гучне ім'я і йому вірили «майже безкритично» (вислів Оскілка), а командувач Північної армії такого імені не мав [77, с. 53].

Не врахував Оскілко і того, що урядові перевороти вже нічого не вирішували. «Головне було втрачено, — вважав Василь Прохода. — Боротьбу за українську незалежність провадили ліпші військові частини, так мовити, в силу інерції, яка була значною, без огляду на урядовий політичний курс. У цій боротьбі об'єднуючим було ім'я Петлюри. Всі були петлюрівцями, не знаючи й не бачивши особи самого Петлюри, як то було і зі мною особисто, — продовжував Прохода. — Стати оскілківцями вони вже не могли. Тому намір Оскілка із самостійниками побороти урядове безладдя вніс у ряди борців ще більше безладдя…» [96, с. 330].

Спочатку справи у заколотників йшли добре. До рішучих дій їх підштовхувало глибоке переконання, що Петлюра є «ліквідатором нашої державності». Відтак намір «врятувати Батьківщину» видавався шляхетним — принаймні для них самих [77, с. 54, 55].

Ось спогади самого Оскілка: «О 23-й годині ночі план був готовий, і викликаним на ту годину учасникам перевороту було дано наказ при такій диспозиції: «Сотникові Гризлу з кінною сотнею в 92 чоловіка (це була штабна сотня, зорганізована з бувших лейб-гвардійців царської армії) о 2 год. ночі нагло напасти на станцію Здолбунів і заарештувати С. Петлюру; Галицькому полкові розташуватися на станції в повній бойовій готовності і бути в моєму розпорядженні; 2 бронепотягам бути готовими до маршу; кінній сотні на чолі з сотником Лєгіном утримувати рух у місті; Луцькому полку о 6 годині відправитися на фронт під Коростень у резерв 1-го корпусу! На обличчях учасників і в розмові видно було радісний настрій… Всім усміхався крутий поворот до ліпшого, урятування Батьківщини підбадьорювало, змушувало з більшою силою працювати» [77, с. 55, 56].

О 1-й годині ночі згідно з наказом сотник Гризло доповів, що сотня виступила на Здолбунів. О 2-й годині Галицький піший полк кількістю 2900 чоловік зайняв станцію. О 3-й годині політичний відділ доповів про арешт Кабінету Міністрів… О 3-й годині 20 хвилин на розвідку до станції Здолбунів виїхав бронепотяг, бо від сотника Гризла не було відомостей про арешт Петлюри. Нарешті розвиднилося. Ранок 29 квітня був ясний і теплий… О 7-й годині повернувся бронепотяг із сотником Гризлом, котрий доповів, що арештувати Петлюру не вдалося, бо коли сотня прибула до Здолбунова, то «натрапила на міцно обставлений двірець, а потяг Петлюри по зближенню сотні до двірця одійшов до Дубна». Коли ж сотня, не говорячи нікому про свою місію, вивантажилася на станцію, два курені піхоти хотіли її обеззброїти, і Гризло змушений був вивести своїх людей зі Здолбунова [77, с. 56].

Сталося щасливе для Петлюри непорозуміння між учасниками заколоту — Галицьким полком ім. Володимира Оскілка і штабною сотнею Оскілка на чолі із Семеном Гризлом.

Хоч Головному отаманові вдалося уникнути арешту, але Оскілко видав наказ, в якому інформував, що тимчасово взяв владу у свої руки, а Петлюру і «соціалістично-большевицький уряд, котрі вели до загину нашої державності», усунено [77, с. 57].